Енгес Берк, котрий лежав, розплющивши очі, але ще не зовсім притомний, відчув, що його стягують з віслюка. Далі несуть кудись углиб. Він чув над собою грецьку мову, бачив позаду стіну й ковдри. А сам усе намагався відчути оцтовий запах виноградарського села і непокоївся, що його зовсім не чути.
А далі не було нічого. Нічого, доки він не отямився, відчуваючи, що йому треба позбутись усього, що у нього всередині. Не думаючи, сів і, перехилившись, виблював самим тільки слизом.
Було ясно.
Але було і ясно й темно водночас. Відчувши приємну полегкість, Берк випростався і побачив, що він у ямі, запнутій угорі брезентом. Вітер ворушив брезент, і світло, й темрява гойдалися.
І він побачив навколо ще кількох чоловік. Усі вони лежали.
Він бачив, що лежить у ямі, стіни її, обкладені плитами, старі й крихкі, проросли травою. Він почув запах, справді пахло, але лікарнею — ефіром і спиртом.
Потім до нього підійшла висока жінка, гречанка, незграбно стала навколішки й потягла з нього ковдру. Отоді Берк відчув своє стегно. Спершу дуже заболіло, а тоді полегшало. Він побачив просочену кров'ю пов'язку. Жінка — вона була в довгому чорному фартусі — заходилася знімати пов'язку, й Берк аж підскочив.
— Легше,— сказав він їй.
Вона робила своє, підняла йому ногу, щоб легше було перев'язувати. Пов'язка була брудна, й він догадався, що то його сорочка; лежачи отак з піднятою ногою, Берк роззирався довкола. На підлозі лежало ще шість чи сім чоловік. Підлога була теж застелена брезентом. В одному кутку було два вогнища, загороджені двома кам'яними плитами, як ті, що на стінах. Майже всі лежали з другого боку ями. Тільки двоє сиділи, обидва — чорняві греки. У одного все обличчя було забинтоване, другий був зовсім без пов'язки. І більше ніде нічого не було, крім двох чорних казанків на вогні.
Нарешті жінка розмотала пов'язку, зняла тампон з чистого клаптика матерії і обережно перевернула Верка на лівий бік.
— Котра година? — спитав він у жінки, лежачи на боці. Навіщо — і сам не знав.
Жінка похитала головою, двоє, що лежали навпроти, глянули на нього.
Заговоривши, Берк відчув сухість у роті й горлі; брезент проти його обличчя був мокрий і брудний від блювотини.
— Я хочу пити,— сказав він жінці.
Вона перевернула його на живіт і гукнула когось. Берк силкувався згадати, як по-грецькому "вода", але не міг; усе ще почував себе надто стомленим, до того ж коліно жінки тиснуло йому на крижі.
Потім підійшов хтось із тампоном у руці, помацав йому стегно і перевернув Берка знову на лівий бік.
Цієї хвилі він згадав, як, ідучи, дивився на будинок на палях. І раптом якимсь дивом опинився тут. Сто чортів, та це ж якась яма. Мене, певно, захопили в полон, і я скоро опинився в Stalag 1 IV, V або VI — римськими цифрами.
— Що це? — спитав він не думаючи.
— Вам уже краще,— відповів йому хтось по-англійськи.
— Так,— мовив Берк.
Він не бачив, хто там, бо жінка вже перев'язувала його, й він лежав спиною до співрозмовника.
— Що це за яма? — знову спитав він.
— Ніхто не знає,— почулось у відповідь.— Певно, руїни Мінойських лазень. Але французи твердять, що їут була Зевсова гробниця. Я цьому не дуже вірю.
Берк помовчав, доки жінка перев'язувала його; потім перевернувся горілиць і надто рвучко сів.
— Не тисніть на цей бік.
г-
1 Табір для військовополонених (нім.).
Тепер Берк побачив свого співрозмовника. Молодий, широка чорна борода, окуляри — товсті скельця в чорній оправі.
— Ви лікар? — спитав Берк.
— Так.
— Німець?
— Грек.
— Це часом не німецька витівка?
Лікар похитав головою й відповів:
— Ні.
— А що ж це таке? Ми в селі?
— Ні,— відповів лікар.
— Хай йому чорт,— сказав Берк.— Що все це означає? І взагалі що сталося?
— Ви знепритомніли біля села Сен-Ксентос.— Він вимовляв це слово на грецький манір "Сан-Ексентос".— Втратили багато крові. Знаючи це місце, вас привезли сюди на тварині.
— На віслюкові,— сказав Берк, пригадуючи подовбаний і гладенький сланець та камінці.
— Так. Я вже забув англійську.
— Ні, чого ж,— неуважливо відказав Берк.— А все-таки що це за місце?
— Гарна схованка. Але довго ми тут не будемо.
— Госпіталь?
— Та щось таке.
— Для греків?
— Для всіх, хто тут, на Юктасі. Залізноголові тепер нишпорять у цьому районі, і в селі для нас небезпечно.
— То ви — бійці Опору?
— Не розумію?
— Партизани?
— Ні,— похитав головою лікар.— Партизани пішли на схід.
— Мені теж треба звідси вибратися,— сказав Берк.
— Тільки не сьогодні. Зараз вам не можна рухатись.
Лікар сказав жінці щось по-грецькому і став на одне коліно. Тепер за скельцями окулярів Берк бачив його спокійні очі й нерухомі губи.
— Що там? — спитав Берк, спершись на лікоть і показуючи на своє стегно.
1— Дрібниці,— відповів лікар.— Зараження немає. Нічого страшного. Всередині чисто, зовні чисто. Я наклав шви. У трьох місцях. Втрата крові, та й годі. За кілька днів усе буде гаразд.
— Небезпеки немає?
— Ні. Камінці були пласкі й гострі, зайшли й вийшли.
— А куль не було?
— Ні. Камінці, гострі, як ножі.
— Я зможу ходити?
— Завтра. Підете й попадете просто в руки заліз-ноголовим.
— А хіба тут не високо? Не високо? — повторив він.
— Високо, але залізноголові піднімаються дедалі вище. Чого ви спускалися вниз? Це ж правда — ви ішли вниз?
— Так,— визивно відказав Берк.
— Тепер не той час. Залізноголові піднімаються чимраз вище.
— Тому й мені треба йти звідси.
— Підете завтра.
— Що сталося з моїм супутником? Ви про нього нічого не чули?
Лікар похитав головою і зняв окуляри, щоб протерти їх. По його маленьких, спокійних, оточених дрібними зморшками очах було видно, що він короткозорий. І Берк подумав, як той може робити операції з такими очима.
— Ви мене зашили? — спитав він грека.
— Так. Ви не відчували, бо були непритомні. І ще вам пощастило, що у нас лишилося знеболююче. Тепер у нас мало ліків, от ми й вибираємося звідси.
— А де ви їх дістаєте?
— Дістаємо з великими труднощами.— Лікар підвівся.— Усі наші ліки захоплено у залізного-лових.
Берк чемно подякував.
— Ви англієць чи австралієць? Люди з Сен-Ксен-тоса казали "австралос".
— Так, я австралієць.
— Я прожив рік у Манчестері,— сказав грек.