Молой

— Лишіть цього бідолашного старого у спокої! Він убив Теді, нічого не вдієш, Теді, якого я любила, мов дитину, але ці слова не такі страшні, як здається, бо я якраз вела його до ветеринара, щоб той поклав край його мукам. Адже Теді був старий, сліпий, глухий, розбитий ревматизмом і робив під себе щомиті, вдень і вночі, і в садку, і в будинку. Отож цей бідолашний старий дав мені змогу уникнути тяжкої процедури, вже не кажучи про витрати, що були б завеликі для мене, бо мої єдині засоби до існування — військова пенсія мого любого небіжчика-чоловіка, що загинув за батьківщину, яка запевняла, що вона його, й від якої, бувши живим, він ніколи не мав анінайменшої вигоди, бо чув самі образи і всяк намагався застувати йому світ. — Юрба вже розійшлася, небезпека минула, але даму годі було спинити. — Ви, може скажете, — наполягала вона, — що він учинив неправильно, почавши тікати, він мав вибачитися переді мною, пояснити. Гаразд. Таж погляньте, одразу видно, що йому бракує клепки, що він немов несамовитий із причин, про які ми не знаємо і які, можливо, стали б ганьбою для нас усіх, якби ми дізналися про них. Я навіть запитую себе, чи він знає, що скоїв.

Той рівний голос навівав таку нудьгу, що я вже збирався їхати далі, аж тут переді мною постав неодмінний поліціянт. Він важко поклав на кермо велосипеда грубу волохату червону руку, я сам її бачив, і, здається, провадив з дамою наступну розмову:

— Мадам, здається, цей чоловік збив вашого собаку?

— Справді збив, ну то й що?

Ні, я не можу переповісти той дурнуватий діалог. Скажу тільки те, що поліціянт зрештою, як і юрба, теж кудись повіявся, хоча це слово не досить точне, грізно бурмочучи, а за ним пішли й останні продавці витрішок, утративши надію, що ця подія обернеться лихом для мене. Але повернувся й проказав:

— Негайно приберіть свого собаку!

Вільний нарешті, щоб іти, я приготувався рушати. Але дама, пані Лой, як сказала вона одразу, або Лус, я вже не знаю, з ім'ям щось на кшталт Софі, затримала мене, вхопивши за поли, кажучи, якщо припустити, що останнього разу це була та сама фраза, що й першого, мовляв, добродію, мені потрібна ваша допомога. Побачивши, безперечно, з виразу мого обличчя, яке одразу виказує мене, що я зрозумів, вона, певне, мовила собі: "Якщо він зрозумів це, то може розуміти й усе інше". І вона не помилилася, бо трохи згодом виявилося, що в мене є думки й погляди, які могли походити тільки від неї, тобто, що вбивши її собаку, я зобов'язаний допомогти їй і перенести собаку до неї додому й поховати, що вона не хоче звертатися зі скаргою на мій учинок, хоча не завжди робиш те, чого не хочеш, і що я їй, незважаючи на мій огидний вигляд, симпатичний, і для неї було б насолодою допомогти мені, і вже не знаю, що там іще. Ой, слухайте, здавалося, ніби і я потребую її допомоги. Я був потрібний їй, щоб допомогти позбутися собаки, а вона була потрібна мені вже не знаю, з яких причин. Напевне, вона сказала їх мені, бо то була злісна вигадка, мовляв, я не міг пристойно промовчати про них, як промовчав про решту, і я не посоромився заявити їй, що не маю потреби ні в ній, ні в будь-кому іншому, а це, мабуть, було невеликим перебільшенням, бо я, напевне, відчував потребу в матері, інакше чого б я так затято добирався до неї? Якраз це одна з причин, чому я якомога уникаю розмов. Адже я завжди кажу або багато, або надто мало, і це завдає мені мук, бо я ж так люблю правду. І я не полишу цієї теми, до якої, безперечно, ніколи б не мав нагоди звернутися, такі-бо нагромадилися хмари, не висловивши цікавої зауваги, що ось, як мені часто траплялося, навіть за часів, про які я розповідаю, я сказав забагато, гадаючи, ніби сказав надто мало, і сказав надто мало, гадаючи, ніби сказав забагато. Тобто, коли поміркувати, і то ретельно, мої словесні надмірності виявлялися словесною злиденністю, і навпаки. Цікаві перевертні, хіба не так, залежні тільки від плину часу. Іншими словами, хоч би що я казав, цього ніколи не було ані досить, ані досить мало. Я не мовчав, ось