— Я чув, що революція інтелігенції не потрібує, — пробує казати Іван.
— То революція. Ми не революція. Ми революцію тільки використовуємо… Нам потрібний старт, і революція дає нам ці передумови. А ті там хай собі творять революцію.
Прибуття Татяни уможливило Андрієві погостити своїх товаришів. На допомогу прийшла господиня, яка дозволила перейти до їдальні. Всі сиділи біля великого круглого стола, на якому було що їсти і навіть пити. Почалася завзята дискусія між учасниками вечері; Андрій вів перед. Це дуже цікавило Івана, який нічого подібного не сподівався. Темою розмови було "за ким іти". За большевиками? За Денікіном? За Петлюрою? Товариство складалося з таких людей, де говорилось переважно про большевиків та Петлюру. Про Денікіна майже не було мови. Всі погодилися, що "до старого повороту нема". Найбільше говорилось про большевиків. Це головне, кардинальне, найпекучіше питання. Мають большевики рацію існування? Як мають, то чи перейдуть від теорії до чину? Як перейдуть, то чи матимуть успіх… Для молодих людей все видається цілком ясним. Перш за все соціалізм. Без соціалізму неможливо думати потрібними категоріями. Людину треба "переродити". В такому вигляді, як воно є, людина непотрібна на світі. Усунення приватної власності конечне. Це раз назавжди усуне причини використання людини людиною…
Іван сидів і дивувався. Звідки ці молоді люди довідались про всі ці речі. Приватна власність… І що за поняття? До цього часу ніхто і не думав, що може бути ще якась власність… Державна? Боже мій!.. Це зовсім щось інше… Державна власність — це фактично не власність, а якась резерва… Це щось мертве, що лежить і не рухається… Такі думки має Іван, але як він може тут їх висловити, коли ці люди все краще знають!..
Андрій більше думає в іншому напрямку. Приватна власність його цікавить лише відносно. Він весь у царині широких поглядових побудувань… У нього революція — це щось, як символ. Практичного значіння до неї прикладати годі. Революція минеться, але людство буде жити. Він намагається їх зрозуміти, збагнути і витягнути певні консеквенції… В нього прохоплюється репліка: — Я, наприклад, не зовсім вірю, що революція дасть людям землю. Але революція дасть багатьом небо.
Всі сміялись, бо зрозуміли це як жарт. Але Андрій розуміє це цілком поважно. — Ах, ви реалісти! Ви вірите в мітингові слова! Наші люди не хочуть землі…
— Ха-ха-ха! — регочуться його товариші.
— Ну, от… Ви знову смієтесь… Я вам скажу інакше: ви, певно, знаєте казку про рибака і рибку, яку так гарно переспівав Пушкін. Наші люди — це баба, що хотіла ціле корито. В дійсності вона хотіла не корито, а бути царицею… Це є те… Правда — це тільки неясний сон… Це може проминути, як сон, але то вже інша справа…
Молода, міцна, темпераментна особистість Андрія робила вражіння. Татяна має рацію. Цей брат дещо має в своїй голові. Вона не помилилася. Дивиться на нього сяючими очима. Які у нього довгі, міцні руки, які тонкі, гнучкі пальці. Які у нього гострі темні очі. В обличчі його кантатість і нерівність, але це тільки підкреслює його мужню силу.
На другий день Андрій провів Івана та Татяну до пристані. Падав знову сніг, але Дніпро ще не замерз і пароплави ходили нормально. До пристані їхали візником на санях, всі троє, посередині — Таня у своїй чорній котиковій шапці. Уста її червоні, щоки червоні, очі ясні і блискучі. Іван напнув башлик на заломлену сіру офіцерську шапку. Андрій — у перешитій, довгій офіцерській шинелі, в гімназіяльнім темно-синім кашкеті з білими кантами і без кокарди.
— Ех! — говорить він, — Шкода, що не можу відразу з вами… За два тижні чекайте…
— Ну, їдь, — каже Таня.
— Ні. Треба вже дотягнути. Іване! Приготовся на солідну атаку…
— Яку таку атаку? — питає Іван.
— З мого боку… Ти, думаю, "елемент темний". Рускій офіцер… Це, брате, проста функція… Наше государство складалося з темних офіцерів і дурних вояків. Це ікс разів повторяється, але кому це щось промовляє..
— Андрію… Не переборщуй фразами, — каже спокійно Іван.
— Резон. Маєш тут рацію…
— Я б хотіла, щоб ви перед Різдвом забули за все, — казала Таня… — Треба ж і нам колись відпочити…
— Таню! Мила! Ми тебе, сестро, ще замучимо нашим відпочинком. Будемо брикати, як лошаки по лугах. Апити, акти… Ащо твоя симпатія, Водяний?
— Що ти видумуєш, — засоромилась Таня.
Брати не звернули на її ніяковість уваги, їх уже чіпає інша думка. Наближається Дніпро, зустрічаються люди, чорніє пароплав, простягається широким олив’яним плесом поверхня ріки. Прощання не триває довго. Пароплав скоро відходить. Іван і Таня сходять на місток, кивають Андрієві. Той їм відповідає, а по чверть годинці сідає в сани і, побризкуючи балабонами, від’їжджає…
Пароплав "Чайка" рушає також. Може, це й чайка, тільки вона вже досить позначена війною, щоб бути білою та чистою. На чардаку люди, переважно міщани та селяни. Зустрічаються військові невідомих частин. У каютах холодно і нечисто. Мале овальне віконце заклеєне прозорим папером, що не сприяє ясності, і люди, що сидять одягнуті, невиразністю контурів нагадують лантухи.
Ведуться спочатку тихі, після голосніші і голосніші розмови. Кілька мужчин у чорних кожухах курять цигарки з махорки. Тільки пані в чорному, з лисячим коміром, сидить мовчки, зосереджена в собі…
Це "російський народ", що мандрує по Дніпру. Більший вилицястий мужчина розповідає про петлюрівців.
— Це собі такий народ… Хто знає… Воно ніби і вояки, а в кожному разі люди свої і незлобні… З нашого села пішло кількох, але повернули скоро. Кажуть, ніби нема з ким воювати, тільки дві шинелі принесли і жовті чоботи… Воно і правильно, коли нема з ким воювати…
— Та й до чого воно та війна доведе? Куди? — докидає сусід з махорковою цигаркою.
— До кінця… Наша Росія довоюється до кінця… Коли мій батько колись казав, що людей буде обмаль — не вірили… А тепер… Знаєте…скільки їх тепер гине? Кожний день? Тисячі… коли хочете знати…
— І все дурно-пусто…
— Дурно-пусто… Бо хто тут щось знає… Отак… Коли я був на фронті, так там був явний враг… Німець. Там усе було ясне — ти тут, він там… А у нас дома… Я вам кажу цілком одверто: за що наші люди б’ються між собою, я так-таки і не второпав… Не хвалюся цим…