Все це рідні, знані, близькі предмети. Той самий поміст, стеля, стіни. Ті самі витоптані пороги. Так саме звисає зі стелі лампа.
Таня просить перейти до їдальні. Всі встають, переходять через вітальню і передпокій в невеликий коридор, звідки двері ведуть ліворуч до просторої їдальні з одним величезним вікном. Іван і Сопрон оглядають кімнату. Все, як було. Широкий і довгий стіл посередині, Ті самі куверти[17] й порцеляна. Той самий білий настільник. На столі у такій самій черзі стоять пляшки, знайомі карафки, склянки і чарки.
І так само сідають до столу. На першому місці — старий. Далі — Сопрон і Петро, напроти — жінки. Зараз перевага мужчин. Тільки Мар’яна сідає між Петром та Іваном, бо Таня мусить постійно слідкувати за кухнею. І навіть так само через мале віконце подають до їдальні з кухні повні вази, і роблять це ті самі руки старої Омелянчихи.
І от усі за столом. Поволі зводиться могутня постать діда. У Морозів є звичаєм, що у святочних моментах гостей вітає старий. Великою костистою рукою старий тримає свою стару, окремо для нього збережену, гранчасту чарку. Низьким, трохи старечим голосом він починає:
— То вже так годиться і так велить старий, добрий звичай, що ні одне діло не може бути ділом, коли, як то кажуть, не буде з нього могоричу. "Ястіє і пітіє веселіє Русі єсть", — каже наш літописець, а це велике діло. А у нас зараз велике діло. Не стає навіть потрібних слів, щоб як слід про це сказати. Ось була велика війна. І були ми розкидані по широкому світі. І було у нас тут, на цьому хуторі, всякого. Але ми чекали, вірили, надіялись. Все ми думали, що війна скінчиться, що люди наші вернуться додому. Просили Бога, щоб охоронив і залишив нас при житті. І от, дяка Всевишньому, все сталось добре. Всі мої сини живі, здорові, і моє серце від цього радіє. Тепер треба знов починати життя, і за це, діти мої, підношу мою чарку…
Випили. Випили мовчки. Забряжчали скло й порцеляна. На обличчях — приємне, напружене зворушення. Сусіди перекидаються словами. Іван вичуває щастя, бо йому ніяк не віриться, що він ось тут між своїми, між дорогими людьми, за рідним столом. Сопрон також піднесений.
— Ну! — каже він. — Дорога моя з Сибіру сюди не була легенькою. Але я постановив: або тепер, або ніколи. А так чогось тягнуло, ніби чулося, що там щось має бути.
Особливо щаслива Таня. її змужніле обличчя горить зворушенням. Блискучі, сині, щирі очі яскраво й проречисто сміються. Вона така міцна, звучна, рівна. Так дуже багато в ній життя. Вона має вигляд людини, яка все, що від неї вимагалось, виконала чесно і солідно і тепер має вільні руки.
Говорили й інші, встав Сопрон, навіть пару слів проговорив Іван, що засадничо не любив ніяких офіційних слів. А головне — всі щиро, від душі і серця розмовляли, сміялись, пили нові і нові тости, а потім все перейшло, як це годиться, на веселу пісню.
І байдуже, що тут же, на досяг руки, — густа, аж синя, ніч, що в шиби бубонить дощ. Тут ось довкруги все добре, все своє і на місці. Нема про що зайво турбуватися.
Василько сидить, як звичайно у таких випадках, на другому кінці столу проти діда. Він дивиться на все широкими, трошки сп’янілими очима. Йому страшно весело і зовсім не віриться, що ще цього самого дня він був десь там у школі, що мав ту дивну пригоду, що біг темним лугом і переживав безліч страхів. Він слідкує за всіма, до його вух долітають з усіх боків уривки слів. Він також гарно бачить, що панна Мар’яна дуже сьогодні весела, що вона часто заливається дзвінким сміхом, відкидає назад голову, а її буйне, мідяної барви, кучеряве волосся нагадує вогонь. А батько також веселий і сміється. Він підливає собі і Мар’яні, щось шепче їй на вухо та знов реготить, тому Василькові робиться трошки недобре. Він раптом пригадує чомусь свою матір, такою, як завжди бачить на тому портреті, що висить у батьковому кабінеті. Іншої він і не пам’ятає, але та "Маруся" з портрету зараз стає перед ним, мов жива, і він чує, що на його очі спливають сльози.
А он там батько, думає Василько, і він сидить біля зовсім чужої жінки, що зветься не Маруся, а Мар’яна, а у неї очі горять, ніби у вовчиці.
Ось дядько Петро, весь червоний, з м’ясистим, як у діда, носом і з короткими темно-русими вусами, підносить високо чарку, широкі його груди випинаються, червоні, повні уста сміються, блискучі, випнуті темно-сині очі горять.
— Мар’яно Миколаївно! П’ю за барву ваших кіс і ваших очей — мою улюблену барву. Не гаразд тепер згадувати, але чи пам’ятаєте, як ми купалися в Дніпрі — ви ще щиглик малий, я з вас малював якусь Діану? Я хотів би, друзі мої, щоб ми могли і після цієї війни ще і ще пожити собі на радість, на березі того самого Дніпра лежати в його пахучому піску і малювати наших жінок для виставок у Венеції… — і Петро вихилив свою чарку, а Мар’яна його поцілувала.
На столі появилися голубці з пшоном і шкварками. Появилася кишка, начинена гречаною кашею і кров’ю. Появилися вареники у добрій, густій сметані. Появився щупак фаршований. Знані, свої, гострі, соковиті — міцні і ситі потрави. В цій їжі вичувається древність, і приносить вона людині пишне здоров’я.
— Ех, кишка! — сказав Іван, накладаючи на тарілку підсмаженої до чорного улюбленої страви. — Ні, я вам скажу! Після німецької брукви — як не кажіть. Країна наша невичерпна. От була, здається, війна, а що тут десь помітно… А там голод…
— У нас, браття, не було і бути не може ніякого голоду.
— Німці годували нас бруквою й деревом, — казав Іван. — І я бачив німця, що мені казав: "Я ошінь любіль рускій чоловєк — простой чєловєк". А я б тому добродієві порадив би сісти за наш стіл, особливо коли при ньому начальником штабу є така ось наша сестричка Таня. Таню! Вип’ємо! — на ціле горло говорив Іван.
— За твоє, Іване, здоров’я! — зірвалася зі свого місця Таня і підбігла до Івана. За нею встали решта братів, за ними — всі. Залишився сидіти лише старий. Всі обнялися, цілувалися, випивали рука з руки, а потім усі заплескали.
Таня була дуже ефектною. Свіжість її обличчя вражала. Старий випив також чарку і сказав:
— Нічого. Ми тут з Танею давали собі раду. Вона варта бути жінкою порядного мужа.