воно що, хоч би що я казав, я не мовчав. Це божественний аналіз, і якщо ви впізнаєте себе в ньому, він допоможе вам пізнати себе, а отже, й подібних до вас. Бо, кажучи, що я не мав потреби ні в кому, я сказав не багато, а тільки вкрай малу частину того, що мав би сказати, чого не вмів би сказати, про що мав би промовчати. Потреба в матері! Атож, я гинув у, власне, несказанній відсутності потреб. Отож вона, мабуть, назвала мені, тепер я знову говорю про Софі, причини, з огляду на які я мав потребу в ній, бо з цього приводу я дозволив собі суперечити їй. Доклавши тяжких зусиль, я б, напевне, пригадав ті причини, але тяжкі зусилля, дякую, не я їх завдаватиму собі. З мене було вже досить того бульвару, мабуть, то був бульвар, праведників, які ходять по ньому, поліцаїв, що чигають на здобич, усіх ніг і рук, що, пригнічені зіткненнями, топчуть та носять, вуст, які наважуються кричати, тільки мавши підстави, неба, що почало сочитися, з мене досить бути надворі, бути оточеним і баченим. Якийсь добродій ціпком поворушив собаку. Собака був абсолютно жовтої масті, мабуть, дворняга, я кепсько розрізняю дворняг і породистих псів. Він, певне, менше страждав від смерти, ніж я від падіння. Крім того, був мертвий. Ми поклали його поперек сідла й рушили, навіть не знаю як, певне, допомагаючи одне одному підтримувати труп, вести велосипед, іти крізь юрбу, що глузувала з нас. До будинку Софі, — ні, я вже не можу називати її так, я спробую називати її Лус, просто Лус, — до будинку Лус було недалеко. Але й не близько, я дістав своє, поки дійшов. Тобто насправді не дістав. Люди вважають, ніби дістали своє, а насправді таке трапляється дуже рідко. Якраз тому, що я знав, що вже дійшов, я й дістав своє, а пройшовши ще одну милю, дістав би своє на годину пізніше. Ось воно як. Чи треба мені описувати той будинок? Не думаю. Я там нічого не робитиму, це все, що я знав тієї миті. Хіба що згодом, як я мало-помалу приживатимусь у ньому. А Лус? Тут важко ухилитися. Передусім поховаймо якнайшвидше собаку. Яму викопала вона, під деревом, Не знаю чому, але свою собаку завжди ховають під деревом. Тобто я мав свою думку про це. Саме вона викопала яму, бо я, хоч і чоловік, не зміг би через хвору ногу. Тобто міг би викопати її лопаткою для пересадки рослин, але заступом — ні. Бо, коли копаєш, одна нога підтримує вагу тіла, тоді як друга, згинаючись і розгинаючись, стромляє лопату в землю. Адже моя хвора нога, вже не знаю яка, в даному разі це несуттєво, була неспроможна ані копати, бо ж не згиналася, ані правити мені за опору, бо підігнулася б. Я мав, так би мовити, лише одну ногу, я був морально одноногий, і став би набагато щасливіший і легший, якби її ампутували на рівні паху. Заразом вони б видалили й кілька яєчок, хоч я нічого не казав би їм про них. Адже мої яєчка, бовтаються десь посередині стегон на кінці тонкого шнурка, бо вже немає нічого, що могло б їх підняти звідти, і за доказ тут править те, що я вже не мав бажання піднімати їх, відчуваючи радше бажання, щоб вони, оті свідки звинувачення й захисту мого тривалого обвинувального процесу, зникли. Бо вони звинувачували мене в тому, що я дурив їх, і водночас вітали мене з цим, із глибин своєї порожньої торби, праве нижче за ліве, або навпаки, вже не знаю, немов циркові брати. І, річ серйозніша, вони заважали мені ходити й сідати, неначе мені було не досить моєї хворої ноги, а коли я їхав на велосипеді, вони чіплялися геть за все. Тож я був зацікавлений, щоб вони зникли, і я б сам заопікувався цим, узявши ножа чи секатора, якби не страх, що змушував мене здригатися від фізичного болю й інфікованих ран. Атож, усе своє життя я трусився від страху перед інфікованими ранами, я, що ні разу не знав інфекцій, такий я був кислий. Моє життя, моє життя, я говорю про нього то як про скінченну річ, то як про жарт, який затягнувся, і тут я не має слушности, бо він скінчився й водночас триває, але якою часовою формою дієслова можна висловити цю думку? Годинникар перед смертю накручує дзиґарі й закопує, і