— Давайте спати,— сказав Стоун.
На якийсь час усі замовкли.
Ніс здивовано слухав. Його це не стосувалося. Це була родинна розмова між братами, котрі давно не бачилися. Австралос і англійцями. Розмову вели стримано, через нього, але сам він у ній участі не брав. Він не ображався, йому подобалося, як вони говорили, навіть Беркові кпини. Його здивувало, як багато вони знають про Метаксаса. Дивувало й те, що вони не обурюються. Зваживши на те, як терпляче англійці ставились доти до Метаксаса, він був ладен подумати, що вони нічого про нього не знають. Щоправда, все це люди, які мали воювати і яких ніхто не питає, чи слід приятелювати з метаксистами, чи ні.
Усі розмовляли. Крім майора, який навіть не спробував втрутитися в розмову. Далі заговорили про свої справи. Розмова виходила щира, бо в темряві чулися тільки голоси. Тепер з англійцями розмовляли два австралос.
— Хто-небудь із вас знає ці німецькі вісімдесяти-міліметрові міномети? — спитав їх Стоун. Досі він говорив мало, і то тільки цитькав на Берка.
— Це те саме, що й тридюймівка Стокса,— сказав Макферсон, шотландець.
— Я бачив їхні СїгапаіептлгегГег 2 в минулу війну,— сказав старий.
■— Огапаіеішегїег зовсім не такі,— сказав лейтенант.
— Дарма. Єгапаіептоегіег я добре знаю,— сказав старий.— І в мінометі розберуся. Діло нехитре.
— Обійдемося й без тебе,— спокійно сказав йому Макферсон.— Ти не поїдеш.
— А не пішов би ти трохи далі! — сказав старий.
— Ні, Тітч. У морі холодно. Схопиш запалення легенів і вмреш.
— Досі я його ніби не схопив.
— Добре, добре,— сказав Макферсон.— Зачекаєш нас і тут.
Ніс здивувався, що старий не став заперечувати права Макферсона вказувати йому, що робити. Усі вони безумовно визнавали цього шотландця. Нісові той подобався своєю кмітливістю. Видно, у них це було визначено раніше, і тому майор так лютував.
Якийсь час усі лежали тихо, дослухаючись до шуму прибою біля скель унизу. Лондонець уже спав. Він тонко хропів, та навіть хропів шепеляво, бо ж не мав двох передніх зубів.
— Цікаво, де ми тепер там, у пустині? — озвався лейтенант.
— Десь, мабуть, під Мерсою,— сказав старий.
— А яка різниця? — сказав Берк.— Для нас найголовніше — вибратися звідси.
— Судячи з усього, ми ще стоїмо на Суецькому каналі,— сказав лейтенант.
:— Що це з вами? — єхидно спитав Берк.— Ви ніби втрачаєте віру?
— А ви, австралійці, надто вже швидкі,— огризнувся лейтенант.
— Ет, давайте спати,— знов сказав їм Стоун.
— Все одно,— сказав Макферсон,— коли допливемо до Єгипту, то нам краще пристати десь біля Алек-сандрії. Тільки не західніше.
— А хто це так точно визначить курс? — спитав старий.
— Грек, з яким ми прийшли, орієнтується по тілах,— сказав Берк.
— По яких тілах?
— Сонцю, місяцю,— відповів Берк, наслідуючи Ніса. Але не насміхався з нього. Підсміювався по-дружньому; Ніс мимоволі поглянув на Берка, і хоч не побачив у темряві його обличчя, але відчув, що тут усе гаразд. Згодом старий сказав:
— А що воно за люди, яких ми маємо визволяти з острова?
— Кілька рибалок, яких запроторив туди Мета-ксас,— сказав Стоун.
— Треба поквапитись, поки туди ще не прийшли німці,— сказав лейтенант.
— Вони прийдуть і сюди,— сказав Берк.— Яка різниця?
— Ну й розходився ж ти сьогодні,— сказав Бернові Стоун.
Тоді Макферсон, той, у якого ніколи не сходила з лиця усмішка, раптом засміявся в темряві. Немовби тричі диркнув дизельний двигун. Шотландець уявив собі всю справу ніби з висоти в мільйон футів.
— От розгардіяш,— сказав він.
Це поклало край балачкам. Усі затихли. Розмова урвалася. Ніс відчув, як приємно лежати на підлозі після вологої • землі, на якій довелося спати стільки ночей. Він заснув і спав міцно аж до ранку.
Хаджі Міхалі розбудив їх, перш ніж зайнявся ранок.
Розділ двадцять другий
— Тепер ми з ними все докладно обговоримо,—• сказав він Нісові.
— Зачекай, вони зараз вернуться,— сказав Ніс. Стоун, Енгес Берк та англійці повиходили надвір
дихнути свіжим повітрям і вмитися холодною морською водою. Ніс теж пішов до берега й освіжив обличчя та руки, від яких досі йшов запах. Потім вернувся до хатини. На нього чекали п'ятеро англійців, Стоун і Берк. Вони вже дістали з кутка одного міномета.'
— Скажи їм ось що,— почав Хаджі Міхалі.— Усі вони сядуть у два великі плоскодонні човни, на яких виходять у море ловці губок, та в маленький Талосів човен. Адже один міномет маленький. Ці плоскодонки у нас найбільші. Ти поведеш одного, а Сарандакі дру-того. Талое піде на своєму. Скажеш англійцям, хай розподіляться між собою на три човни.
— А скільки всього буде човнів? — спитав Ніс.
— Десять. Наші човни маленькі. Але вони всім нам будуть потрібні, щоб забрати тих, кого ми визволимо з Гавдоса. Виїдемо з Літтоса разом і триматимемось гуртом, доки побачимо Гавдос. А тоді розійдемося, щоб підпливти до Хавро Спаті з різних боків. Але зібратися біля Хавро Спаті ми повинні в один час. Хавро Спаті — це бухта під табором. Звідти й почнемо. Будемо йти за Сарандакі: він знає всі проходи між рифами.
— А в Хавро Спаті глибоко?
>— Здебільшого там мілко й дуже багато підводних скель; їх не видно, але вони за кілька дюймів під поверхнею. Обминути їх можна, але це залежить від вітру. Ітимемо за Сарандакі. Він їх знає як свої п'ять пальців.
— А малі форти де?
— Щоб побачити їх, треба обійти великий риф. Тільки-но їх стане видно, як англійці повинні їх обстріляти мінами й зруйнувати. Інакше неможливо підійти до дротяної загорожі на березі, бо весь берег з трьох фортів обстрілюється.
— А яка зброя у фортах?
— Я точно й не знаю. Знаю тільки, що є кулемети, а може, навіть і скорострільні гармати. Може, там будуть і спати, коли ми підходитимемо. Але дістатися до дроту неможливо, якщо не зруйнувати фортів. Про це нема чого й балакати.
■— А що за дротом?
*— Нічого. Тільки солдати, якщо вони чинитимуть опір. Дротом перегороджено вузьку ущелину, що веде до самого табору. Літтосці та ловці губок, яких там тримають, повинні почути стрілянину. Якщо вони самі не зможуть дійти до нас, то ми піднімемося ущелиною й звільнимо їх.
■— І більше там нічого немає?
і— Круг табору є ще стіна. Але то вже для нас не важко.