РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
МОМО ОПИНИЛАСЯ ТАМ, ЗВІДКИ ПРИХОДИТЬ ЧАС
Момо стояла у великій-превеликій залі. Такої вона ще ніколи не бачила. Та зала була більша, ніж найбільша церква або найбільший вокзал. Велетенські колони підпирали стелю, що в півтемряві ледве мріла десь високо-високо вгорі. Вікон не було. Золотаве світло, що пересновувало величезне приміщення, йшло від безлічі свічок, які горіли всюди таким непорушним полум'ям, неначе їх було намальовано променистими фарбами, а не зроблено з воску,
Тисячоголосе дзижчання, й дзвоніння, й цокання, яке Момо почула, увійшовши, здіймали незліченні годинники всіх розмірів і форм. Вони стояли й лежали на довгих столах, у скляних вітринах і на безкраїх рядах полиць.
Там були манісінькі, оздоблені самоцвітами кишенькові годинники, звичайні бляшані будильники, піскові годинники, музичні годинники з рухливими ляльками зверху, сонячні годинники, годинники з дерева й з каменю, скляні годинники й годинники, що їх рухали грайливі цівочки води. А на стінах висіли усі види годинників із зозульками. та всілякі інші, з гирями й колихкими маятниками, що гойдалися — одні звільна й поважно, а інші, манісінькі, прудко стрибали туди-сюди. На висоті першого поверху вздовж усієї зали тяглася галерея, на яку вели гвинтові сходи. Ще вище вгорі була друга галерея, над нею ще одна, і ще… І скрізь висіли, лежали й стояли годинники. Були там ще годинники часових поясів земної кулі, які воднораз показували час в усіх пунктах Землі, та великі й малі планетарії з Сонцем, Місяцем і зорями. Посеред зали здіймався цілий ліс великих стоячих годинників — від звичайних кімнатних до справжніх дзиґарів із веж.
Безнастанно лунало звідусіль тихе бамкання або годинникова музика, бо кожен годинник показував інший час. Але то був не прикрий гомін, а плавний, притишений — наче шум літнього лісу,
Момо ходила скрізь і, широко розплющивши очі, розглядала всі ті дивовижі. Вона спинилася біля пишно оздобленого музичного годинника, на якому дві манісінькі фігурки — чоловіча й жіноча — подавали одна одній руки до танцю.
Вона саме хотіла злегенька стукнути їх пальцем, щоб побачити, чи зрушать вони від того з місця, як раптом почула чийсь привітний голос:
— А, то ти вже й тут, Кассіопеє? А Момо ти мені привела?
Дівчинка обернулась і побачила в проході між великими стоячими годинниками тендітного старого чоловіка із сріблясто-сивим волоссям, який саме схилився над черепахою, що сиділа перед ним долі. На ньому був довгий, золотом гаптований камзол, короткі сині шовкові штани, білі панчохи й черевики з великими золотими застібками. На зап'ястках і на шиї з-під камзола виглядало мереживо, а сріблясто-сиве волосся було заплетене ззаду на потилиці в тоненьку кіску.
Момо ніколи ще не бачила такого вбрання, але хтось буваліший одразу визначив би, що на такий одяг була мода років двісті тому.
— Що ти кажеш? — мовив старий, знов-таки до черепахи. — Вона вже тут? То де ж?
Він дістав невеличкі окуляри, схожі на ті, що були в старого Беппо, тільки золоті,— і поглянув довкола.
— Я осьде! — гукнула Момо.
Старий рушив до неї, радісно всміхаючись і простягнувши назустріч їй руки. Момо здавалось, ніби він щокрок ставав усе молодший і молодший. Коли ж він опинився біля неї, вхопив обидві її руки і від щирого серця потрусив їх, то ледве чи був старший на вигляд, ніж вона сама.
— Ласкаво прошу! — задоволено вигукнув він. — Радий тебе вітати в Будинку Ніденці! Дозволь відрекомендуватися тобі, маленька Момо: я — Майстер Гора, Секундус Мінутіус Гора.
— Ти справді чекав на мене?
— Аякже! Я ж зумисне послав свою черепаху Кассіопею, щоб привела тебе сюди.
Він вийняв з кишені жилета плаский, усипаний діамантами годинник і, клацнувши, відчинив його.
— Ти ще й дуже вчасно прийшла,— всміхнувся він і простяг їй годинника.
Момо побачила, що па циферблаті не було ні цифр, ні стрілок, тільки дві тонюсінькі спіралі, перетинаючись, бігли в протилежні боки і повільно оберталися. На перетині час від часу засвічувалися дрібнісінькі цятинки.
— Цей годинник,— сказав Майстер Гора,— показує зоряний час, а тепер саме настала нова зоряна година.
— А що це таке — зоряна година? — спитала Момо.
— Розумієш,— пояснив Майстер Гора,— у перебігу світового часу трапляються особливі відтинки, коли всі предмети і живі створіння навдивовижу тісно взаємодіють між собою, і тоді може ставатись те, що ні до, ні після цього неможливе. На жаль, люди часто не вміють цим скористатись, і зоряні години не раз минають марно. Та якщо знаходиться хтось такий, що їх помітить, то на світі можливі великі події.
— Може, для цього треба мати такого годинника? — спитала Момо.
Майстер Гора, всміхаючись, похитав головою.
— З самого лише годинника мало користі. Треба ще вміти прочитати, що він показує.
Майстер Гора заклацнув свого годинника й сховав у кишеню жилета.
Помітивши, якими здивованими очима дівчинка розглядає його вбрання, він замислено оглянув себе, наморщив чоло й мовив:
— О, та я, мабуть, трохи відстав — я маю на увазі, з модою. Отака неуважність! Зараз я це виправлю!
Він клацнув пальцями — й за мить уже стояв перед Момо вбраний у чорний сурдут із високим коміром.
— Так краще? — спитав він невпевнено.
Та вгледівши на обличчі в дівчинки ще більше здивування, зараз-таки сказав:
— Звісно, що ні! І про що я тільки думаю?
Він знову клацнув пальцями — і на ньому з'явився такий одяг, якого ні Момо, ні будь-хто інший ні на кому не бачили: на такий буде мода тільки через сто років.
— Знов не те? — спитав він у Момо. — Ну, присягаюсь Оріоном, щось таки ж повинно вийти! Постривай, спробую ще раз!
Він утретє клацнув пальцями, й тепер нарешті постав перед дівчинкою у звичайному сучасному костюмі.
— Отак добре, еге ж? — сказав він, підморгнувши. — Сподіваюсь, я тебе не злякав? Це був невеличкий жарт. А тепер дозволь запросити тебе до столу, люба моя дитино! Снідання готове. У тебе позаду довгий шлях, і я гадаю, воно тобі смакуватиме.
Він узяв її за руку й повів просто в отой ліс із годинників. Черепаха лізла за ними трохи ззаду. Шлях їхній крутився туди й сюди, наче в лабіринті, і нарешті привів до невеличкого приміщення, утвореного задніми стінками великих годинників, які стояли на підлозі. В куточку був столик на вигнутих ніжках і вишукана канапка, а поруч — так само вишукані м'які стільці. I тут усе було освітлене золотим світлом свічок з непорушним полум'ям.