Ти ж знаєш, що Поль одружується, правда?
Вона пробурмотіла:
— Так, Вільям казав мені.
Гонтран вів далі:
— Він має слушність, цілковиту слушність. Дівчина з селянської сім’ї… Так що ж, це краще, ніж дівчина з сім’ї авантурника чи просто якась дівка. Я знаю Поля. Він кінчив би тим, що одружився б з якоюсь хвойдою, якщо б тільки та опиралася йому хоч півтора місяці. А щоб йому опиратись, треба бути або розпусною, або невинною. Він натрапив на невинну. Тим краще для нього.
Христіана слухала, і кожне братове слово проникало їй в серце, завдаючи болю, жахливого болю.
Заплющивши очі, вона сказала:
— Я дуже стомилась. Хочеться трохи відпочити.
Маркіз і Гонтран поцілували її і вийшли.
Але заснути вона не могла, так її мучили болісні думки. Свідомість того, що він уже не любить її, зовсім не любить, завдавала їй такого болю, що коли б рядом не було сиділки, яка дрімала в кріслі, вона б устала, відчинила вікно й кинулась на кам’яні сходи. Поміж завісками вікна проходив тоненький промінчик місячного світла і на паркеті лежала ясна кругла пляма. Христіана глянула на ту пляму, і її охопили спогади: згадались озеро, ліс, перше ледве чутне і таке хвилююче освідчення: "Я люблю вас", і Турноель, і всі їхні ласки у вечері на темних стежках, і дорогу на Ла-Рош-Прадьєр. Раптом вона уявила собі ту білу дорогу, і зоряну ніч, і його, Поля, який, обнявши за стан якусь жінку, щокроку цілує її в уста. Вона впізнала жінку. То була Шарлотта! Він пригортає її до себе, усміхається так, як тільки він один уміє, шепоче їй на вухо ті ніжні слова, які тільки він уміє говорити, потім стає навколішки й цілує перед нею землю, як цілував колись перед Христіаною. їй стало так боляче, так боляче, що вона відвернулась і, припавши обличчям до подушки, заридала. Вона мало не кричала, такий розпач розривав їй душу.
Нестямно калатало серце, і кожен удар його, відлунюючи в скронях, весь час вистукував одне й теж: "Поль! Поль! Поль!" Вона затикала вуха руками, щоб не чути, закутувалася з головою в ковдру, але тоді це слово з кожним ударом невгамовного серця дзвеніло в глибині її грудей.
Сиділка, прокинувшись, запитала:
— Вам стало гірше, пані?
Христіана повернула до неї заплакане лице і прошепотіла:
— Ні, я спала й бачила сон… Мені стало страшно.
Потім попросила засвітити свічки, щоб не бачити місячного променя.
Одначе десь над ранок вона задрімала.
Поспала кілька годин, коли Андермат привів пані Онора. Товста жінка з першої ж миті почувала себе як дома — сіла коло ліжка, взяла породіллю за руку, почала розпитувати її, неначе лікар, і, задоволена відповідями, промовила:
— Ну що ж, усе гаразд.
Потім скинула капелюха, рукавички, шаль і сказала сиділці:
— Можете йти, серденько. Як треба буде, то я подзвоню.
Христіана, відчуваючи огиду до цієї жінки, сказала чоловікові:
— Дай мені на хвилину маленьку.
Як і вчора, Андермат приніс дитину, обережно тримаючи її, і поклав на подушку. І так само, як учора, притулившись щокою до закутаного в пелюшки теплого тільця, якого вона ще не бачила, Христіана відчула благодійний спокій.
Раптом дитина закричала, заплакала тонким пронизливим голоском.
— їсти хоче, — сказав Андермат.
Він подзвонив, увійшла годувальниця, здорова, рожевощока жінка з великим ротом і широкими блискучими зубами, які аж злякали Христіану. Розстебнувши пазуху, вона витягла важку грудь, м’яку й набряклу молоком, наче коров’яче вим’я. Побачивши, як її донька припала губами до цього бурдюка, Христіана відчула ревнощі й огиду, і їй захотілося схопити дитину, відняти її.
Пані Онора давала тепер поради годувальниці; незабаром та пішла, забравши дитину.
Андермат теж пішов. Жінки лишилися самі.
Христіана не знала, як узнати про те, що мучило її душу, боялася що занадто розхвилюється, розгубиться, заплаче, зрадить себе. Але пані Онора сама завела мову, хоч її ні про що й не питали. Розповівши всі місцеві плітки, вона заговорила про сім’ю Оріоль.
— Хороші люди, — казала, — дуже хороші. А мати яка чесна та роботяща була, коли б ви знали! Десятьох була варта. І дівчата в неї пішли.
Потім, коли вона хотіла перейти на інше, Христіана спитала:
— Яка з них вам більше до вподоби — Луїза чи Шарлотта?
— О пані, я більше люблю Луїзу, наречену вашого брата. Вона розважливіша, статечніша. Це хазяйновита жінка. А чоловікові моєму більше подобається молодша.
У чоловіків, знаєте, інший смак, не такий, як у нас.
Вона замовкла. Христіана, яка все більше втрачала мужність, прошепотіла:
— Мій брат часто зустрічався у вас із своєю нареченою?
— Часто, пані, дуже часто, чи не щодня. Все це у мене й сталося, все! Я не заважала їм розмовляти, розуміла, до чого йде! А ще мені дуже приємно, що пан Поль закохався в меншу.
Тоді Христіана спитала ледь чутно:
— Він дуже любить її?
— О пані, так любить! Просто розум втратив останнім часом. А коли італієць — той, що викрав дочку професора Клоша, — почав було крутитися коло меншої,— роздивлявся, знаєте, та вивідував, то я думала, що вони поб’ються…
О, якби ви бачили очі пана Поля! Він дивився на неї, як на пречисту діву!.. Приємно бачити таке кохання!
Тоді Христіана почала розпитувати її про все, що діялось у неї на очах — що вони говорили, що робили, про їхні прогулянки в долину Сан-Сусі, де колись він стільки разів говорив їй про свою любов. Дивуючи пані Онора, несподівано запитувала про таке, що іншому й на думку не спало б, бо вона раз у раз порівнювала, пригадувала безліч подробиць з того, що було торік, делікатне залицяння Поля, його уважність, дотепні вигадки, чарівно ніжне піклування — явна ознака того, що чоловік хоче сподобатись і намагається захопити жінку; і їй хотілося знати, чи такий же він був і з іншою, чи з тим же запалом, з тією ж непоборною пристрастю починав нову облогу жіночої душі.
І коли Христіана узнавала якусь відому рисочку, якусь чарівну хвилюючу дрібничку з тих, від яких серце несподівано починає битися дужче і на які Поль був такий щедрий, кохаючи її, у неї щоразу виривався слабкий болісний вигук: "Ах!"
Здивована цими дивними вигуками, пані Онора ще завзятіше запевняла її:
— А так, пані. Саме так воно й було, як я кажу, достеменно так. Я ніколи не бачила такого закоханого чоловіка.