Монт-Оріоль

Страница 25 из 68

Ги де Мопассан

Рантом став навколішки перед Христіаною і сказав тремтячим голосом:

— Я так довго шукав вас і нарешті знайшов! Дозвольте ж мені й тепер боготворити вас!

їй хотілося встати, піти, вернутися до батька, але не було сили, не було рішучості; її стримувало, сковуючи волю, бажання слухати й слухати його, відчувати, як проникають у її серце ці чародійні слова. Здавалось, вона поринула в сон, жаданий сон, такий ніжний та осяйний, повен місячного світла і поезії.

Він схопив її руки і, цілуючи кінчики пальців, шепотів:

— Христіано… Христіано… Візьміть мене… Вбийте мене… Я люблю вас… Христіано…

Вона відчувала, як він тремтить, здригається біля її ніг. Він цілував їй коліна, і з його грудей виривалося приглушене ридання. їй стало страшно, чи не збожеволів він, і вона швидко підвелася, хотіла втекти. Але він скочив перший, схопив її в обійми і припав до її уст.

Тоді без крику, без обурення, без онору вона впала на траву, ніби той поцілунок відібрав у неї сили і зламав волю. І він оволодів нею так легко, як зірвав би достиглий плід.

Та як тільки розняв обійми, вона схопилась і кинулась бігти, приголомшена, тремтячи всім тілом, похолола, мов після крижаної купелі. Поль хутенько догнав її і, схопивши за руку, пробурмотів:

— Христіагіо, Христіано!.. Обережно, там же ваш батько!

Не відповідаючи й не обертаючись, вона пішла повільніше, ноги їй запліталися, мов не свої. А він йшов слідом, не наважуючись заговорити з нею.

Маркіз, побачивши їх, одразу підвівся:

— Ходімо мерщій, — мовив, — я вже змерз. Усе це прекрасно, але шкідливо для здоров’я.

Христіана тулилась до батька, ніби просила у нього підтримки, ніби шукала захисту в його любові.

Зайшовши до своєї кімнати, вона хутенько роздяглася, кинулась у ліжко, вкрилась з головою ковдрою і заплакала. Припавши до подушки обличчям, плакала довго-довго, заклякла, знесилена. Вже не думала, не мучилась, не каялась. Плакала без думок, не тямлячи й сама, чого плаче. Плакала несвідомо, як співають, коли весело на душі. Потім вичерпавши сльози, знеможена від довгих ридань, стомлена, вона заснула.

Прокинулась від легенького стуку в двері, що виходили до вітальні. Був уже день, годинник показував дев’яту. Вона крикнула:

— Заходьте.

І на порозі з’явився її чоловік, веселий, жвавий, у дорожньому кашкеті, з сумкою, з якою він у дорозі ніколи не розлучався.

— Як, ти ще спиш, люба? Я розбудив тебе? Приїхав без Попередження. Сподіваюсь, ти здорова? В Парижі чудова погода.

І, скинувши кашкета, він підступив, щоб поцілувати її.

Вона відсунулась до стіни, пойнята шаленим нервовим страхом перед цим рожевим і вдоволеним чоловіком, що тягнувся губами до неї.

Потім, заплющивши очі, підставила йому лоб. Він спокійно поцілував і спитав:

— Можна, я помиюся в твоїй умивальні? Мене сьогодні не ждали і не приготували кімнати.

Вона пробурмотіла:

— Ну звичайно.

І він зник за дверима поблизу ліжка.

Христіана чула, як він там возиться, хлюпочеться, насвистує. Потім гукнув:

Що тут у вас нового? У мене прекрасні новини. Аналіз води перевершив усякі сподівання. Можна буде лікувати принаймні на три хвороби більше, ніж у Руайя. Чудово!

Вона сіла на ліжку, ледве дихаючи, приголомшена несподіваним поверненням чоловіка, яке вразило її, мов страшне горе, і збудило докори совісті. Андермат вийшов з умивальні задоволений, сяючий; від нього дуже пахло вербеною. Потім запросто сів у ногах на ліжко й запитав:

— А паралітик? Як він? Ще не ходить? Не може бути, щоб він не одужав, — вода дуже цілюща.

Христіана зовсім забула про каліку, вже кілька днів не ходила до джерела і тепер тільки пробелькотала:

— Так… я… здається, йому краще… Правда, на цьому тижні я його не бачила… Я… я трохи нездужаю…

Андермат глянув на неї уважніше і сказав:

— Справді, ти трохи бліда… А втім, це тобі дуже до лиця… Дуже. Ти така гарна… Просто чарівна!..

Він підійшов і, нахилившись, хотів просунути руку їй під спину.

Але Христіана з таким жахом відсахнулася, що він остовпів, і стояв з простягнутими руками, випнувши губи для поцілунку. Потім спитав:

— Що з тобою? До тебе вже й доторкнутись не можна! Повір, я не хочу зробити тобі боляче…

І він знову настирно потягнувся до неї, очі його раптом загорілися.

Тоді вона пробубоніла:

— Ні… Облиш мене… облиш… Бачиш… Бачиш… Мені здається… здається, я вагітна!..

Сказала це, не тямлячи себе від страху, не думаючи, аби тільки уникнути його дотику, як могла б сказати: "У мене проказа чи, може, чума!"

Тепер уже Андермат зблід, глибоко й радісно схвильований; і тільки прошепотів:

— Уже?

Йому хотілося цілувати її довгими, тихими, ніжними поцілунками, як щасливому і вдячному батькові сім’ї. Потім він занепокоївся:

— Та чи можливо це?.. Як же так?.. Ти думаєш?.. Так скоро?..

Вона відповіла:

— Так… це можливо!..

Тоді він схопився, закружляв по кімнаті і, потираючи руки, вигукнув:

— От який щасливий день!

У двері знову постукали. Андермат відчинив, і покоївка доповіла:

— Прийшов доктор Латон, хоче негайно поговорити з вами, пане.

— Гаразд. Попросіть його до вітальні, я зараз прийду.

І він вийшов до сусідньої кімнати. Одразу ж з'явився й доктор. Вигляд у нього був неприродно урочистий і холодний. Трохи здивований Андермат подав йому руку. Доктор вклонився, мовчки потиснув банкірові руку, сів і заговорив тоном секунданта, що викладає умови поєдинку честі:

— Трапилося, шановний добродію, вельми прикра пригода, про яку я повинен повідомити вас, щоб ви зрозуміли мою поведінку. Коли ви зробили мені честь, запросивши до вашої дружини, я одразу ж прийшов; та, виявляється, за кілька хвилин до мене тут був мій колега, запрошений маркізом де Равенелем, — головний лікар, якому пані Андермат, певно, більше довіряє. Тож виходить, що я, прибувши другим, немовби хитрощами відібрав у доктора Бонфія пацієнтку, хоч він уже міг вважати себе її лікарем; я неначе зробив грубий, негарний, неприпустимий між колегами вчинок. А ми, добродію, маємо бути в своїй практиці вельми обачні і тактовні, аби уникати прикрих непорозумінь, що можуть мати серйозні наслідки. Доктор Бонфій, довідавшись про мій візит до вас і вважаючи мене винним у цьому нетактовному вчинку, — обставини й справді тут проти мене, — заявив мені про це такими словами, що, якби не його поваяшнй вік, я мусив би зажадати від нього сатисфакції. Щоб виправдатись перед ним і перед усім місцевим медичним персоналом, мені лишається тільки одне — припинити, на превеликий жаль, лікування вашої дружини, розповісти правду про все це і просити вас прийняти моє вибачення.