Він робився дедалі вразливіший і неспокійніший, бо — дивовижна річ! — із того часу, що він заощаджував, йому на ділі нічогісінько не залишалось. Заощаджений час якимось незбагненним чином просто ніби танув. Дні пана Фузі — спершу непомітно, та дедалі все виразніше,— ставали коротші й коротші. Не встигав він озирнутись, як уже був новий тиждень, місяць, рік, і знову новий рік, і знов…
А що пан Фузі більше не згадував про відвідини Сірого пана, він, здавалося, мав би себе поважно запитати, куди кане увесь його час. Але такого запитання він собі не ставив, як і решта членів Ощадкаси Часу. Його опало неначе якесь сліпе шаленство. І коли іноді він з жахом помічав, як усе швидше й швидше летять його дні, то тільки ще затятіше ощаджав…
І таке саме, як з паном Фузі, сталося вже з багатьма й багатьма жителями великого міста. А їх щоднини більшало — таких, що й собі розпочинали те, що вони називали "заощадженням часу". І що більше їх ставало, то більше з'являлося в них послідовників,— так що кінець кінцем навіть тому, хто цього не хотів, не залишалося нічого іншого, як і собі тягтися за всіма.
Щодня по радіо, по телебаченню й по всіх газетах пояснювали й вихваляли переваги нової організації збереження часу, що нібито тільки й могла дати людям свободу задля "справжнього" життя. На стінах будинків і тумбах для афіш наліплювали плакати, де подано було найрозмаїтіші картини прийдешнього щастя. Унизу світився напис:
ЗАОЩАДЖЕННЯ ЧАСУ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДЕДАЛІ КРАЩЕ!
Або:
МАЙБУТНЄ НАЛЕЖИТЬ ТИМ, ХТО ВМІЄ ЗАОЩАДЖУВАТИ ЧАС!
Або ще:
ПРОДОВЖУЙ СВОЄ ЖИТТЯ — ОЩАДЖАЙ ЧАС!
Проте дійсність мала зовсім інакший вигляд. Щоправда, члени Ощадкаси Часу були вбрані краще, ніж ті люди, що мешкали недалеко від амфітеатру. Вони заробляли більше грошей і тому могли більше витрачати. Але обличчя в них були сердиті, втомлені чи лихі, а очі неприязні. Слова "Піди до Момо!" були їм, звісно, невідомі. Вони не мали нікого, хто б їх так вислухав, як вона, щоб після цього вони стали розумніші, спокійніші чи хоч веселіші. Та навіть якби й мали, то дуже сумнівно, чи пішли б вони до нього, бо, напевне, захотіли б заладнати справу за п'ять хвилин. А ні — то для них це був би змарнований час, та й годі. Навіть свої вільні години вони повинні були, як самі казали, використовувати якомога повніше й динамічніше: щонайбільше втіх, щонайбільше розваг…
Отож вони вже не вміли по-справжньому відзначати свято, чи веселе, чи поважне. Мріяти вважалося у них мало не злочином. А найменше вони могли миритися з тишею. Серед тиші їх нападав страх, бо до них раптом починало доходити, що діється насправді з їхнім життям. Через те вони завжди зчиняли галас, аби тільки де запахло тишею. Але то, звісно, був не веселий галас дитячого майданчика, а шалений і похмурий, і він щодень дужче наповнював місто.
Чи хто робив своє діло охоче й з любов'ю — це нічого не важило: навпаки, тільки затримувало всіх. Важило одне: щоб ти за найкоротший час найбільше зробив.
Над усіма верстатами на фабриках і над столами в установах висіли таблички з написами:
ЧАС ДОРОГИЙ — НЕ ГАЙНУЙ ЙОГО!
Або:
ЧАС — ЦЕ ГРОШІ: ЗАОЩАДЖУЙ ЙОГО!
Такі самі таблички висіли над письмовими столами начальників, над кріслами директорів, у кабінетах лікарів, по крамницях, ресторанах і універмагах, навіть у школах і дитячих садках.
Кінець кінцем і саме велике місто дедалі помітніше змінювало своє обличчя. Старі квартали знесли й побудували нові будинки, в яких уже не було нічого зайвого. Ощаджаючи працю, їх тепер не ставили на різний смак: адже дешевше, ощадливіше було будувати всі будинки однакові.
На півночі великого міста вже простяглись довженні нові квартали: у височінь здіймалися нескінченні ряди багатоповерхових житлових казарм, схожих одна на одну, як дві сірникові коробки. А що всі будівлі були однакові, то, звичайно, однакові здавалися й вулиці. І ці одноманітні вулиці росли й росли і, рівні мов шнур, бігли до самого обрію. Справдешня впорядкована пустеля! І так само минало тепер і життя тих людей, які там мешкали: рівно, мов за шнуром, аж до самого обрію! Бо тепер усе й скрізь було точно розраховано й сплановано, кожний сантиметр і кожна мить!
Ніхто, здавалося, не помічав, що, заощаджуючи час, він насправді заощаджував щось зовсім інше. Ніхто не хотів признатись, що життя його стає чимраз бідніше і одноманітніше, чимраз холодніше.
Виразно це відчували тільки діти, бо ж і на них ні в кого тепер не було часу.
Але час — це життя. А життя мешкає в серці.
І що більше люди заощаджували, то більше втрачали.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
МОМО ШУКАЄ ДРУЗІВ, А ДО НЕЇ ПРИХОДИТЬ ВОРОГ
— Не знаю,— сказала якось Момо,— але мені здається, ніби наші давні друзі тепер ходять до мене все рідше. Багатьох я вже давно не бачила.
Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник сиділи поруч на порослих травою кам'яних сходах руйновища й дивилися на захід сонця.
— Еге ж,— замислено мовив Джіджі,— і мені так здається. Все менше стає тих, що слухають мої історії. Все не так, як було. Щось сталося.
— Але що? — запитала Момо.
Джіджі знизав плечима і задумано стер кілька літер, які надряпав на старій аспідній дошці, що її кілька тижнів тому знайшов і приніс Момо старий Беппо. Дошка була, звичайно, не така, наче щойно з крамниці,— тріснута посередині, але взагалі ще добряча. Відтоді Джіджі щодня показував Момо, як написати ту чи іншу літеру. А що дівчинка мала дуже гарну пам'ять, то вона вже навчилася добре читати. Тільки з писанням у неї ще не дуже виходило.
Старий Беппо, що тим часом міркував над запитанням Момо, повільно кивнув головою і сказав:
— Так, це правда, воно все ближчає. У місті воно вже скрізь. Я давно помітив.
— Що? — спитала Момо.
Беппо трохи подумав, тоді відповів:
— Нічого доброго. І за хвилину додав:
— Стає холодно.
— Ет! —сказав Джіджі й поклав Момо на плече руку, втішаючи її. — Зате сюди ходить чимраз більше дітей.
— Атож. Через це,— вимовив Беппо. — Через це.
— Що ти хочеш сказати? — спитала Момо. Беппо довго думав і нарешті відповів:
— Вони приходять не заради нас. Вони просто шукають притулку.
Всі троє поглянули вниз, на кам'яне кружало посередині амфітеатру, де цілий гурт дітей грав у нову гру з м'ячем, яку вони лише сьогодні по обіді вигадали.