— За свободу, — висловився чоловік з цигаркою і при тому випустив хмару дуже неприємного диму. — Таже свобода повинна бути, — докинув він по короткій перерві і подивився на свій тяжкий, чорний, з великими щиколотками кулак.
— Ехе-хе-хе, — тяжко і безнадійно зітхнув хтось у куті.
— Правильно, дядюшко, — зазначив вилицястий мужчина. — І я також сумніваюся…
Чоловік, що скептично зітхнув, промовив: — Свобода… Хто з нас знає, що це таке… А ось що у нас ліси без плану дорубують, так це всім відомо. Що то буде, коли земля наша буде без лісу… І так мало.
— Лісу в нас стане, — каже чоловік з цигаркою.
— Питають люди, де той ліс? В Архангельську? Це не близько.
— Нічого. Як буде треба — пішлемо і туди…
— Воно-то пішлемо… Тільки кого? Не всяк хоче йти, куди йому не пасує.
— Піде. І питати не будуть. Пошлють і піде. Думаєте — хотілось нам на війну чи в Маньчжурію? А пішли. Наказали — і пішли.
Всі підуть. Згори люди дивляться також, не тільки знизу… Нам все видається таким, як є… А ті згори бачать по-своєму… Коли б наше государство управлялося знизу — не було б толку.
— Це-то свята правда. От маємо… Слабода. Чоловік не може вийти за поріг. Сказано в писанії — приїдуть гади і пічнуть рити землю та заривати народи… В писанії все написане. А революція що? Не по писанію?. По писанію. Не було сказано, що прийде Антихрист, що виступить насупроти Христа і що церкву святу поверне хрестом униз? І чи не так уже є? У нас прийшли матроси, та ті тобі все догори ногами… Все чисто. В самого Бога не вірять. Каже: Бог? Ти його сам бачив? За бороду держав? Тьху, нечиста сило! А я кажу: все роби, але Бога не руш… Бог не жарт. Бог сотворив блоху і то знав, що робить. Блоха мудріша річ над усі орудія…
— Тааак… — озвався чоловік у кутку. — Це мудрість, тільки не знаємо, чия… Робочий має своє, а піп своє…
— Робочий? Робочому що? У того закон під ногами.
— Робочий дістане його з-під ніг до рук. В руках буде держати закон. І не один… І землю вирвуть попам та поміщикам. Так воно буде лучче. Понятно, коли ти робиш на землі чи на заводі, ти маєш право. А люди з білими руками живуть на землі не по закону. Землю треба віддати в робочі руки, а тому і революція… Земля і воля! Не понятно хіба?
Іван і Таня сидять мовчки і мовчки слухають. Голоси падають з усіх боків, але все різні. Всі вони висловлюють якусь думку, але співати вони не потраплять. Нема в серцях тих людей мелодії. Іван нарешті кидає каюту і виходить на чардак. Там сіро, падає сніг, в тумані повільно і обережно пливуть береги ріки, хлюпочуть колеса пароплава. Іван починає приходити до певного висновку. На кожному боці бачить те саме — хаос. Хаос передовсім у думці. Зрештою, і він сам не знає, чого власне він би хотів. Хотів би, щоб усі ті люди розійшлися по домівках і працювали. Хотів би, щоб його не чіпали і дали йому змогу обробляти землю та пильнувати хутора. Хотів би, щоб життя на землі було спокійне і ніким зайвим незаймане. І Іван ставить собі питання: яким чином все те перевести в життя? Як знайти рівновагу? Звідки почати… Він виразно чує, що все йде навпаки. Згори і внизу насуваються великі сили і завалюють весь простір — небо і землю. Людина крутиться в круговороті і кричить слова без змісту. І ржуть дикі коні, і ревуть корови в чорну безвість…
Здовж ріки з північного заходу віє холодний вітер і розриває клуби чорного диму, що виривається з димаря пароплава. З сусідньої кабіни чути спів і бренькання балалайки. Співають про купця "ухаря", що заїхав до села здивувати народ. "Старих і малих он поіт віном"… Іван знав пісню і в ній вичуває зміст того, що діється. "Пєй, прапівай, что прапйом — нажівьом"..
Проходили насторожені і непевні тижні. На Морозівському хуторі життя йде повільно і обережно. З димарів кожного ранку виривається сивий дим. З воріт заднього двору виїжджають наладовані гноєм сани, на яких зверху сидить Корній або Дмитро. Інколи ті самі сани в’їжджають до тих самих воріт, але на цей раз наладовані сирими березовими колодами. На подвір’ї завжди хтось є. Старий Мороз крутиться тут від світання до смеркання. Шия його закутана великим закоптілим, невідомого кольору шаликом. Вовняна шапка з чорної стала земляною. Під повіткою сиру березину ріжуть на круглячки, колять її і складають попід стінами. Омелянчиха раз по раз приходить з великим без дна кошем і набирає до нього білі поліна.
Були також морози. Дніпро швидко замерз. Десь перед Миколою почались метелиці, і на лугу появились снігові замети, особливо в тих місцях, де ростуть кущі. Під ворітьми хутора постали цілі гори снігу, через які доводилося пробиватись силою належної зброї…
За два тижні перед Різдвом на хуторі почали з’являтися гості. Першим прибув Сопрон. Яким чином? Це було великою несподіванкою, бо ж він поїхав до Києва з наміром все-таки податися до свого Сибіру. Він уже навіть попрощався з усіма, незважаючи на всі гарячі протести Татяни. Спішився додому. Це ж не за порогом…
Але додому не попав. Виїхав з Києва на Москву, але не доїхав навіть до Курська. Зі станції Хутір Михайлівський мусив повернутись, і йому ніхто не радив їхати далі. Що там далі діється? Ніхто нічого не міг сказати, але там діється щось таке, куди розумні люди не хочуть їхати. Звідти їдуть і йдуть пішки, але туди немає поки що охочих. Залізниці перервані, мости зруйновані. Полонені та втікачі, що походять з півночі, цілими валками йдуть пішки з села до села. Нема де спати, нема чого їсти. Говорять, що довго так не може бути, що ще місяць-два — і ціла північ рине на південь…
Іван та старий Григор слухають ці розважання і не дуже це їм подобається.
Це щось схоже на мор чи якусь іншу пошесть. Ніхто про це ще гаразд не знає, бо люди зайняті своїм близьким ділом. У Києві все ще революція. Сопрон пробував проїхати на південь до Ростова, але і там йому не повелось. Він уже знає, що і як треба робити, щоб їздити по Росії. Старий він і випробуваний залізничник, але не виходить. Це не є добрий знак. Довелося вернутись до батька і чекати…
Повернувся зі школи Андрій. Його поява на хуторі внесла великі зміни. Все навкруги заворушилось. Цікава була зустріч братів — найстаршого і наймолодшого. Вони зовсім мало зналися, їх різнив простір, час, мова і вподобання.