— На, Іване! Добився! Вдоволений? — і подає Іванові папір.
— О! Це треба відсвяткувати! — каже Іван значущо. — Мар’яно! Дивись! Гратулюю! — і брати міцно тиснуть руки, а Іванова тверда, як дошка. Ольга в безмежних висотах, Мар’яна м’яко тисне Андрієву руку.
Приходить повільно й похило старий, ноги сірі від землі, син цілує брудну руку, Іван подає папір. — Ага! Свідєтєльство! — каже старий, хоча не бачить. — Подякуй Господу Богу!
А ввечері ціла родина знов у знаній своїй старій їдальні довкола просторого білого столу. Вікна навстежень у сад, мотилі і хрущі, і різні запахи, і легкі шерехи. Лапата, мов павук, нафтова, з бронзи, лампа горить над столом і виливає рештки світла за широке вікно на кущі аґрусу та порічок. А разом зі світлом виривається і летить у темінь вечора багато сміху, що цього разу звучить, мов гімн перемоги.
В повітрі цієї весни і літа з їх зливами, блискавками й озоном вичувався також чад і гар боротьби розбурханих пристрастей. Громи на землі і на небі. Часом "раннім ранком, на зорі", отам, під туманами, в напрямку Золотоноші. Іншим разом гриміло з-під Переяслава. В усіх кінцях світу гуло й гриміло, а земля, здається, мовчала, ніби приречена, тільки іноді бряжчали вікна відгомоном великого гніву.
По шляхах і дорогах завжди якісь вояки, а за ними завжди стара, оббита "шестидюймовка". Засмажений сонцем і підбитий вітрами Ванька лоскоче гармонію і співає: "Ех, яблочко, куда котішся. Попадьош Махну в рукі — не воротішся", а на грудях його брудного убрання, як знак його темноти, якась ганчірка, і ця мудрість жене його якраз по цьому шляху, щоб упасти "в рукі Махну" або самому його піймати…
На хуторі з раннього ранку і знов до раннього ранку — праця й обережність. Тяжке і ненависне місце, бо тут росте пшениця і стоять спокійно корови. Це — злочинне місце, і воно мусить бути покаране. Люди з хутора добре знають свою вину і сплять обережно. Коли вертаються з косінки, один із них бере на плече зброю, стає десь за кущем розцвілого жасмину і наслухує мову ночі.
Старий Кандор, дуже вже старий, але міцно живучий, закоптілий всередині бакуном, назовні сонцем — ціле своє життя має діло з дрібними бджолами. Вечорами він, звичайно, сідає на призьбі, завжди на самоті смокче цибух своєї, подібної на глечик, люльки, похитує головою, ніби на лисину його сідають мухи, і спокійно бурчить: — Дожилися! — І після цього виймає повільно з зарослих уст цибух, міцно спльовує, а потім довго витирає мокре місце на колінах полатаних штанів.
Інколи бувають зливи, б’ють громи. Літо духманно-тепле, з молочно-білими туманами по темно-зелених лугах. В очеретах зграї качок, схожих на шматки крилатого вапняку, крейдяно-білих чайок, цибатих чорногузів. Газет тепер не читають, а вісті йдуть від вух до вух, а інколи просто летять з вітрами. Знають, що "комунії прийшла остання година", що десь там "Петлюра петлює", а звідти, як Дін, "пре Денікін".
— Господи, Господи! Чекали ми того добра — чекали! — чується повна докору мова. — А тепер не відмиєш ніяким милом, — як чума, хай нам Бог простить.
— А я б, люди добрі, сказав, щоб їх усіх забрав нечистий, і це було б те найлучче, — каже котрийсь, наймудріший.
А одного разу, після кількох місяців надуми, використавши нагоду, що біля нього саме була його хора дочка Маланка, яка майже нікуди не виходить і яка майже ні з ким не говорить, старий Кандор сказав: — А знаєш, за що вони, оті Леніни, воюють?
Маланка навіть не подивилась на Кандора, але він такою увагою не розчарувався. — За хліб Божий, — відповів собі Кандор, а по часі додав: — Але хліб, дитино, росте тільки в душі доброї людини. В порожній душі ніяке зерно не зійде.
Кандор, на жаль, дуже рідко зустрічається з Іваном, а ще рідше з Андрієм. А вже зовсім не зустрічається з доктором Лоханським, а ті навчили б його багато дечого. Старий мусить затикати вуха ватою зі свого старого піджака, бо йому стає бридко, коли з усіх боків стільки говорять про смерть.
Іван ці місяці живе вісткою, яку дістав від Мар’яни. Йому здається, що час розпочати наступ. Цікавиться кожною діркою в плоті, хвилюється кожною коровою, що телиться, шукає по хуторах коней, цілі тижні проводить з ковалями в кузні, де куються нові плуги. А Мар’яна росте й наливається, ходить поважно, зріє, мов колос, виймає старі намітки, обрізки перкалю, а коли приходить увечері Іван і бачить ті клаптики білої матерії, йому здається, що це підготова виграти найбільший бій.
А Андрій хай собі не думає, що шматок паперу, який він дістав недавно, — це є кінець. Ні, він так не думає. На осінь їде до Харкова і вступає в університет. Чому саме до Харкова. А тому, брате, що Київ надто робить революцію. А нам треба, брате, вчитись, бо час не чекає, а життя коротке. А тим часом Андрій сидить над природою. Днями на лугу з косою, вечорами в кімнаті з Бремом, ночами в саду з рушницею. Йому інколи здається, що все-таки иа цій землі і саме в ці дні з цього великого хаосу родиться не менш велика епоха. Йому також здавалось, що ті молоді душі тому так легко згоряють, що занадто рано вибирають глибоке плавання. Погляньте, думав він, на рибок, що тримаються мілкого берега, щоб знайти собі поживу і захист, бо там, у глибоких водах, на них чигає смерть. Милі рибки! Їм треба вирости.
Григор усе носиться з "колькою в ребрах". Все ті кляті Головенки отоді-о, у святу ніч наробили. Втручався доктор Лоханський і знайшов, що там щось звихнене, а старий, як сказати по щирості, не любив і не любить ніяких таких лікувань, коли треба гаяти час. Десь там щось болить — хіба варто тратити слова? Живе тіло.
У Каневі не було ніякого порядку. Проривались то одні, то другі, пролітали навиліт містом. Мостом через Дніпро тягнулись довгі обози — раз туди, раз сюди, над Ліплявою часто стояла хмара куряви й диму, а господарі спішно, на охляп тікали в напрямку хутора, де менше битих доріг і більше лісу.
Наталка завжди готова. її не бере ніяка змора — той самий сіяч і косач — слава і гордість Микити. Не було вже більше Водяного, ніяких чуток від Тані. Казали, вони подались отуди, на правий берег, але правий берег широкий і довгий.