— О, а хто ж ти така? — тихенько спитала вона. — Як гарно, що хоч ти прийшла до мене в гості, черепашко! А чого тобі від мене треба?
Момо не могла б сказати, чи то вона спочатку не додивилася, чи, може, це з'явилося в останню мить, але на панцері в черепахи раптом де не взялися ледве помітні світні літери — наче візерунок на його рогових пластинках.
"ХОДІМО!"— поволі прочитала Момо.
Вона здивовано підвелася.
— Це ти до мене?
Та черепаха вже рушила. За кілька кроків вона спинилася й озирнулась на дівчинку.
— Таки справді це до мене,— сказала Момо сама
собі. Тоді випросталась і пішла слідом за черепахою.
— Іди вперед,— сказала дівчинка. — Я йтиму за тобою.
Отак, ступінчик по ступінчику, посувалась вона за черепахою, яка поволі-поволеньки вивела Момо з кам'яного руйновища й рушила до великого міста.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ШАЛЕНА ГОНИТВА Й НЕКВАПЛИВА ВТЕЧА
Старий Беппо мчав на своєму рипливому велосипеді крізь ніч. Він поспішав якомога. У вухах йому раз у раз озивалися слова Сірого судді: "…за цю дивну дитину ми ще візьмемося… Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше".
Без сумніву, Момо була у великій небезпеці. Треба якнайшвидше дістатись до неї, застерегти її перед Сірими, захистити її від них,— хоч Беппо й не знав, як саме. Та це він ще надумає. Беппо налягав на педалі, його біла чуприна лопотіла на вітрі. Дорога до амфітеатру лежала ще далека.
Усе руйновище було яскраво освітлене фарами великого числа елегантних сірих автомобілів, що облягли амфітеатр з усіх боків. Сірі пани десятками сновигали внизу й угорі по зарослих травою кам'яних сходах, обнишпорюючи кожнісінький куточок. Аж ось вони побачили дірку в стіні, що вела до кімнатчинки Момо. Кілька з них повлазили туди, зазирали під ліжко й навіть у кам'яну грубку. Потім повилазили звідтіль, обтрушуючи свої чудові сірі костюми й знизуючи плечима.
— Пташка вилетіла,— сказав один.
— Це обурливо,— мовив другий,— що діти вночі десь тиняються, замість лежати в своїх постелях.
— Мені це анітрішки не подобається,— заявив третій. — Так наче хтось її встиг попередити.
— Немислимо,— промовив перший. — В такому разі хтось мав би знати про нашу постанову раніше від нас самих!
Сірі пани стривожено перезирнулися.
— Якщо її справді попередив хтось,— озвався третій,— то її напевно вже близько немає. Шукаючи тут далі, ми б тільки марно згаяли час.
— У вас є краща ідея?
— Я гадаю, слід негайно зв'язатися з Центром, щоб звідти дали наказ про повсюдний розшук.
— Центр насамперед спитає нас, чи ми як слід обшукали тутешню місцевість, і матиме слушність.
— Ну гаразд,— сказав перший,— обшукаймо спочатку як слід тутешню місцевість. Але якщо дівча тим часом дістане від когось допомогу, то вийде, що ми зробили величезну помилку.
— Це смішно! — сердито перебив його інший. — В такому разі Центр теж може дати вказівку про повсюдний розшук. Тоді всі наявні агенти візьмуть участь у гонитві. В дівчати немає ніякісінького шансу втекти від нас. А зараз до роботи, панове! Ви знаєте, що поставлено на карту.
Тієї ночі багато людей у районі амфітеатру дивувались, чому ніяк не вщухає шум і ревисько машин на довколщніх вулицях. Навіть найменші завулочки були до самого світанку наповнені ревінням машин, яке звичайно стоїть на автострадах. Не можна було стулити очей…
А тим часом мала Момо, йдучи за черепахою, неквапом посувалася через велике місто, що тепер не спало навіть у цю пізню нічну пору.
Люди юрмами снували сюди й туди без перепочинку, поспішали, мчали, нетерпляче штовхалися, сварилися або мовчки плентались одне за одним нескінченною низкою. На шосе тислися автомобілі, гримкотіли величезні, завжди переповнені автобуси. На фасадах будинків спалахували вогні реклами, заливаючи людські натовпи своїм барвистим відблиском, і знову гасли.
Момо ніколи ще всього цього не бачила. Широко розкривши очі, йшла вона за черепахою, неначе уві сні. Вони переходили просторі майдани і яскраво освітлені вулиці, перед ними й позад них мчали машини, товпилися перехожі, та ніхто не звертав уваги на дівчатко з черепахою.
Їм жодного разу не довелося нікому звертати з дороги, їх ніхто не штовхнув, ані однісінька машина не загальмувала через них.
Так ніби черепаха несхибно знала наперед, де саме тієї чи тієї миті їм не стане на заваді ні автомобіль, ні перехожий. Тож їм жодного разу не довелося поспішати чи спинятись, щоб перечекати. І Момо почала дивуватись, як можна, так поволі йдучи, так швидко посуватися вперед.
Коли Беппо-Підмітальник нарешті дістався до старого амфітеатру, то, ще не злізши з велосипеда, побачив при кволому світлі велосипедного ліхтарика рясні сліди автомобільних шин довкола руйновища. Поклавши на траву велосипед, він кинувся до дірки в стіні.
— Момо! — гукнув він, а тоді знов, ще дужче: — Момо! Відповіді не було.
Беппо спробував ковтнути слину, в горлянці в нього пересохло. Він проліз діркою в чорну темряву кімнатки, спіткнувся й звихнув ногу. Тремтячими пальцями він запалив сірника й озирнувся довкола.
Столик і обидва стільці з ящиків були перекинуті, матрац і ковдри здерті з ліжка, і Момо не було.
Беппо закусив губу, поборовши хрипке ридання, що роздирало груди.
— Господи! — пробелькотів він. — О господи! Вони її вже кудись затягли! Вони вже кудись затягли моє мале дівчаточко! Я спізнився! Що ж мені тепер робити?
Сірник, догорівши, припік Беппо пальці, старий кинув його і поринув у темряву.
Як тільки міг швидко, він виліз у діру й пошкандибав із своєю звихнутою ногою до велосипеда. Сівши на нього, старий наліг на педалі.
— Треба до Джіджі! — одно казав він сам собі. — Треба знайти Джіджі. Може, я знайду гараж, де він спить.
Беппо знав, що Джіджі віднедавна підробляв собі по кілька дрібняків, ночуючи в неділю десь на невеличкому складі старих автодеталей, — стеріг, щоб вони не пропадали, як частенько траплялося.
Коли старий нарешті знайшов-таки той склад і загатив кулаками в двері, Джіджі спершу завмер, як миша: чи це бува не злодії навідались? Та потім він упізнав голос Беппо й відчинив.
— Що скоїлося? — злякано залементував він. — Терпіти не можу, коли мені отак зопалу перебивають сон!