І друзів Момо не минула нова постанова. їх порізнили й віддали до Дитячих депо — за місцем мешкання. Про те, щоб вони тут самі вигадували собі ігри, не могло, звичайно, бути й мови. Ігри для них вибирали тепер тільки наглядачі, а вони вибирали тільки такі ігри, з яких діти навчались корисного. Та навчалися не без втрат: вони розучувалися радіти, захоплюватись і мріяти.
Поволі діти стали скидатися на малих членів Ощадкаси Часу. Сердиті, знуджені й лихі, вони робили те, чого від них вимагали. Коли ж траплялось, що вони лишалися самі, їм більше не спадало на думку нічого цікавого.
Єдине, що вони ще вміли,— це галасувати, тільки то вже був не веселий галас, а несамовитий і лихий.
Та самі Сірі пани не показувались дітям. Тенета, що ними вони обплутали велике місто, були густі й, здавалося, вічні. Навіть найкмітливішим дітям не щастило вислизнути з них. Задум Сірих панів здійснився. Все було підготовлене до повернення Момо.
Відтоді старий амфітеатр стояв порожній і забутий.
А Момо сиділа на кам'яних сходах і чекала друзів. Відколи повернулася, вона цілісінький день сиділа й чекала. Та ніхто не приходив. Аніхто.
Сонце спустилося вже геть до обрію. Тіні довшали, ставало холодно.
Нарешті Момо підвелася. Вона зголодніла, бо ніхто не подумав про те, щоб принести їй попоїсти. Такого ще ніколи не бувало. Навіть Джіджі й Беппо забули про неї. "Мабуть,— подумала Момо,— це якийсь безглуздий випадок, якесь непорозуміння, і завтра все з'ясується".
Вона зійшла вниз до черепахи, що вже сховалась у свою кістяну хатку, збираючись спати. Момо сіла біля неї навпочіпки і стихенька постукала пальцем у панцер. Черепаха висунула голову й подивилася на Момо.
— Вибач, будь ласка,— сказала дівчинка,— мені шкода, що я тебе збудила, але чи не сказала б ти мені, чому сьогодні за цілий день сюди не прийшов жоден з моїх друзів?.
На панцері з'явилися слова: "ЇХ НІКОГО НЕМАЄ". Момо прочитала, та не зрозуміла, що це означає.
— Авжеж,— упевнено сказала вона,— завтра все буде ясно. Завтра мої друзі прийдуть напевно.
"НІКОЛИ ВЖЕ",— засвітилося у відповідь. Момо якусь хвилину непорушним поглядом дивилась на той напис.
— Що ти хочеш сказати?— нарешті спитала вона з острахом. — Що сталося з моїми друзями?
"ВСІ ДАЛЕКО",— прочитала Момо. Вона похитала головою.
— Ні,— тихо вимовила вона. — Цього не може бути. Ти, певно, помиляєшся, Кассіопеє. Ще вчора вони збиралися тут на великі збори, з яких нічого не вийшло.
"ТИ ДОВГО СПАЛА",— відповіла Кассіопея.
Момо згадала, як Майстер Гора сказав, що вона спатиме цілий сонячний рік, мов зернятко в землі. Тоді вона не думала, скільки це буде часу. Аж тепер почала собі це уявляти.
— Скільки? — спитала вона пошепки. "РІК І ДЕНЬ".
Минула добра хвилина, перше ніж Момо зрозуміла цю відповідь.
— А Беппо й Джіджі? — нарешті пробелькотіла вона. — Адже ж вони ждуть!
"НІКОГО БІЛЬШЕ НЕМАЄ", — проступило на панцері.
— Як же це могло статися? — Уста Момо тремтіли. — Адже не може все просто так зникнути — все, що було…
Поволі з'явилися на панцері в Кассіопеї слава: "МИНУЛОСЯ".
Уперше зроду Момо всім серцем відчула, що означає це слово. їй стало так тяжко, як не було ще ніколи.