їхні викривлені коліщатка коли-небудь озвуться до Бога, віршами. Я, власне, мав би ніжно прив'язатися до своїх яєць, хухати на них і берегти їх, як інші люди хухають на свої рубці чи бережуть альбом бабусиних фотографій. Хай там як, не вони заважали мені копати, а моя нога. Лус сама викопала яму, поки я тримав собаку на руках. Він уже став важкий і холодний, але ще не смердів. Від нього, якщо ваша ласка, огидно тхнуло, але огидно, як від старого собаки, а не як від дохлого собаки. Він теж рив ями, можливо, саме в цьому місці. Його поховають як є, без ніякого ящика чи обгортки, немов ченця-картезіанця, але з поводом і нашийником. Лус поклала його і в яму, бо я через хворобу не міг ані нахилитися, ані стати навколішки, і якби коли-небудь мені трапилось, забувши про свого героя, нагнутися чи стати навколішки, абсолютно не вірте цьому, то буду не я, а хтось інший. Вкинути його до ями — оце й усе, що я міг би зробити, і вчинив би так залюбки. Проте не вчинив. Скільки є того, що ти вчинив би залюбки, ой, без ентузіазму, але з великою охотою, і, хоча немає ніякої очевидної причини відмовлятися від таких дій, тебе однаково щось стримує! Може, ми не вільні? Треба вивчити це питання. Але ж у чому тоді полягав мій внесок до цього похорону? Адже Лус викопала яму, поклала туди собаку, засипала яму. Я, зрештою, тільки стояв поряд. Мій внесок полягав у моїй присутності. Неначе то був мій власний похорон. І таки був. Коло ями росла модрина. Це єдине дерево, яке я можу з певністю визначити. Дивно, що Лус обрала, щоб закопати під ним свого собаку, єдине дерево, яке я міг визначити з певністю. Зеленаві голочки були мов шовкові й пересіяні, здавалося мені, невеличкими червоними цятками. Пес мав кліщів за вухами, я враз помічаю такі речі, їх поховали разом з ним. Закопавши, Лус дала мені лопату й замислилася. Я гадав, що вона плаче, була слушна мить, а вона навпаки, сміялася. Мабуть, то була її манера плакати. А може, я помилився і вона справді плакала, але звуки чулись такі^ ніби сміялася. Сльози і сміх — я нітрохи не тямлюся на них. Вона вже не побачить його, свого Теді, якого любила, мов дитину. Я запитав себе, чому, безперечно засвідчивши добре прихований намір поховати собаку в себе, вона не запросила ветеринара, щоб той умертвив собаку просто тут. Чи справді вона йшла до ветеринара, коли її шлях перетнувся з моїм? Чи вона розповіла про це з єдиною метою пом'якшити мою провину? Візити ветеринара додому коштують, звичайно, дорожче. Жінка завела мене до вітальні й дала випити та поїсти, мабуть, щось смачне. Напився я б залюбки. Якщо вона живе нужденно, на таке годі сподіватись. А нужденність я відчув одразу. Побачивши, що мені важко сидіти, вона присунула стілець для моєї ноги, що не згиналася. Подаючи страви, вона розмовляла зі мною, але з тих балачок я не зрозумів і сотої частини. Власноруч зняла з мене капелюха й вийшла з ним, мабуть, повісити десь на вішаку, і, здається, здивувалася, коли шнурок зупинив її порив. Лус мала дуже гарненького папугу, з усіма найчарівнішими барвами. Папугу я розумів краще, ніж його господиню. Я не стверджую, ніби розумів його краще, ніж вона, а тільки кажу, що розумів його краще, ніж її. Папуга озивався вряди-годи: "Putain de conasse de merde de Maison!" — тобто "сука, лайно, засранець, падло!" Мабуть, до Лус він належав якійсь француженці. Тварини часто змінюють господарів. Чогось іншого він, власне, й не казав. Стривайте, папуга казав ще "Fuck!" Це слово його навчила говорити не француженка. "Fuck!" Можливо, він сам його вигадав, я б нітрохи не здивувався. Лус намагалася навчити його казати "Pretty Polly!", "гарненький Полі!" Думаю, вже запізно. Він слухав її, схиливши голову набік, міркував, а потім виголошував: "Putain de conasse de merde de chiaison!" Видно було, що папуга напружується. Коли-небудь вона і його поховає. Мабуть, у клітці. Й мене, якби я лишився, вона б теж поховала. Якби я мав її адресу, я б написав їй, щоб вона поховала мене. Я заснув. Прокинувся в ліжку, роздягнений. Безсоромність зайшла так далеко, що мене покупали, якщо судити з запаху, яким тхнуло від мене, — вже не тхнуло. Я підійшов до дверей. Замкнені. До вікна. Заґратоване. Ніч тільки-но починалася. Що можна спробувати, коли вже спробував і двері, й вікно? Може, комин? Я став шукати свій одяг. Знайшов комутатор і покрутив його. Марно. Що за оказія! А втім, мені було досить байдуже. Я знайшов свої милиці, коло фотеля. Може, вам видасться дивним, що я міг виконати названі рухи без їхньої підтримки. Мені — видавалося. Прокинувшись, не одразу пригадуєш, хто ти. На одному стільці я побачив біленький нічний горщик із рулоном туалетного паперу всередині. Випадково нічого не лишають. Я розповідаю про ці миті з певною дріб'язковістю, це дає мені полегшу з огляду на те, що, як я відчуваю, чекає мене попереду. Я підсунув фотель до стільця, сів у фотель і поклав свою заціпенілу ногу на стілець. У кімнаті було аж тісно від стільців і фотелів, у сутінках вони кишіли навколо мене. Стояло ще й чимало столиків на одній ніжці, табуретів, скринь, шафок і т. ін. Дивне враження захаращености зникло, коли розвиднілося, тоді ж засвітилася й люстра, бо я лишив вимикач увімкненим. Я вже не мав волосся на обличчі, я дізнався про це, стривожено провівши по ньому рукою. Мене поголили, відтяли рештки моєї бороди. Як мій сон міг опиратися такому безцеремонному поводженню? Адже звичайно я сплю дуже чутливо. На це запитання я дібрав кілька відповідей. Проте не знав, котра з них правильна. Можливо, вони всі незадовільні. Власне, борода в мене росла тільки на підборідді і трохи нижче. Там, де в інших людей буяло гарне волосся, в мене нічого не росло. Та хоч яка була моя борода, її приборкали. Може, навіть пофарбували, бо ніщо не свідчило на користь протилежної думки. Я думав, що сиджу у фотелі голий, але зрештою зрозумів, що на мені напрочуд легенька нічна сорочка. Якби прийшли й повідомили, що вранці мене віддадуть у жертву, мені те все видавалося б природним. Але ці думки можуть бути й дурницею. Здається, мене ще й напахчили, мабуть, лавандою. Я кепсько знаюся на парфумах. Я казав собі: "Якби тебе бачила твоя бідолашна мати!" Я таки полюбляю усталені форми. Мати видавалась мені далекою, дуже далекою від мене, а проте, якщо мої розрахунки точні, я був До неї ближче, ніж минулої ночі. Та чи точні вони? Якщо я таки в рідному місті, я просунувся вперед. Але чи справді я там? А якщо навпаки, я в іншому місті, де матері, звичайно, немає, тоді я втратив перевагу. Мабуть, я заснув, бо ось уже величезний місяць загородив вікно. Дві штаби поділяли місяць на три частини, і якщо середня була незмінна, права мало-помалу набувала те, що втрачала ліва. Адже місяць посувався зліва вправо, або ж кімната посувалася справа наліво, або ж і місяць, і кімната посувалися одночасно, або ж вони обоє посувалися зліва направо, тільки кімната не так швидко, як місяць, або справа наліво, тільки місяць не так швидко, як кімната. Але чи можна за таких обставин говорити про правий і лівий боки? Те, що відбуваються вкрай складні рухи, видавалося певним, а втім, яка начебто проста річ — те велике жовте світило, яке повільно пропливало за штабами і яке мало-помалу з'їдала темна стіна, аж поки затьмарила його. Потім його спокійна хода відбивалася на стінах у формі посмугованого зверху вниз сяєва, що кілька хвилин змушувало тремтіти листочки, якщо то були листочки, а відтак зникло, лишивши мене в пітьмі. Як важко говорити про місяць стримано! Той місяць такий дурний! Мабуть, завжди показує нам свій зад. Бачите, колись я цікавився астрономією. Я цього й не заперечую. Потім якийсь час вивчав геологію. Згодом протягом короткого періоду набридав собі антропологією та іншими дисциплінами, скажімо, психіатрією, пов'язаними з нею, які то пов'язуються з нею, то знову відв'язуються залежно від останніх відкриттів. От в антропології я любив силу властивого її заперечення, її затяте прагнення визначати людину, за прикладом Бога, на основі того, що вона не існує. Але про цю дисципліну я завжди мав тільки дуже туманні уявлення, погано знаючи людей і не тямлячи до ладу, що це означає — бути. О, я спробував усе. Кінець кінцем тільки магії дісталася честь утвердитися в моїх руїнах, і навіть сьогодні, прогулюючись, я знаходжу в собі її залишки. А найчастіше це місце без плану й без меж, де мені незбагненне геть усе, аж до матеріалів уже не кажучи про їхнє розміщення. А річ у руїнах — я не знаю, що це, не знаю, чим вона була, а отже, й не знаю, чи не йдеться часом не так про руїни, як про несхитну плутанину вічних сутностей, якщо це слушний вислів. Хай там як, це місце без таємниць, і магія покинула його, побачивши, що там немає таємниць. І якщо я ходив туди не залюбки, то, мабуть, трохи з більшою охотою, ніж куди-інде, здивований і спокійний, хотілося сказати, наче уві сні, але ні, зовсім не так. Але це місце належить не до тих, куди ходять, а до тих, де опиняються без ніякої втіхи, але, можливо, з меншим невдоволенням, ніж у місцях, звідки можна піти, тільки завдавши собі мук, місцях загадкових, сповнених відомих таємниць. Я слухаю і чую, як диктує мені світ, застиглий у стані втрати рівноваги, в тьмяному і спокійному світлі, достатньому, щоб бачити, розумієте, й теж застиглому. Я чую бурмотіння, що все згинається і гнеться, немов під ношею, але ж тут немає нош, а землю навряд чи можна понести, і світло теж, прямуючи до мети, що, здається, ніколи не мала існувати. Бо якою може бути мета в цієї самотности, що ніколи не мала ані справжньої ясности, ані вертикалі, ні просто опори й де стояли тільки нахилені речі, ковзаючись у безкінечному обвалі під небом без пам'яті про ранок і надії на вечір. Ті речі, які речі, звідки вони взялися, з чого зроблені? Тут, здається, нічого не ворушиться, й ніколи не ворушилося, й ніколи не заворушиться, хіба що я, й поготів не ворушачись, коли я тут, а тільки дивлюсь і даю дивитися на себе. Атож, Це світ скінченний, попри зовнішнє враження, це його кінець породив його, це закінчуючись, він починається, — чи досить зрозумілі ці слова? І я теж скінченний, коли я тут, мої очі заплющуються, страждання припиняються, і я закінчуюсь, зігнутий так, як не згинаються живі. І ще чутиму той далекий шепіт, давно вже мовчазний, і нарешті я чую, що дізнаюсь і про інші речі, пов'язані з цією темою. А тим часом я його більше не слухатиму, бо не люблю його, той далекий шепіт, ба навіть боюся його. Це звук, не схожий на інші звуки, які слухають, якщо хочуть, і які часто можна вже не чути, пішовши кудись далі або заткнувши собі вуха, бо цей звук починає лунати у вашій голові, не відомо як і чому. Тож його чуєш головою, вуха тут ні до чого, й не можеш його припинити, він замовкає сам, коли хоче. Тому те, слухаю я його чи ні, не має ніякого значення, я чутиму його завжди, навіть грім не заглушить його для мене, аж поки він припиниться сам. Проте ніщо не змушує мене говорити про нього, відколи він уже не обходить мене. А він таки не обходить мене — поки що. Ні, тепер мене обходить тільки те, щоб покласти край пригоді з місяцем, що лишилася незавершена, але я знаю її. І якщо я покладу їй край не так добре, як тоді, якби мав усі свої клепки, я таки закінчу ЇЇ, і то якомога краще, принаймні я вірю в це. Тож місяць, коли я віддався міркуванням, раптом приголомшив мене, здивував, якщо хочете. Атож, я міркував про нього по-своєму, з байдужістю, я якимсь чином бачив його знову у своїй голові, аж раптом мене опанував великий переляк. Подумавши, що таки варто клопоту встромити туди свій ніс, я встромив його й не забарився зробити, серед інших, наступне відкриття, й тільки воно збереглося в моїй пам'яті: цей місяць, що проплив, гордий, уповні перед моїм вікном, учора або позавчора, таки позавчора, я бачив геть молоденьким і малим, перекинутим на спину, мов стружка. І сказав собі: "Дивись, він чекав молодого місяця, щоб кинутися на незнані шляхи, які ведуть на південь". А потім трохи згодом: "Якщо завтра побачу матір". Адже, як кажуть, усе залежить від Святого Духа. І якщо я не згадав про цю обставину