Іван Мороз ніколи не забуде цього потрясаючого моменту. Він був у цьому храмі не раз, безліч разів, у різні часи. Був дитиною, на руках у матері, розглядав велич і незрозумілість цього простору, бував розбещеним школярем-хлопчиськом, що, начитавшись деяких книжок, починав блюзнити і химерити, був підлітком і парубком, коли його погляд слідкував за гарненькими дівочими личками, бував блискучим офіцером у новім однострої з брязкучими острогами. Знає він цей храм, цей настрій, ці стіни і мальовання на них. Все знає, і тому якраз, що знає, він був до глибини душі потрясений, вступаючи під його склепіння цього осіннього, сірого дня.
Як він сам змінився. Він щойно зараз помічає цю свою зміну. Де поділась його гордовита певність — міцного, багатого, гарного парубка, коли-то за ним слідкували погляди всіх красунь містечка, коли він байдуже, з легкою ігнорацією вступав до цього храму і хрестився, не здіймаючи рукавички, притримуючи свою офіцерську шабельку? Нині все таке минулося. Він увійшов просто, схвильовано, дещо похилившись наперед. Він має на собі звичайний, не зовсім модний цивільний одяг. Руки його без рукавичок. Обличчя його поблідле, щоки запалі, ніс, великий і гострий, випинається наперед… Щось трагічне лежить на тому обличчі, і не цікавлять його більше земні людські гордощі. Серце його наповнене трепетом і захопленням з усього, що бачать очі і чують вуха.
Увійшов старий Мороз, Петро, Сопрон, Водяний, Татяна, Мар’яна… Всі увійшли, і, здається, в цьому просторі появилось щось таке, що повинно заповнити його якимсь особливим змістом. Старий Мороз одразу, як і завжди, як і звичайно, пішов на лівий крилас і зайняв там своє місце за низьким, солідним парапетом біля ікони Матері Божої Скорблящої, перед якою збоку від глядача горить потрійна червона лампадка. Старий співає. Він тут співає вже кілька десятків років. Він знає цілу богослужбу напам’ять. Голос у нього низький, був соковитий, але тепер він уже стратив свій тон і багато своєї сили.
Татяна понесла свої коші в лівий кут, де стоять сестриці соборні, де лишають усі парастасні дари — якраз під тією ж іконою Матері Божої Скорблящої. Там вона поставила і свій кіш з глечиком та книшами. Засвітила над ним три воскові свічі, купила кілька офірних свічок у церкві, понесла їх і повтикала в різних місцях перед різними іконами. Перед Ісусом Спасителем, перед Матір’ю Божою, перед престолом, що стоїть серед церкви, і, нарешті, перед Миколою-угодником.
Решта товариства зісталася позаду, гуртом стоячи зараз при вході до храму. Всі вони розуміли, що їх поява не лишиться непомітною. Надто знають всіх їх довкруги і надто велику несподіванку принесли вони з собою. Іван Мороз, Сопрон Мороз, Петро Мороз… Хто з ними не розмовляв, хто не бував на їх хуторі, не мав з ними того чи іншого інтересу. Багато знало також, що Івана вже немає, що він загинув. Всі знали, що Сопрон у Сибіру, і коли він тут, то це ніщо інше, як чудо, особливо під цей час. Всі знали, що Петро — це знаменитість, і поява його в такому, як Канів, містечку не була звичайною, буденною справою. По службі до нього відразу підійдуть найповажніші громадяни містечка — міський лікар, суддя, директор школи, аптекар…
З ним приїжджали колись столичні гості, відомі художники, фотографи, журналісти… Так само і Водяний, цей блискучий капітан гвардії, майже необмежений володар романтичних красунь, гість усіх вечорів, де збиралося краще товариство. Ні, він не порожній балакун і не патентований ловелас, Дон-Жуан. Він поважний і солідний офіцер армії, який зробив свою кар’єру не завдяки зв’язкам чи протекції, а виключно завдяки своїй здібності і сумлінному виконанню обов’язку.
У церкві багато людей. Поява Морозів примусила майже всіх захвилюватись. Голови почали повертатися, погляди все більше і більше скеровуються в їх бік, якісь шепоти пішли по церкві. Але Морози стоять байдуже і звичайно, і коли хтось із них щось у собі переживає, то ті пережиття мають зовсім інший зміст, ніж пережиття цих, що тут стоять. Іван, наприклад, зовсім заполонений своїми хвилюючими споминами. Він дивиться на стіни храму, він розглядається, мов малий хлопчина, на всі боки, він вдивляється в нові, незнайомі обличчя і багато з них тільки по певному часі починає пригадувати. Інші знов пригадуються дуже швидко і дуже яскраво. Ось, наприклад, чорний, з іспанською борідкою різник, що завжди купував у них свині і говорив напів по-російському, присюсюкуючи. Або той он Федір, якого чомусь назвали Беззубим, якого він знає ще з тих часів, коли ходив до школи. Він постарів, посивів, зігнувся, але як виразно пригадує Іван його, коли він ще був молодим гордовитим парубком з пишним чубом і широким гумовим поясом, яким підперізував чорну, вишиту на кацапський лад сорочку.
Але найголовніше, що бачить Іван, це — його колишні вчителі, а між ними головний — Афоген Васильович. О, ті стоять просто і не оглядаються, їм не личить якесь там оглядання, але Іван знає, що той Афоген Васильович переживає. Так само і батько Мар’яни Миколаївни — доктор Микола Степанович Лоханський — високий, розвальний, з пишними рудуватими кучерявими патлами, в широкому сірому, перешитому з військових шинелів, пальті. Він уже відчув присутність Морозів. Він уже знає, що хтось тут є такий, що варто звернути на нього увагу. Ще вчора звечора він щось відчув, коли приїхали коні по Мар’яну. І це напружує його увагу і непокоїть його цікавість.
Афоген Васильович стоїть певно, твердо на своїх коротких, дещо розставлених ногах, у м’яких стоптаних черевиках. На ньому тяжка, чорна, з великим каракулевим коміром шуба. Вона вже не нова, має за собою чимало цікавіших, ніж теперішні, років, комір її вже потертий і місцями засмальцьований тим солідним трудовим потом, властивим для людей віку і стану Афогена Васильовича.
Пізнає Іван також свого протоієрея о. Методія. Ось він вийшов з чашею святих дарів. Яке воно все знайоме і те саме. Той самий голос, ті самі слова: — І аще причасник мя приїмі і лобзаніе ті дам не яко Іуда, а яко разбойнік… — Тіло Христове приїміте, істочника безсмертного вкусіте, — співає хор другого лівого криласу, і між тим хором зовсім виразно Іван пізнає бас свого батька. І диякон о. Дам’ян зі своїм басилом: — Пакі і пакі миром Господу помолімся. — Господи помилуй! — вторує знаний хор. — Со пресвятим, благім і животворящим твоїм духом Господу помолімся! — бас його гуде по цілому собору, мов дзвін, знаний бас, вібруючий, масивний…