Служба тягнеться. Василь уже непокоїться. Він уже хотів би піти кудись — він уже знає, куди… Знайти свого Андрія Книша або когось іншого і розповісти їм усе, що пережив. Це ж мусить бути дуже цікаво, коли всі його товариші і та сама злонещасна Алочка довідаються, що у нього тепер є батько, що приїхали до нього його дядьки, що дядько Сопрон приїхав аж із Сибіру, що прибув відомий усім дядько Петро… Все це треба дуже швидко комусь розповісти, але йому ж не випадає залишити всіх своїх і бігти за хлопцями. Треба витримати, додержати характеру. Він стоїть і безконечно розглядається то на людей, то і на свого батька. Йому безмежно цікаво, яке вражіння викликала поява його батька і що про це думають люди. Також йому цікаво, що думає батько. Він споглядає на нього крадькома збоку, бачить його характерний профіль, і робиться йому невимовне приємно, що він, той он великий мужчина, його батько. Йому хочеться бути ніжним і слухняним, як цього вимагають старші люди від таких, як він, при таких якраз нагодах.
Служба поволі кінчається. Довга, урочиста, православна служба. На дзвіниці б’є дзвін, люди хрестяться, деякі підходять цілувати ікону, протоієрей з дияконом і дячком виходять нашвидку відправляти молебні, лишається тільки лівий хор, люди виходять і виходять.
Морози виходять також, і вже на широких витоптаних сходах до них підходять знайомі. — А! Іване Григоровичу!.. А! Сопроне Григоровичу! — вітання і вітання. Обіймаються, трикратно цілуються, зупиняють рух людей. А одночасно повільно відступають, сходина по сходині, вниз. Тут на них налітає в своїй шубі Афоген Васильович! — А! Іван Гріґорвіч? Как? Ви? Вас віжу? — кинулися в такі захоплені обійми, що, здавалось, — хтось живим з них не вийде. Але нічого. Обидва живі і обидва сяють. Іван також розгорівся. — Ну, не думав! — каже Афоген Васильович… — От так-так! От так радість вашому старикові…
Налітає, мов буря, Микола Степанович. — Здраствуйте, Іване Григоровичу! — басить він на цілу площу. Обійми його не менше небезпечні, ніж Афогена Васильовича. Він зайнявся Петром Григоровичем. Любить малярство і політику, а Петро Григорович прибув з Києва, з місця головних подій. Він бере його під руку і тягне вбік. Афоген Васильович тримається Івана. Софрона обсіли інші. Афоген Васильович широко ступає побіч Івана — один низький і грубий, другий високий і тонкий… Низький і грубий, захлинаючись, оповідає: — От так-так! От так-так! Наш час рясніє на несподіванки, так сказать… Але ви маєте прекрасного сина. Це між іншим… Ваш Василь — чудо. Прекрасний математик Полєтаєв ненахвалиться. Але вчора втяв мені штуку. Жбурнув чорнильницю і цілковито запоганив мою карту Європейської Росії. Я був лютий, мов леопард. Я, так екать, весь тепер занурений у політику… Ну, подумайте… Читали ви оце. — і він тикнув пальцем на зелений папір, приліплений на брамі собору. Перед ним стояв гурт людей, всі уважно читали.
— Ні. Цікаво, що там. — каже Іван. Підходять і здалека читають. — Це якийсь універсал до українського народу. Так і так, мовляв. Над нашою землею, нашою батьківщиною запанував наш ворог, німецький імперіалізм. Щоб краще цією землею владувати, німці поставили собі прислужника в особі гетьмана Павла Скоропадського. Чи знаєте ви, що нам приніс той гетьман. Тюрми, арешти, карні відділи, нагаї гайдуків. Український народ зробив повстання… і т. д., і т. д… Повстання вдалося, німці тікають, гетьман утік, і нині в столиці України влада Директорії…
— Ну, що ви скажете. — швидко питає Афоген Васильович. — Каналії! — не чекає він на відповідь. — Каналії! Хто вони такі, ті директори. Винниченко. Той гнилий літератор зі своїми проститутками. Петлюра. Чули ви коли такого. Хто він, що він. Кажуть, візник з Полтавського передмістя. А чули ви такого Макаренка, Швеця, Андрієвського. Вони всі там підписані, ті самостійні панове. Директори! Прийшли ділити нам нашу Росію. Дозвольте! Яким правом. То ви наперед спитайте, чи хочемо ми ділитися. Спитайте нашого селянина, мене, робітника... Хто, звідки. Росію, братику мій, ділити — це значить відкривати той простір усій шантрапі, з цілого світу. А потім — що скаже історія. Що скаже великий гетьман Хмельницький. Що скаже Петро Великий, Катерина Велика.
Скільки було пролито крові! І я вас питаю: яке ми, тепер живучі, маємо право ділити те, що створили наші великі предки, наші великі гетьмани, царі? Я питаю! Це значить — повторюється зрада Мазепи. Значить, Пушкін не досить ще розторощив цю гадину, яка ось вилазить і сичить наново… Шевченко! Це він, і положили його отам, під нашим порогом, можна сказати, на видноті… Ка-на-лії, так екать!
— І Афоген Васильович зупинився. Він не знаходив більше слів. Повз них проходять люди, і деякі з них зупиняються. Вони слухають свого Афогена Васильовича і посміхаються. Всім відомо, що Афоген Васильович не спить і не їсть. Ціла його бурхлива і працьовита істота направлена проти ненависних сепаратистів. Він готовий їх розтоптати своїм м’яким розбитим шлапаком.
Іван іде побіч нього зовсім спокійний і майже індиферентний. Ось до нього протискається якийсь дядько у свиті, і Іван пізнає в ньому свого родича по материній лінії — селянина з Ліпляви.
— О! Здоров, Іване! — родич кидається йому в обійми. Міцно чоломкаються. Дядько весь радіє, з його сірих очей виступають сльози.
— Дай-бо, дядьку, Микито! Як маєтесь?
— Ну, так що? Прийшов? — каже дядько Микита.
— Та прийшов, — відповідає спокійно Іван.
— Ну, і як там? — і дядько Микита махнув неозначено рукою — отже, в широкому світі.
— Та… Хто зна… Тепер ось не розберусь.
— Та… Революція! — каже дядько Микита. — Царя скинули, слобода… Тепер ось і роблять, що хочуть… Порядку нема…
Вмішується Афоген Васильович: — А хіба не краще було при Царі?
— Та хто воно його розбере, Афогене Васильовичу… Для нас поки що однаково… Був цар — нема царя… Революція, так революція… Нас з мужика не зсадять… Хто не прийде, то не скаже на, а дай!"
Йдуть все далі, вниз, до місця, де стоять вози. Вони під великими акаціями, що ростуть здовж старого муру і влітку творять прекрасну тінь. Зараз вони не дають ніякої тіні, але за старим звичаєм тут стоїть пара десятків підвод з різних околиць.