Морський орел

Страница 4 из 64

Джеймс Олдридж

Він тільки почув, як із глухим дзижчанням — дз-з, дз-з — розліталися кам'яні осколки. Далі відчув, як запекло в правій сідниці, ніби на щось наткнувся, І перекинувся вниз, а тиква, яку він досі чомусь тримав у руці, пролетівши красивою плавною дугою, упала поперед нього й розбилася.

Знову підвівся, але сила власної ваги тягнула його вниз, і він упирався підборами, намагаючись затримати падіння. Побачивши кленовий гайок, кинувся, спотикаючись, туди.

Навздогін йому стріляли, і він чув, як свинець б'є в дерево, трощить його, і той звук губиться в густому гіллі. Йому не кортіло озирнутися, бо все це стосувалося тільки його. Що сталося з високим Рідом, він не знав і не хотів узнавати, озиратися, бо зараз у його свідомості найбільше важило тільки одне. Іти далі, рухатися, якось, хай йому чорт, вибратися звідси.

Довго думати нема чого. Він знав, що доведеться знов сходити нагору. Вони спустяться сюди й шукатимуть його. Обнишпорять кленовий гай, доки не знайдуть.

Але вони його не знайдуть. Він вилізе нагору. Видереться назад. Тільки тепер це важко. Мене поранено, думав він. Не в ногу. І не в груди. А в зад, і тому я не можу ворушити ногою до коліна, а в боці наче працює дизельний двигун.

Він подався геть із кленового гаю, стрибаючи, бо права нога не згиналася. Та він уперто стрибав і незабаром знов опинився на голому схилі гори Юктас, шукаючи стежки, яка вела б угору. Але всюди височіли тільки стрімкі скелі, що перегороджували дорогу.

Нараз він побачив унизу вузеньку білу стежину, що губилася в кленовому гаю. Якщо стежка йде вниз, то спускається вона десь ізгори. І він поповз навкіс униз, до тієї стежки. Діставшись до неї, взяв праворуч і подався вгору. Вгору, сповнений несамовитої надії, що вона виведе на ту стежку, якою він сходив униз. Що він знайде дорогу до села, де йому дали хліба. Треба ж йому десь приткнутися, він же поранений, із рани йде кров. Кров має ж бути гаряча. А йому холодно.

І він сповільнив ходу. Він уже досить високо, тепер можна й не бігти. Раз у раз оглядався, хоч і знав, що втече від них, якщо весь час підніматиметься вгору.

Угору.

І раптом подумав про високого Ріда. Він розумів, чому Рід кинувся бігти. Тільки ж це нерозумно, навіть якщо ти боїшся. Усі бояться, але той, хто може притлумити в собі страх, не попадає в халепу. Виходить, що не боятися — це означає долати в собі страх. Тоді й не кинешся отак навтіки. Коли б Рід не побіг, може, все кінчилося б гаразд. А так він навряд чи врятувався. Вони, мабуть, наздогнали його на тій стежці. Він, певно, так і біг тією стежкою вниз, і вони наздогнали його там, де вона повертає в гай. Бідолаха Рід, гарний був наймит на фермі. Та більше йому вже не доведеться працювати на фермі. Кинувся вниз. Я теж, але не так. Я вмить опинився внизу. А тепер знову йду вгору, хоч і не скоро зійду вниз через оцю закляклу ногу. Ось як буває, коли погарячкуєш. Та якщо вже йдеш на таке, то важко не гарячкувати. А зараз я повинен знайти село, де живе той ведмідь, отой сивий крітський ведмідь. А далі? Звідки мені знати? Як іще буде з ногою? Бідолаха Рід. Добрий наймит, нерозумний хлопчина Рід.

І він козячою стежкою ішов далі вгору, ішов важко, з зусиллям.

А добрий наймит, нерозумний хлопчина, бідолаха Рід лежав десь мертвий, роззявивши рота, витріщивши очі.

Коли смеркло, йти стало ще важче. В темряві не видно було козячої стежки. Раз у раз він збивався з неї і потім, повзаючи навкарачках, знову шукав. І навіть повзаючи, мусив тягти праву ногу. І від того повзання йому ставало кепсько. Він не відчував цього, доки не довелось повзати. Не знав, що від того буває кепсько. Якщо доводиться повзати навкарачках, то це доконує тебе зсередини.

— Погано,— сказав він сам собі.— Якщо доведеться ще так повзати, мені каюк.

Його змагав сон. Він сів на хвильку відпочити і заснув. Тоді він знову рушив уперед і йшов без упину, доки не побачив праворуч на схилі нерівні шереги лоз, що біліли в досвітній імлі.

То був Сен-Ксентос.

Він важко пішов угору, навпростець через схил, шукаючи стежку. Виходив то на одну, то на другу, збивався, аж поки, хитаючись, мов п'яний, дістався до села. До самого села. Був майже без тями — з утоми й зі страху, що доведеться знову повзти. Це найбільше його жахало, він ніколи більше не хотів повзти, ніколи, а особливо тепер.

Він вийшов на стежку, що оббігала будинок на палях. У селі ще ніхто не прокинувся. Не чути було навіть оцтового запаху вина. Валували собаки, але його бентежило, що він не чує цього запаху, хоча був певен, що це те саме село. Спинився на закляклих ногах і сказав:

— Кепсько. Не пахне, зовсім не пахне. А так сильно пахло...

І впав долілиць посеред села.

Розділ третій

Потім він їхав на віслюкові, лежачи на животі впоперек дерев'яного сідла. Був уже ясний день, і він дивився, як під ним пропливають маленькі лусочки сланцю, маленькі ямки й більші, усякі ямки, рівні місця, круглі дірки, камінці, чорний пил; гладенькі шари, подовбані шари — усе це пропливало плямами й смугами перед його очима. Лежачи на сідлі, Берк іще не зовсім отямився. У нього був повний шлунок, і він догадався, що то в селі виноградарів його нагодували сиром. А більше нічого не усвідомлював.

Коло віслюка йшло двоє крітян. Вони везли цього австралос із раннього ранку й уже потомилися. Один був той самий сивий крітянин. Другий — хазяїн віслюка. Це був віслюк діктейської породи, найкращої на Кріті. Обидва йшли перед віслюком, розмовляючи.

— Хто це такий — австралієць? — спитав хазяїн віслюка.

— А по-твоєму, хто? — спитав і собі сивоголовий крітянин.

— Звісно, той, що розмовляє австралійською мовою.

— І народився в Австралії.

— А якою мовою розмовляють австралос?

— Не знаю. Чого нам надто чіплятися.

— А хто чіпляється? Хіба це не мій віслюк?

— А при чому тут мова австралос?

— Ет, нічого ти не розумієш.— Хазяїн віслюка брав усе це близько до серця.

— Він буде вдячний. Не хвилюйся,— сказав сивоголовий.

Хазяїн віслюка нічого не відповів, бо вони саме підійшли до виїмки у схилі Юктасу, що була надто глибока та велика для печери і скидалася скоріше на велетенську терасу. Віслюкові було нелегко, бо туди не вело жодної стежки. Обидва крітяни помагали йому, хоч то й був віслюк діктейської породи, нарешті вони дісталися до виїмки й рушили всередину її.