Стоун нестямно тримав шорстку вірьовку, що обдирала, пекла йому долоні. Тримав, бо вона виривалася на волю. Це було божевілля. Але й він був божевільний. Він не знав, що, коли пустить вірьовку, гік скажено заметляється на всі боки разом з вітрилом і або перекине човен, або повбиває їх усіх. Він тримав її, бо то була якась бездушна зла сила, що чинила йому опір. Цей рудий велетень вів двобій з самою бурею.
У човні було повно води, яка сердито хлюпала, і Бернові ноги ковзали по нерівному дну. Закляклими пальцями він тягнув мокрий шкот, що утримував вітрило вгорі.
Він тягнув і смикав його пальцями, всією рукою, щоб воно піддалося. І відчував значення всіх дрібниць, які стали в цьому шаленстві найголовнішими.
Важко було збагнути, як Ніс вів човна за вітром. Він знав: якщо дасть йому хоч трохи повернутись убік, вітрило стане впоперек і розірве і Стоуна, і його самого, і човен. '
— Опускай! — закричав він.— Опускай! Опускай грот!
Усе залежало від того, чи пощастить Берку опустити грот.
Берк тягнув. Нараз вітер рвонув вільний стаксель назад, і стихія з усієї сили стьобнула його мокрою вірьовкою. Його жбурнуло на вантини щогли. Біль і смертельна небезпека подіяли, як удар батога. Він оскаженів: жива, активна істота, організм, наділений мозком, були ображені в ньому до краю.
Берк кинувся вперед. Несамовито горлаючи з люті, наліг на вірьовку, мокру від його власної крові. І знавіснілий стаксель знов шмагонув його. Черкнув, мов лезом бритви. Він відчув удар у спину й дико закричав.
Човен з гуркотом мчав по хвилях уперед. Море било зарядами білих бризок, неначе хтось із відстані десяти ярдів стріляв з дробовика. Оглушливо ревів вітер.
Стихія досягла піку в своєму шаленстві. Від ваги напнутих вітрил, що віддимались од вітру далеко вперед, ніс човна занурювався глибоко у воду. Він орав хвилі, мов плуг,_ що йшов із швидкістю трьох тисяч миль на годину. Він заривався все глибше, аж врешті вода ринула просто в човен, заклекотівши, як у пекельному казані.
Берк, не тямлячи того, що діється, щосили тягнув за грот-фал. І раптом збагнув: його зусилля
марні.
І тут буря здолала сама себе. Зібравши всі сили, вдарила у вітрило величезною масою повітря. Натиск був надто великий. Тріснув фал, тріснули стояки, тріснули ванти, тріснув гік. Заревла звільнена снасть, упав з гуркотом гафель, і вітрило накрило човен від корми до носа.
Усе вирішувала якась частка секунди. Тепер Ніс був сам на сам із стихією. Відхилився назад і до знемоги тягнув румпель. Налягав на нього, змушуючи стерно діяти, як весло. Він тягнув і тягнув, намагаючись повернути човен уздовж хвилі. А потім поставити за вітром. Гік і гафель звисали за борт і бовтались у воді. Човна різко накренило: відірваний гафель переважував на один бік. Велетень Стоун заходився втягати його в човен, долаючи опір моря. Швидкість була та сама. Досі затулені клівери знов опинилися під вітром і запрацювали. Вони напнулись, і човен, слухаючись керма, став за вітром.
— Втягни вітрило! — закричав Ніс.— Вітрило втягни.
— Чорт забирай! — ревнув Стоун.— Та втягую ж!
Зірване вітрило, мокре, наполовину в воді, гойдалось на хвилях і було важке, мов паровоз. Стоун підняв усе разом — вітрило, гафель та гік. І не тільки підняв. Перевалив через борт і втягнув у човен. Він зробив це зусиллям дисциплінованої людини, людини незламної волі і здатної на самопожертву.
Вітрило, кинуте на дно човна, заважало Нісові орудувати румпелем. Він шалено відштовхував парусину ногами. Вітер сердито змагався з ним. Але човен уже повернувся. Він став бортом проти вітру. Клівери напнулись. І човен знову сильно накренився й зачерпнув води.
Ніс чимдуж відштовхнув ногою снасті й наліг на румпель. Човен завертівся між хвилями, як корок, підхоплений бурхливим морем. Закрутився навколо своєї осі. Хвилі то налітали ззаду, то здіймалися над лівим бортом, то дибилися попереду, потім заливали човен з правого боку. Завивання вітру і гуркіт хвиль тепер злилися в одному несамовитому ревищі. Небо заступила суцільна стіна бризок, що порощили море, як потоки дощу.
Тепер Нісові треба було вирішувати. Він знав, що морській подорожі кінець. Вибору не було. Зрештою, хіба не однаково — тут чи там? І знову, йдучи короткими галсами, він вирівняв човен. По три румби туди й сюди. Зосталося лише два клівери, двоє невеличких вузьких вітрил на носі. Але й вони тягли човен з блискавичною швидкістю, аж ніс човна то пірнав під воду, то злітав над хвилями. Кожен велетенський вал підхоплював човна й штовхав його вперед.
— Йдемо назад у Мессару,— сказав Ніс. Він не помітив, що сказав це по-грецьки.
Стоун і Берк притримували рештки ^оснащення, коли човна смикало й кидало в усі боки. Ставши боком, він гойдався на хвилі як колода, аріє все-таки плив — не вертівся на місці. Вони тягли з/а слизький гафель, утримуючи цупке вітрило. Зірваний стаксель то намотувався на коротку щоглу, то знову розмотувався, шалено ляскаючи від поривів вітру.
Берк тепер думав про себе. Він лежав, обхопивши руками звалені на. купу снасті — вітрило, гафель та гік. Він відчував біль там, де його зачепив зірваний стаксель. Тільки мені не щастить, мені одному, думав він, і йому стало себе шкода. Ще не зажила рана, а тепер отією клятою мотузкою і руки обдерло. Все одно станеться те, що має статися. Ця посудина неодмінно перекинеться. Її перекине вітер. Або море. Вся наша надія — грек. Тут усі надлюди, і я теж. Якби не це, то човен уже давно став би догори дном у цьому вирі піни. Та, мабуть, надлюдина — тільки цей грек, а Стоун і я — його частки, що крутяться навколо нього, як супутники.
Стоун теж надлюдина. Велетень, що має розум, але не має достатніх знань. Розумний велетень з обличчям боксера, а по очах видно, що не вдарить собаки, не скривдить дитини, не зробить нічого такого, що не личить робити людині. Я цинік. Мене добре пошарпало життя. І щойно мене вдарило оце вітрило. Не знаю, що це в мене таке липке й мокре — сіль чи кров. Якщо й далі віятиме цей вітер, то нас геть розпорошить, і ми попадемо в Єгипет у вигляді атомів, невидимих атомів, що їх хтось коли-небудь розщепить. Дурниці! І куди нас везе оцей навіжений грек? Я тепер серед надлюдей. Великих людей. Дурниці. Дурниці. Дурниці!