— А я ж,— вимовила вона безпорадно. — Я ж іще тут… їй хотілося плакати, але вона не могла.
За якийсь час вона відчула, що черепаха доторкнулася до її босої ноги. "Я З ТОБОЮ",— проступило на панцері.
— Правда,— сказала Момо і хоробро всміхнулася. — Ти зі мною, Кассіопеє. І я цьому рада. Ходім ляжемо спати.
Вона взяла черепаху на руки й понесла її крізь дірку в стіні до своєї кімнатчини. В промінні призахідного сонця Момо побачила, що все було так само, як вона лишила. (Тоді Беппо прибрав у кімнаті.) Тільки скрізь лежав грубий шар пилюки й звисало павутиння.
На столику з ящиків білів лист, прихилений до консервної бляшанки, його також обснувало павутиння.
"Для Момо",— стояло на конверті.
Серце Момо забилося дужче. Вона ще ніколи не одержувала листів. Вона взяла лист, оглянула його з усіх боків, тоді розірвала конверт і вийняла звідти записку.
"Люба Момо! — прочитала вона. — Я переїхав. Якщо ти повернешся, дай мені про це знати. Я дуже непокоюся за тебе. Мені тебе дуже бракує. Сподіваюсь, що тобі нічого лихого не сталося. Якщо ти голодна, піди, будь ласка, до Ніно. Він надішле мені рахунок, я за все сплачу. їж, скільки схочеться. Чуєш? Решту тобі розповість Ніно. Не забувай мене! І я тебе не забуваю й люблю!
Завжди твій Джіджі".
Минуло чимало часу, поки Момо прочитала листа, хоча видно було, що Джіджі намагався писати виразно. Коли вона нарешті скінчила, згас і останній промінчик світла.
Та Момо втішилася.
Вона підняла черепаху і поклала її біля себе на ліжко. Вкутавшись у запорошену ковдру, вона тихо сказала:
— Бач, Кассіопеє, я все ж таки не сама.
Але черепаха, здавалося, вже спала. І Момо, яка, читаючи листа, виразно бачила перед собою Джіджі, не подумала про те, що цей лист пролежав тут майже рік.
Вона притулилася щокою до паперу. їй тепер уже не було холодно.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
ЇЖІ БАГАТО, А РОЗМОВИ МАЛО
Другого дня Момо взяла черепаху під пахву і подалася до малої пивнички Ніно.
— Побачиш, Кассіопеє,— сказала вона,— зараз усе з'ясується. Ніно знає, де тепер Джіджі й Беппо. А тоді ми підемо й зберемо дітей і знову будемо всі разом. Може, й Ніно прийде з своєю дружиною, і решта всі. Вони тобі, певно, сподобаються, мої друзі. Може, ми сьогодні ввечері влаштуємо невеличке свято. Я розкажу їм про квіти, і про музику, й про Майстра Гору, і про все. Ох, я вже й тепер радію, що всіх їх побачу. Але зараз я б рада добре попоїсти. Знаєш, я таки справді голодна.
Отак вона й далі весело гомоніла до черепахи, раз у раз намацуючи в кишені своєї куртки листа Джіджі. Черепаха тільки дивилася на неї своїми предковічними очима, але нічого не відповідала.
Момо почала спершу тихо щось мугикати, а тоді заспівала. Вона виспівувала ті мелодії й слова, ті голоси, що сьогодні так виразно лунали в її пам'яті, як і вчора, й ще раніше. Тепер Момо знала, що ніколи більше не загубить їх із своєї душі.
Та раптом вона урвала спів. Перед нею була пивниця Ніно. В першу мить Момо подумала, що не туди втрапила. Замість старого будиночка з дощовими патьоками на тиньку і невеличким ґанком, заплетеним виноградом, вона побачила довгу бетонну коробку з вікнами на всю стіну. І вулиця була тепер заасфальтована, по ній мчали одна за одною машини. А через дорогу виросла бензозаправна станція й поряд — велетенська контора. Перед новою пивницею стояло багато машин, а над входом був напис великими літерами: