— Здоров, сибіряче! — проговорив Андрій і обняв міцно брата.
— Здоров, здоров, українче! — відповів Сопрон. Обидва сміються і дивляться один на одного. Обидва ростом рівні, тільки Сопрон товстіший.
— Як же там Сибір. — каже далі Андрій.
— Нічого… Приїдеш — побачиш… Також наша земля і навіть непогана, — трошки демонстративно відповів Сопрон.
Вже з першого дня почалися палкі дискусії. Брати стояли кожний на іншому місці. Сопрон і Андрій цілком один проти одного, Іван збоку… Тільки Татяна була всередині і намагалася зрозуміти кожного. Старий батько до таких розмов не втручався. Діти. Вони вже знають своє. Кожний має свою голову.
Сходились переважно в їдальні. Андрій поводився просто, але незалежно. Мова його одверта, ясна і зовсім не юнача. Зрештою, він до юнака не подібний. Він уже зовсім мужчина, і думки його зовсім мужеські.
— Ти, здається, пописуєш, — сказав одного разу ввечері до Андрія Сопрон. Іван був при тому.
— Здається, — відповів Андрій, сів, заложив ногу на ногу і закурив цигарку.
— Я тільки цікавий, хто те буде читати, — провадить своє Сопрон.
— Ти, — твердо проговорив Андрій.
— З мене будеш мати поганого читача.
— Нічого. Витанцюється. "В бальшом хазяйствє всякая дрянь прігадітся", — казав Ленін. Це ж для тебе авторитет.
— Але ти сходиш на мале хазяйство. Ти ж по-українськи. В Сибірі твоєї мови не знають.
— Навчаться. Заговорять, як треба буде. І так там половина наших людей.
— А хто ж тебе буде читати за кордоном?
— Я цим не цікавлюсь. Пишу не для закордону, пишу для тебе. Так. Ти дивуєшся. Даремно. Я дивуюся також, що ми можемо так думати. Інколи у нас на в’язах стирчить цілком людська голова, а як придивишся — це тільки коробка. Мозку в ній ніякого. Я тобі скажу, брате, ось таке: коли я пишу так, а не інакше, то тільки тому, що Бог дав мені в руки таке перо. Дурню, сказав би я кожному, хто сумнівається. Не тільки українець, а й мурин з бельгійського Конго має повне право писати своєю мовою. І не тільки право — обов’язок. Інакше на якого біса ти живеш на цій землі… Кажеш — хто буде читати. Коли писатимеш про потрібне світові — читачі знайдуться, будь певний.
— Я ще не бачив української книжки в перекладі, — зазначив спокійно Іван.
— Сумніваюся, чи ти бачив її і в оригіналі, — відповів одразу Андрій. — Зрештою, тільки ми самі винні, що пишемо якраз такі книжки. Як довго будемо писати не з волі Божої, а химери людської, напевно, ніхто нас читати не буде. Яким правом ми, друзі, кидаємо себе під ноги світові, не бажаючи сатисфакції. Глум! Глум! Тавро… Ви боїтесь, що мене не будуть читати. Бійтесь своїх думок. Це буде краще для вас зайняття.
Сопрон одразу збагнув, що з цим буде тяжка дискусія. Кількома словами він збиває людину з ніг і товчеться по ній. Але це не значить, що Сопрон переконався. Ні. Сопрон час від часу шукає в своїй голові потрібного аргументу і, як тільки його знаходить, одразу доводить про це до відома Андрія. Тільки Андрій без найменшого вагання, одним ударом знецінював ті вартості. Це стало їх спортом. Ініціативу тримав у руках Андрій. Він чувся повним переможцем і поводився зовсім незалежно.
Іван з цього приводу міркував: головне, що він не має слушності… І одного разу він навіть сказав Андрієві: — Ти завжди виграєш… Чому? Ти ж не маєш рації? Рацію має Сопрон.
— Рацію має той, що має закономірне наставлення. Розумієш? Бачу, що не розумієш. Не я маю рацію. Має рацію моя природа. У Сопрона має рацію механіка діяння. Минулість. У мене — майбутність.
