Момо зачаровано дивилася на ляльку. Коли ж нарешті доторкнулася до неї рукою, та заморгала очима, заворушила губами й вимовила трохи квакотливим, ніби телефонним голосом:
— Добрий день. Я — Бібігел, досконала лялька.
Момо злякано відсахнулася, та за мить незчулась, як відповіла:
— Добрий день. Мене звати Момо. Лялька знову поворушила губами і сказала:
— Я твоя. Всі тобі заздритимуть.
— Я не вірю, що ти моя,— промовила Момо. — Я б скоріш подумала, що тебе тут хтось забув.
Вона взяла ляльку й підняла вгору. Ляльчині губи знов заворушились, і вона сказала:
— Хочу мати багато-багато всього.
— Он як? — відповіла Момо і додала, подумавши:-Я не знаю, чи є в мене щось таке, що тобі до вподоби, та стривай, я покажу тобі, що в мене є, і ти сама собі вибереш, що хочеш.
Вона взяла ляльку і полізла з нею крізь дірку в стіні до своєї кімнатчинки. Там вона дістала з-під ліжка скриньку з усіма своїми скарбами й поставила перед Бібігел.
— Ось,— сказала вона,— це все, що в мене є. Коли тобі щось подобається, то тільки скажи.
І вона показала ляльці чудову барвисту пір'їну, камінчик з гарними прожилками, золотенький ґудзик, кольорове скельце. Лялька мовчала, і Момо поторсала її.
— Добрий день!— квакнула лялька. — Я Бібігел, досконала лялька.
— Так,— сказала Момо,— я вже це знаю. Але ж ти хотіла щось собі вибрати, Бібігел. Ось дивись, яка гарна рожева мушля. Тобі вона подобається?
— Я твоя,— відповіла лялька. — Усі тобі заздритимуть.
— Еге ж, ти вже це казала, але якщо ти нічого не хочеш вибрати, то може, хочеш гратись, га?
— Хочу мати багато-багато всього, — удруге сказала лялька.
— Більше в мене нічого немає,— відповіла Момо. Вона взяла ляльку і знов вилізла з нею надвір. Там вона посадила досконалу Бібігел додолу, а сама сіла навпроти.
— Нумо гратись, наче ти прийшла до мене в гості,— сказала Момо.
— Добрий день,— мовила лялька. — Я Бібігел, досконала лялька.
— Як добре, що ви перевідали мене!— відповіла Момо. — Звідкіля ви прибули, шановна пані?
— Я твоя,— вела своєї Бібігел. — Усі тобі заздритимуть.
— Слухай-но,— сказала Момо,— так не можна гратись. Ти весь час повторюєш те саме.
— Хочу мати багато-багато всього,— відповіла лялька й закліпала віями.
Момо спробувала гратися в щось інше, а коли й те не вийшло, ще в щось, і ще, й ще. Та не виходило нічого.
Якби лялька не вміла розмовляти, то Момо сама говорила б за неї і вийшла б чудова гра. А так Бібігел псувала всяку розмову саме тим, що вміла говорити.
Невдовзі Момо опанувало почуття, якого вона досі ще ніколи не зазнала. А що було воно для неї нове, то минув якийсь час, поки дівчина збагнула, що це нудьга.
Момо не знала, що робити. Вона б залюбки просто покинула досконалу ляльку і гралась би в щось своє, та чогось не могла від неї відірватись.
Отож кінець кінцем вона просто сіла і втупилася в ляльку поглядом, а та собі вп'ялася в Момо блакитними скляними очима,— так наче вони гіпнотизували одна одну.
Та врешті Момо відвела від ляльки очі-й злякалася. Зовсім близько від них стояв елегантний попелясто-сірий автомобіль — вона й не помітила, як він під'їхав. За кермом сидів якийсь добродій у костюмі кольору павутини й сірому цупкому капелюсі і курив манісіньку сіру сигару. Обличчя в нього також було попелясто-сіре. Мабуть, він уже давненько стежив за дівчинкою, бо, всміхнувшися, кивнув їй головою. І, хоч полудень стояв такий жаркий, аж повітря тремтіло, Момо раптом стало холодно.
Той відчинив дверцята машини, виліз і рушив до дівчинки. В руці він ніс свинцево-сірого портфеля.
— Яка в тебе чудова лялька,— сказав він якимось чудним безбарвним голосом. — Усі твої друзі можуть тобі позаздрити.
Момо тільки знизала плечима й не озвалася.
— Вона, мабуть, дуже дорога,— вів далі Сірий пан.
— Я не знаю,— ніяково пробелькотіла Момо,— я її знайшла.
— Невже? — мовив на те Сірий пан. — Ну, то ти, мабуть, щаслива народилася.
Момо знов промовчала, тільки щільніше закуталася в свою велику чоловічу куртку. Холод дужчав.
— А все ж таки я не бачу,— сказав Сірий пан, блідо всміхнувшись,— я не бачу, щоб ти дуже зраділа, дівчинко.
Момо стиха похитала головою. їй на мить здалося, що всі чисто радощі навіки пропали з світу — ні, що в світі взагалі ніколи не було ніяких радощів. А все, що вона мала за радощі, була тільки мана, та й годі. Та водночас вона відчула, наче її щось остерігає.
— Я давненько вже спостерігаю за тобою,— казав Сірий пан,— і мені здається, що ти взагалі не знаєш, як треба гратись такою чудовою лялькою. Показати тобі?
Момо спантеличено поглянула на нього й кивнула головою.
— Хочу мати багато-багато всього,— квакнула раптом лялька.
— Ось бач, мала,— промовив Сірий пан,— вона ж сама тобі все каже. Такою чудовою лялькою не можна гратися так, як звичайно, це ж ясна річ. Та й не на те вона тут. їй безперестану треба щось пропонувати, як не хочеш, щоб тобі з нею було нудно. Ось дивись, мала!
Він підійшов до машини й відчинив багажник.
— Насамперед,— сказав він,— їй потрібно багато уборів. Ось, наприклад, чудова вечірня сукня. — Він витяг її й кинув Момо. — А ось шуба зі справжньої норки. А ось шовковий халат. Ось тенісний костюм. І лижний. І купальний. І костюм для їзди верхи… Нічна сорочка. Ось іще одна сукня. І ще одна. І ще… І ще…
Він кидав усе те в проміжок поміж Момо й лялькою, де поволі виростала чимраз більша купа.
— Отак,— сказав він і знов блідо всміхнувся.-Цим ти згаєш час, пограєшся, правда, мала? Але за кілька днів і це надокучить, так ти гадаєш? Ну гаразд, тоді треба нових речей для твоєї ляльки.
Він знов нахилився над багажником і став кидати до Момо нові речі.
— Ось, приміром, справжня маленька сумочка із зміїної шкіри, із справжньою трубочкою губної помади й пудреничкою. Ось невеличкий фотоапарат. Ось тенісна ракетка. Ось ляльковий бінокль, також справжній. Ось обручка, намисто, сережки, ляльковий револьвер, шовкові панчішки, капелюшок з пір'їною, солом'яний капелюшок, капелюшок на весну, ключка для гольфу, манісінька чекова книжка, пляшечка парфумів, сіль для ванни, дезодорант…
Він зробив паузу й допитливо поглянув па Момо, що непорушно сиділа на землі поміж усього того добра.