— За Таню! — вирвалось у Сопрона.
— За Таню! — викрикнули всі гості.
— За Таню! — впав окремий голос Василя.
Таня сиділа радісна й сяюча. Всі випили за її здоров’я. Василько й собі випив, очі його посоловіли, він кинувся до тітки, міцно її обняв і так само поцілував.
— То ти вже п’яний, — сказала Таня.
— Певно, — казав Василько і, відірвавшись від тітки, почав крутитись по кімнаті. Всі з нього сміються. Схоплюється Мар’яна і підбігає до нього.
— Танцюймо разом! — каже вона до Василька.
— Ні! Я сам! — відповів він і крутився далі. Таня наблизилась до нього.
— Ти, Василю, нечемний. Дамам не можна відмовляти.
— Мені все можна. Я п’яний! — каже Василько, хапає Таню і починає з нею крутитися. Потім сіли на місце.
— Ми з Васильком пережили найчорніші дні війни, — сказала Таня.
— Панове! А де наш Кандор? — запитався Іван.
Це питання торкнулося всіх. Де ж дійсно Кандор? — спитало багато очей.
— Застудився, бідняга, і лежить, — відповіла Таня. — Завтра зайдемо до нього.
Було повно, шумно. Встали від столу, розбрелися по кімнатах. Іванові хотілося бачити кожний кутик. Випите впливало на нього, і кожна дрібничка, навіть який-небудь чайник у кухні, говорив до нього своєрідною мовою. "Здоров! Ти мене ще пам’ятаєш?" — казала кожна річ. У своїй великій кімнаті, так званому кабинеті, Іван не знав, як себе поводити. Передовсім то з дрібничками: ріг тура, мушля на попіл, приладдя до писання. Витертий одинокий шкіряний фотель — близький і свій. Столи, стільці, його ліжко, застелене так само, з тією самою білою прикривкою, а над ним — краєвид Куїнджі. А найголовніше — портрет Марусі. Іван якось уникав зустрічі з ним, але уникнути взагалі не було можливості. Коли він підійшов до портрета, що майже на цілий зріст людини велично висів між двома вікнами над письмовим столом, то в той самий момент увійшли сюди Таня і Мар’яна. Мар’яна розігналась до Івана, Іван зробив рух повороту, і Мар’яна зупинилась. Це була дуже коротка мить, але вона затямилась усім. Іван був зворушений.
Потім зібралися знов у гостинній. Мар’яна хотіла танцювати. Таня мусить заграти пару вальсів, а Іван хай пригадає собі давні часи, коли то він так добре танцював. Мар’яна і Таня взяли його під руки, і всі троє вийшли до гостинної.
За вікном чорна, брудна, тривожна ніч. її гущу протинає ряд світляних стовпів, що падають з великих вікон морозівського дому. Світло падає на знищені клумби, засохле бадилля квітів, на кущі бозу біля паркана і навіть сягає до ряду молодих ялинок, що ділять в їздову вуличку від краю поля, за яким починається великий дніпровий луг.
Довкола хутора глибока, сторожка, здається, готова до якогось вибуху, тиша. Лише дощ, що безвольно спадає згори з густої, чорної порожнечі, творить легкий, підступний шерех. І старий, неспокійний Кудлай нервово бігає під дощем від повітки над погребом до в’їздової брами і назад. У брамі він зупиняється і бреше в бік Ліпляви. Гамір, що виривається з дому разом зі світлом, перебиває його настрій, і він, кинувши кілька поглядів на вікна, вертається з трохи легшим серцем до своєї буди.
ІІІ
Вже багато років не було на Морозівському хуторі цього звичного родинного гамору. Багато років було тут зовсім тихо. Вікна багатьох кімнат були постійно закриті віконницями. Гостинна кімната була зовсім замкнена, і все, що стояло в ній, було завішено намітками з селянського доморобного полотна.
В перших днях початку війни Івана, як офіцера артилерії в запасі, було негайно покликано до армії. Спочатку прийшло від нього кілька листів з різних місць західного краю, але потім раптом все затихло, і, здавалось, він канув у воду. Він мав нещастя належати до армії Самсонова, що загинула у знаній мазурській кампанії, спричиненої протинаступом Гінденбурґа.
Петро не був мобілізований, бо він викладає в Київській академії мистецтв, дуже рідко мав нагоду бувати на хуторі. Сопрон перевівся вже тоді до Хабаровська, і про виїзд додому в такий час і при такій віддалі він не міг і мріяти. На другому році війни Таня вступила на медичний факультет Петроградського університету. Це, розуміється, не було якраз до речі, однак на цім наполягав сам старий Григор, і іншої ради не було. Андрій учився в Черкаській класичній гімназії.
На хуторі лишився старий з Кандором, Омелянчихою і молодою службою. Йому помагали з Ліпляви, особливо стриєчний брат покійної Григорової жінки Катерини — Микита Боровик зі своєю дочкою Наталкою.
На хуторі в ті часи було завжди тінно, навіть коли світило сонце. Особливо, коли не було вісток від Івана — головного спадкоємця хутора. У Морозів немає звички виявляти свої почуття назовні. Все у них закрите на замки терпеливості. Старий Григор був між людьми, але ніхто не бачив, щоб він якось особливо занепадав духом, і ніхто не чув від нього зайвих слів. Зробився тільки більше мовчазним. Раніше він любив, як збереться відповідне товариство, проявити себе. Тепер завжди мовчав. Ходив, як звичайно, до церкви, як звичайно, суворо постив, як звичайно, говів, сповідався і брав раз на рік святе причастя, але поза тим — все, як було. І тільки дома, у своїй комірці (мешкав у комірці, між коміркою на харчі і великою кімнатою з входом із кухні), коли зіставався сам, брав до рук свою улюблену Біблію і завжди з неї читав. Тут також курив свою цигарку, бо на людях уже не курив багато років, І тут також читав листи "від дітей", що приходили з далеких і ближчих міст імперії.
Першою вернулась на хутір Таня. Вона не могла далі лишатись далеко від дому у такий тяжкий час Вона писала батькові: "Як собі, тату, хочете, я мушу вернутись додому. Медицина моя не втече, а як я тільки подумаю, що ви там самі, на мене находить страх і сором. Ні. Я вертаюсь!" І вона дійсно вернулась. Після зимового семестру шістнадцятого року приїхала на хутір і тут уже залишилась. Головне — Василько. Він потребував справжньої жіночої опіки. Як і ціле велике хазяйство, що саме перед війною набрало справжнього розмаху.
Влітку був удома також брат Андрій. Його цікавили більше книжки, але це нічого не значило, і він повинен був ціле літо від світання до пізньої ночі бути на господарстві. Він сильно ріс, був справжній Мороз, подібний до матері, що була з роду Боровиків, міцний, розмашний, твердий юнак. Після роботи на полі він ще встигав перечитувати "Братів Карамазових", Дантову "Божественну комедію", "Одіссею". Любив класичну, давню поезію. Вчив греку й латину, читав уже в оригіналі "Фавста", хоча з допомогою словника.