Десь зовсім перед Різдвом у кімнаті Івана при такій розмові була присутня Мар’яна. Брати сперечалися. Надворі мело снігом, вікна замальовані ласицями. Андрій був в ударі. Присутність сторонньої жінки інспірувала[5] його. Говорили про єдність держави російської, про потребу її збереження. Були висунуті дуже поважні історичні аргументи. Говорив Іван, що рідше, але активніше втручався до розмови. Сопрон мовчав і тільки докидав окремі слова. Іван висловив думку, що відділення України потягне за собою занепад Росії. Більше. Занепад слов’янства.
— Слов’яни змогли втриматися в Європі тільки тому, що існує Росія. Це єдина діюча сила, що змогла зброєю охоронити наш світ. Погоджуюсь. Росія не завжди діяла в рукавичках і не завжди на користь собі. Але ти не заперечиш, що не будь Росії вже в чотирнадцятому, чи у вісімнадцятому віці, то ґермани залили б наш простір. Ми були б тільки звичайними рабами. Отакими, як ті, що збирали бавовну на плантаціях південної Америки. Іван III, Іван IV, пізніше Петро Великий і нарешті Катерина створили передумови великої охоронної сили перед заливом нашого простору ґерманами. Кажуть — Польща, Польща… А що було б з неї, коли б її не забрала Росія? Її вже не було б на карті. Було б з нею те, що в Познанщині чи у Східній Прусії. Сила німецької наступальної культури така велика, що ніякий польський шовінізм не може тому протиставитись. Росія підгорнула Польщу під свою опіку і тим самим створила певний заповідник незайманої польської сили. Те саме і на Балкані. Тільки завдяки Росії існують ті клаптики слов’янства серед непримиренної чужомовної території. Хай собі хто що хоче говорить, але факт лишається фактом, і заперечити його можна також тільки фактами. Росія, без сумніву, намагалась і намагатися буде все зрусифікувати… Хай і навіть змосковщити. Росія хоче ввести одномовність, однак і різномовність наша лишилась завдяки російським намаганням. Пружність політики Росії вибиває іншим з рук наступальну зброю. Вона встряває і розкладає не так своєю інтелігенцією, як настирливістю свого історичного процесу в напрямку, я б сказав, творення опінії свого буття. При допомозі своєї літератури і мистецтва російська держава влазить нахабно до мозків думаючих людей світу, і ті починають сумніватися, чи мають вони право перечити цій силі. Росія нейтралізує і паралізує пружність європейської раси, яка залізла в усі закутки світу і тільки не змогла переступити через межу, покладену Росією… Схід Європи, північний захід Азії лишились резервуаром будучого людства. Там ще є місце, де можна щось шукати… Інакше ми були б тільки Сполученими Штатами Америки, завалені хмародерами до глибини душі… Місія Росії — втримати рівновагу між культурою душі і культурою мозку. І виламлювання з-під цього обов’язку — це значить дезертувати у світ нормальних закономірностей, як ти кажеш, але тим самим відкривати двері тим, що покликані завоювати і знищити цей простір. Ними є ґермани. Конкретніше — німці. Німці влазять в усі наші щілини, де можуть і як можуть. Маємо їх тут у нас повно — в побуті, культурі, політиці, цивілізації… Але цього їм не досить. Німці ще захочуть одного разу тут бути і своїми кованими чобітьми — так, як оце недавно ми мали нагоду переконатися… Бо німці в Україні — це німці на Уралі, німці в Баку, німці скрізь. Ми, українці, з нашими тридцять і п’ятьма мільйонами мужиків створили б для німців ідеальний погній при їх походові на схід. Ми не тільки дали б їм можність володіти Донбасом, ми нашими хоробрими унтерами завоювали б їм Сибір, Азію і цілий світ… І тому я не розумію твоїх інтенцій, і тому я не можу погодитися на Україну, — закінчив свою мову Іван. Він був схвильований, що з ним дуже рідко траплялося. Всі присутні, за винятком Андрія, були його мовою наелектризовані. Сопрон завзято підтакував своєю великою головою, і видно було, як він весь горів неспалимою правдою, вложеною в мову брата. Мар’яна дивилась на Івана великими карими очима, і, здавалося, що вона бачить перед собою відкриття. Це вперше вона чує такі слова взагалі; коли б тут був її батько, він, напевно, кинувся б цілувати Івана…