Отак уміла слухати Момо!
Якось до неї в амфітеатр прийшло двоє чоловіків, що на смерть посварилися і не хотіли більше один з одним розмовляти, дарма що були сусіди.
Люди порадили їм піти до Момо, бо не подоба сусідам жити ворогами. Обидва спершу не хотіли, та врешті-таки згодилися.
І ось тепер вони сиділи в амфітеатрі мовчазні й ненависні один до одного, кожен відсунувшись аж на краєчок кам'яної лави, і похмуро дивилися в землю.
Один був муляр, той, що вимурував у "господі" Момо грубку і намалював прегарні квіти. Він звався Нікола і був дужий чолов'яга з чорними закрученими вусами. Другого звали Ніно. Цей був худорлявий і здавався завжди втомленим. Він орендував невеличку пивницю на околиці міста, де здебільшого сиділо двоє-троє літніх чоловіків, випиваючи за цілісінький вечір однісіньку скляночку вина й згадуючи минуле. Ніно і його огрядна жінка також були друзі Момо й не раз приносили їй попоїсти чогось смачненького.
Коли Момо помітила, що обидва посердилися, вона спочатку вагалася, до кого підійти першого. Щоб не образити нікого, дівчинка нарешті примостилась на краєчку кам'яної лави, якраз посередині між обома, і поглядала то на того, то на того, чекаючи, що ж воно буде. На деякі речі потрібен час, а час — то було єдине багатство Момо.
Довго просиділи чоловіки, а тоді Нікола раптом підвівся і сказав:
— Я піду. Прийшов я сюди з доброї волі. Але ти ж бачиш, Момо, як він затявся. Чого ж мені довше ждати? — І справді повернувся, щоб іти.
— Атож, забирайся! — гукнув йому навздогінці Ніно. — Тобі не було чого сюди й приходити! Я ж однаково не помирюся із злочинцем!
Нікола рвучко обернувся, почервонівши з гніву, мов індик.
— Це хто злочинець? — спитав він, вертаючись. — Ну-бо, скажи ще раз!
— Та скільки завгодно! — крикнув Ніно. — Гадаєш, коли ти дужий і нахабний, то ніхто не скаже тобі правди в вічі? То ось я, я тобі скажу! Тобі й усім, кому кортить почути! Що ж, іди сюди, йди вбий мене, ти ж колись уже збирався!
— І добре зробив би! — ревнув Нікола, стиснувши кулаки. — Бачиш, Момо, як він бреше й ганьбить мене! А я ж його тільки за барки взяв та вкинув у рівчак за його корчмою! Там і пацюкові по коліна! — І, знов обернувшись до Ніно, гукнув:— Шкода, що ти й досі ще живий!
Якийсь час між обома точилася запекла сварка. Момо ніяк добрати не могла, за що вони, власне, сваряться й чому так ненавидять один одного. Та поступово з'ясувалося: Нікола зняв це осудовисько тому, що Ніно колись дав йому при гостях ляпаса.
Бо перед тим Нікола намагався перебити в пивниці Ніно увесь посуд.
— Та це взагалі брехня-обурено боронився Нікола. — Я однісінького кухля брязнув об стіну, а він і так був тріснутий!
— Але ж то був мій кухоль, розумієш? — заперечив Ніно. — Та й узагалі ти не мав права такого робити!
Нікола ж гадав, що право він мав, ще й яке, бо Ніно зневажив його як муляра.
— Ти знаєш, що він про мене сказав? — гукнув він до Момо. — Він сказав, що я недотепний поставити рівної стіни, бо день і ніч п'яний! Що в мене ще прадід такий був, це ж він, мовляв, доклав рук до будівництва нахиленої вежі в Пізі!
— Стривай, Нікола!— скинувся Ніно. — Та то ж я для сміху!
— Добрі мені смішки! — гримав Нікола. — Мене воно не смішить!
Одначе, з'ясувалося, що той жарт Ніно був тільки відповіддю на кпини Нікола. Якось уранці на дверях у Ніно десь узявся напис яскравою червоною фарбою: "Хто не варт нічого, шинкар вийде з того". А це таки не здавалося Ніно смішним.
Тож тепер вони затято сперечалися, чий жарт був кращий, і знову кипіли гнівом. Та зненацька обоє замовкли. Момо дивилася на них великими очима, і жоден не міг пояснити, що означав її погляд. Може, вона в глибині душі сміється з них? Чи журиться? З її обличчя не можна було сказати. Тільки їм раптом здалося, наче вони бачать себе в дзеркалі, і обидва засоромилися.
— Гаразд,— сказав Нікола,— мабуть, мені не треба було писати таке в тебе на дверях. Я б і не писав, якби ти не відмовився налити мені ту нещасну скляночку вина. Це ж було незаконно, розумієш? Я щоразу справно платив, і ти не мав жодної причини так зі мною поводитись.
— А от і мав! — відповів Ніно. — Чи ти вже й забув оту пригоду зі святим Антонієм? А, тепер побілів? Ти хотів мене обмахлювати, а такого я не попущу!
— Я — тебе?— вигукнув Нікола і аж по голові сам себе ляснув. — Та навпаки ж усе було! Ти хотів мене в дурні пошити, та це тобі не вдалося!
Річ була ось у чому. В пивниці Ніно висіла на стіні картина, де був намальований святий Антоній. Така собі кольорова картинка, що її Ніно вирізав із якогось журналу й завів у рамку.
Якогось дня Нікола надумав виміняти в Ніно цю картинку,— мовляв, вона така йому гарна! Ніно, спритно торгуючись, обернув усе так, що Нікола віддав за репродукцію транзистор. Ніно нищечком сміявся, бо, звісно, Нікола добряче дав маху. Вони помінялись.
Та згодом виявилося, що між картиною і картонкою, на яку її наклеєно, були сховані гроші, про які Ніно не знав. Тепер несподівано вийшло, що він сам програв. Його це розлютило. Одне слово, він став вимагати, щоб Нікола віддав гроші, бо вони в обмін не входили. Нікола не віддавав, і відтоді Ніно перестав продавати йому вино. Отак між ними дійшло до сварки.
Перебравши знов усе спочатку, вони якусь хвилину мовчали.
Потім Ніно спитав:
— Скажи, нарешті, по щирості, Нікола: ти знав перед мінянкою про ті гроші чи не знав?
— Звісно, знав, бо нащо ж би я мінявся?
— Тоді визнай, що ти мене обдурив.
— З якої речі? Хіба ж ти сам не знав про ті гроші?
— Ні, слово честі!
— Ну ось! Виходить, ти таки збирався мене ошукати!
Бо як би ж ти за якийсь клапоть паперу та взяв у мене транзистор? Га?
— А як ти довідався про гроші?
— Я бачив, як за два дні перед тим їх туди запхнув один клієнт — як пожертву святому Антонієві.
Ніно прикусив губу.
— І багато там було?
— Не більше й не менше, ніж коштував мій транзистор,— відповів Нікола.
— То виходить,— замислено мовив Ніно,— наша сварка зчинилася тільки за святого Антонія, вирізаного з журналу?
Нікола почухав потилицю.
— Виходить, що так,— промимрив він. — Ти можеш любісінько його забрати, Ніно.
— Е, ні-ні! — з гідністю відповів той. — Помінялися, то помінялись. Чесні люди умови не ламають.