Момо

Страница 37 из 56

Михаэль Энде

Та спершу треба її знайти".

Отож старий пішов до найближчого поліційного відділку на околиці міста. Якийсь час він тупцявся під дверима, крутячи в руках капелюха, тоді зібрався на силі й увійшов.

— Чого вам треба?— спитав поліцай, що саме бився над складанням якогось тяжкого формуляра.

Минула добра хвилина, поки Беппо спромігся видушити з себе:

— Боюся, що скоїлося щось страшне.

— Так?— спитав поліцай, усе не кидаючи свого писання. — А про що йдеться?

— Ідеться,— сказав Беппо,— про нашу Момо.

— Дитина?

— Так, дівчинка.

— Це ваша дитина?

— Ні,— збентежено сказав Беппо. — Тобто, так, але батько не я.

— Ні, тобто так!— сердито буркнув поліцай. — Чия ж тоді вона дитина? Хто її мати й батько?

— Цього ніхто не знає,— відповів Беппо.

— Тоді де ця дитина заявлена?

— Заявлена?— перепитав Беппо. — Ну, я гадаю, в нас. Ми всі її знаємо.

— Отже, НЕ ЗАЯВЛЕНА,— зітхнувши, констатував поліцай. — Вам відомо, що це забороняється? Так ми дійдемо до казна-чого! У кого живе дитина?

— В себе,— відповів Беппо. — Тобто в старому амфітеатрі. Тільки тепер вона вже там не живе. Вона зникла.

— Стривайте лиш,— сказав поліцай. — Якщо я вас як слід зрозумів, то серед руїн старого амфітеатру живе якась приблудна дівчинка на ім'я… як ви сказали?

— Момо,— відповів Беппо, Поліцай почав записувати:

— …на ім'я Момо… Момо, а далі? її ім'я й прізвище? — Момо, та й годі,— мовив Беппо.

Поліцай пошкрібся в підборідді й заклопотано поглянув на Беппо.

— Так діло не піде, любий мій. Я хочу вам допомогти, але так заяви не напишеш. А скажіть лишень мені, як прозиваєтеся ви?

— Беппо,— сказав старий. — А далі?

— Беппо-Підмітальник.

— Мене цікавить не фах, а прізвище!

— Це й одне, й друге,— терпляче пояснив Беппо. Поліцай упустив ручку і вхопився за голову.

— Царю небесний! — скрушно пробурмотів він. — І чого це саме мені припало сьогодні чергувати?

Тоді підвівся, випростав плечі, підбадьорливо всміхнувся старому й мовив лагідно, мов до хворого:

— Особисті дані можна встановити й потім, правда? А зараз розкажіть усе з самого початку. Що, власне, сталося і як? Усе.

— Усе?— завагався Беппо.

— Все, що стосується справи,— відповів поліцай. — Я, щоправда, зовсім не маю часу, мені треба до обіду заповнити всю оцю гору формулярів, просто сил немає, нерви не витримують, та нічого, нуте лиш, спокійно розкажіть, що у вас на душі.

Він відкинувся назад і заплющив очі, мов той мученик, якого живцем підсмажують.

І старий Беппо почав розповідати — своїм звичаєм, заглиблено й докладно — про появу Момо серед старих руїн, про її незвичайну натуру, про збори Сірих панів на звалищі, які сам бачив і чув.

— Саме тієї ночі,— скінчив він,— зникла Момо. Поліцай довго й скорботно дивився на нього.

— Інакше кажучи,— нарешті мовив він,— була собі цілком незвичайна маленька дівчинка, існування якої довести неможливо, і якісь привиди, що їх, як відомо, не буває, забрали її бозна-куди. Але й це не певно. І всім оцим щоб клопоталася поліція?

— Так, будь ласка! — сказав Беппо.

Поліцай рвучко нахилився вперед до старого й гостро звелів:

— Ну лиш, дихніть на мене!

Беппо не зрозумів наказу, знизав плечима, а проте покірно дихнув поліцаєві в обличчя. Той нюхнув і похитав головою.

— Ясно, що ви не п'яні.

— Ні,— пробелькотів Беппо й зніяковіло зашарівся,— і ніколи не був.

— То чого ж ви тоді мені розповідаєте всі оці дурниці?— спитав поліцай. — Чи ви маєте поліцію за таких дурнів, що повірять оцим баєчкам?

— Так,— лагідно відповів Беппо.

Тоді поліцаєві остаточно ввірвався терпець. Він підхопився зі стільця і вдарив кулаком по грубезному формулярі.-Досить із мене! — закричав він, почервонівши на виду. — Зараз же забирайтеся звідси, бо я вас арештую за образу влади!

— Пробачте! — знітився Беппо. — Я не хотів нікого образити. Я хотів сказати…

— Геть! — ревнув поліцай. Беппо обернувся й вийшов.

У подальші дні він не раз з'являвся в інших поліційних відділках. Сцени, що там відбувалися, мало чим різнилися від першої. Його викидали за двері, чи привітно виряджали додому, чи втішали, аби спекатись.

Та одного разу він добився до високого поліційного урядовця, що не мав такого почуття гумору, як у його нижчих чином колег. Він з непорушним обличчям вислухав розповідь старого і холодно сказав:

— Цей старий божевільний. Треба з'ясувати, чи безпечний він для оточення. Заведіть його до арештантської!

В арештантській Беппо просидів півдня, потім двоє поліцаїв вивели його й посадили в машину. Вони повезли його через усе місто, до великої білої будівлі з ґратами на вікнах. Та то була зовсім не в'язниця абощо, як спершу подумав Беппо, а лікарня для нервовохворих.

Тут його ретельно обстежили. Професор і санітари були привітні до нього, вони не глузували з нього, не лаяли його і так ніби дуже цікавились його історією, бо просили його знов і знов переповідати її. Та хоч вони йому й не суперечили, Беппо не почував, що йому справді вірять. Він не міг добрати, чому опинився тут, проте з лікарні його все не випускали.

Щоразу, як старий питав, коли ж він вийде звідси, йому відповідали: "Скоро, але тепер ви нам ще потрібні. Зрозумійте, обстеження ще не скінчено, але ми посуваємося вперед".

І Беппо, гадаючи, що йдеться про розшуки маленької Момо, терпляче дожидав.

Йому надали ліжко у великому покої, де спало ще багато пацієнтів. Якось уночі він прокинувся й побачив у тьмяному світлі нічника, що хтось стоїть біля його ліжка. Спершу він угледів червону цяточку запаленої сигари, та згодом розпізнав круглий цупкий капелюх і портфель. Він зрозумів, що то один із Сірих панів. Старий умить змерз, холод дійшов йому до самого серця, і він хотів був гукати на допомогу.

— Тихо! — промовив у темряві попелястий голос. — Мені доручено зробити вам одну пропозицію. Слухайте мене уважно і відповідайте лише тоді, коли я вас про щось питатиму. Тепер ви вже трішечки уявляєте, як далеко сягає наша влада. Тільки від вас залежить, чи відчуєте ви її на собі ще більше. Хоча ви аніскілечки не можете нам зашкодити, тицяючи цю історію про нас кожному під носа, а все ж таки приємності нам з того мало. Між іншим, ви, звісно, цілком слушно гадаєте, що ваша мала подружка Момо в нас у полоні. Та облиште надію знайти її. Цього ніколи не буде. Вашими ж намаганнями її звільнити ви анітрохи не полегшуєте становища бідолашної дитини. За кожну вашу спробу вона мусить спокутувати. Отож надалі краще зважуйте свої слова і вчинки.