— Але ж це ще не кінець загадки,— сказав Майстер Гора. — А що то за велике царство, яким вони утрьох правлять і яке водночас є вони самі?
Момо безпорадно глянула на Майстра. Справді, що ж це таке? Що може бути заразом і минулим, і теперішнім, і майбутнім?
Вона озирнулася по величезній залі. Погляд її блукав по тисячах і тисячах годинників —і враз дівчаткові очі заблищали.
— Час! — вигукнула вона й заплескала в долоні. — Авжеж, це час! Це час!
Вона аж стрибала з радощів.
— А тепер скажи мені ще: а що то за дім, де живуть три брати? — спитав Майстер Гора.
— Це світ,— відповіла Момо.
— Браво!— вигукнув Майстер Гора, плещучи й собі в долоні. — Вітаю тебе, Момо! Ти чудово відгадуєш загадки! Це для мене неабияка радість!
— І для мене! — відповіла Момо, хоч нишком трохи дивувалася: чого Майстер так зрадів, що вона відгадала загадку?
Вони пішли далі Залою Годинників, І Майстер Гора показав їй ще багато рідкісних речей, але Момо все думала про загадку.
— Скажіть,— озвалася вона нарешті,— а що це таке — час?
— Ти ж бо щойно сама це з'ясувала,— відповів Майстер Гора.
— Ні, я питаю,— сказала дівчинка,— сам час… він-бо теж має чимось бути. Адже ж він є. А що він насправді таке?
— Було б чудово, якби ти й на це питання сама відповіла.
Момо довго думала.
— Він є,— замислено пробурмотіла дівчинка,— це певно. Але спіймати його не можна. І спинити також. Може, це щось таке, як пахощі? Але він ще й завжди минає. То тоді він має звідкись приходити. Може, він — наче вітер? Або ні! Тепер я вже знаю! Мабуть, це така музика, тільки її не чутно, бо вона грає завжди. Хоча мені вдається, що я її вже чула: вона тихенька-тихенька.
— Я знаю,— кивнув головою Майстер Гора. — Через те ж я й зміг тебе покликати.
— Але, мабуть, тут є ще щось,— сказала Момо, ще заглиблена в свої думки. — Адже та музика приходить здалеку, а звучить вона глибоко-глибоко в мені. Може, й з часом так само? — Вона збентежено замовкла, а тоді безпорадно додала: — Я хотіла сказати: так як ото вітер збиває хвилі на воді… Ах, це все, мабуть, дурниці, що я кажу.
— По-моєму,— озвався Майстер Гора,— ти дуже гарно сказала. І тому я хочу розповісти тобі одну таємницю. Звідси, з Будинку Ніденця на Вуличці Ніколиці приходить час до всіх людей.
Момо поглянула на нього з глибокою пошаною.
— О,— мовила вона тихо,— ви його самі робите? Майстер Гора знов усміхнувся.
— Ні, моя дитино, я тільки управитель. Мій обов'язок — наділяти кожній людині той час, що їй належить.
— А не можете ви тоді зробити так, щоб ті часокради більш не крали в людей часу?
— Ні, цього я не можу,— відповів Майстер Гора. — Люди самі мають визначати, що їм робити зі своїм часом. І самі повинні його захищати. Я тільки наділяю їх часом.
Момо озирнулася по залі, потім запитала:
— І для цього у вас стільки годинників? На всіх людей, еге?
— Ні, Момо,— сказав Майстер Гора. — Ці годинники — всього-на-всього моя колекція. Всі вони — тільки недосконалі копії того, що кожна людина має в своїх грудях. Бо так само, як у людей є очі, щоб бачити світло, і вуха, щоб чути звуки, так само в них є серце, щоб сприймати час. Час, не сприйнятий серцем,— пропащий, безнадійно втрачений, отак, як безнадійно втрачені барви веселки для сліпого чи для глухого пташиний спів. Та, на жаль, на світі є сліпі й глухі серця, які нічого не сприймають, хоча й б'ються.
— А якщо моє серце колись перестане битися? — запитала Момо.
— Тоді,— відповів Майстер Гора,— скінчиться й твій час, моя дитино! Або можна сказати й так: це сама ти безнастанно повертаєшся крізь час назад, крізь усі свої дні і ночі, місяці й роки, крізь усе твоє життя ти йдеш назад, аж поки прийдеш до великої круглої срібної брами, якою ти колись увійшла в життя. Нею ти знову вийдеш.
— А що за тією брамою?
— Там — ота музика, що інколи вже стиха долинала до тебе. Ти ввійдеш у цю музику одним із її звуків.
Він допитливо поглянув на Момо:
— Але, мабуть, ти цього ще не розумієш?
— Розумію,— тихо мовила Момо. — Здається, розумію. Вона згадала, як ішла по Вуличці Ніколиці навспак, і запитала:
— Може, ви — смерть?
Майстер Гора всміхнувся, помовчав трохи, тоді відповів:
— Якби люди знали, що таке смерть, вони б її більше не боялися. А якби вони не боялися смерті, ніхто б не зміг більше красти в них часу життя.
— То треба їм це сказати,— вирішила Момо.
— Так? — запитав Майстер Гора. — Я кажу їм це з кожнісінькою годиною, що їм наділяю. Та боюся, вони зовсім не хочуть мене слухати. Вони скоріш повірять тим, котрі вселяють у них страх. І це також загадка.
— Я не боюся,— сказала Момо.
Майстер Гора повільно схилив голову. Він довго дивився на Момо, тоді спитав:
— Хочеш подивитися, звідки приходить час? — Хочу,— прошепотіла вона.
— Я поведу тебе,— сказав Майстер Гора. — Але там треба мовчати. Не можна нічого питати й нічого казати. Ти обіцяєш мені це?
Дівчинка мовчки кивнула головою.
Тоді Майстер Гора нахилився, підняв її й посадив собі на руки. Він раптом здався їй дуже великим і невимовно старим, але не старою людиною, а ніби старезним деревом чи скелею. Потім він рукою затулив їй очі — так наче легесенькі прохолодні сніжинки торкнулися її обличчя. Момо здавалося, що Майстер Гора йде з нею довгим темним переходом, але вона почувала себе в надійному захистку й нічого не боялася. Спочатку вона думала, що чує биття свого серця, та дедалі їй усе виразніше стало здаватися, що то відгомін ходи Майстра Гори.
Вони йшли довго; аж ось Майстер Гора зсадив Момо додолу, його обличчя було поряд. Він дивився на неї, широко розкривши очі й поклавши палець на вуста. Потім він підвівся й відступив.
Золотаві сутінки облягли дівчинку.
Помалу-малу вона зрозуміла, що стоїть під велетенською круглою банею, такою незмірно великою, як небо. І вся та велетенська баня була з найщирішого золота.
Високо-високо вгорі, посередині був круглий отвір, з якого прямовисно падав стовп світла, лягаючи на незрушне чорне дзеркало круглого ставка внизу.
При самій воді в світляному стовпі щось мерехтіло, мов ясна зоря. Воно рухалося з величною неквапністю, і Момо впізнала в ньому велетенський маятник, що коливався туди й сюди понад чорним дзеркалом ставка. Але він ні на чому не тримався, він просто висів у повітрі і здавався невагомим.