вчасно, то тільки тому, що не можна всього згадати вчасно, треба вибирати, і то між речами, про які не варто згадувати, і речами, які ще менше варті згадки. Бо, коли хочеш згадувати все, кінця не буде ніколи, а все якраз і полягає в цьому — закінчити, покласти край. О, я знаю, навіть згадуючи лише про деякі наявні тепер обставини, кінця не буде ніколи, я знаю, знаю про це. Просто лайно міняють. А якщо кожне лайно схоже на всяке інше лайно, що неправда, це нічого не означає, адже добре — мати змогу поміняти лайно, пройти вряди-годи в якомусь лайні трохи далі, попурхати, а чого ж, немов метелик-одноденка. А якщо помиляєшся, а ти таки помиляєшся, тобто розповідаєш про обставини, про які було б краще промовчати, й мовчиш про інші, маючи, якщо ваша ласка, цілком слушні підстави, але, як тут висловитись, без причини, цілком слушні підстави, але без причини, як отой молодий місяць, і то часто з чистим сумлінням, бездоганною вірою. Отже, між ніччю на горі — ніччю моїх двох приблуд і ухваленої постанови піти провідати матір — і теперішньою миттю збігло більше часу, ніж я гадав, тобто цілі два тижні або майже. В такому разі що сталося з тими двома тижнями або майже, де вони проминули? І як слід розуміти можливість — хоч би що відбувалося протягом тих двох тижнів — докладно й послідовно розповісти про всі події, ретельний облік яких я вів? Чи не краще було б припустити, ніби місяць, бачений позавчора, аж ніяк не бувши молодим, як я гадав, був напередодні своєї повноти, або що місяць, бачений з будинку Лус, аж ніяк не бувши повним, як він видавався мені, був насправді лише на початку першої чверті; а може, зрештою, йшлося про два місяці, однаково далекі й від молодого, і від повного, й такі схожі між собою своїми вигинами, що неозброєне око насилу розрізняло їх, а все, що суперечить цим гіпотезам, є тільки туманом ілюзії? Хай там як, саме ці міркування допомогли мені заспокоїтися й відновити, попри витівки природи, оту атараксію, яка варта того, чого варта. Й водночас мені спало на гадку, яку знову повивав сон, що мої ночі були без місяця, що місяць ніколи не бачив моїх ночей, тож той місяць, що, як я бачив, повз упоперек вікна, відсилав мене до інших ночей і до інших місяців, що їх я ніколи не бачив, я забув, хто я (було б що), й говорив про себе так, як говорив би про когось іншого, немов мені абсолютно треба говорити про когось іншого. Атож, це трапилося зі мною і трапиться знову: я забуваю, хто я, і вважаю, наче міняюся не я, а хтось чужий. Саме тоді я побачив небо, відмінне від справжнього, та й земля прибралася несправжніми барвами. Це здавалося відпочинком, але й нітрохи не було ним, я ковзав, задоволений, у світлі інших людей, світлі, що колись, певне, було моїм, тут я не заперечую, а потім з'явився страх повернутись, я не скажу куди, я не можу, мабуть, до відсутности, треба повернутися туди, це все, що я знаю, недобре лишатися тут, недобре покидати це місце. Другого дня я вимагав свій одяг. Слуга пішов розпитати про нього. Повернувся з новиною, що одяг спалили. Я й далі вивчав кімнату. На око то був досконалий куб. Крізь високе вікно видніло гілля. Воно легенько похитувалось, але не завжди, інколи його струшували раптові пориви вітру. Я помітив, що світиться люстра. Мій одяг, казав я, мої милиці. Я й забув, що милиці були тут, коло фотеля. Слуга знову вийшов, не зачинивши двері. Крізь двері я бачив велике вікно, набагато більше за двері, бо ніде не виднів жоден край, і тьмяне. Слуга повернувся і сказав, що одяг занесли до хімчистки, щоб він не був такий засмальцьований. Подав мені милиці, й це мало б видатися мені дивним, але навпаки, здалося цілком природним. Я взяв одну милицю й заходився лупити нею по меблях, але не дуже сильно, якраз досить, щоб перекинути їх, не поламавши. Меблів тепер, здається, було менше, ніж уночі. Правду кажучи, я не так лупив по них, як штовхав їх, немов тикаючи шпагою, і про ці рухи годі було б сказати, що я штовхав, але все-таки я радше штовхав, ніж лупив. Але, пригадавши, хто я, враз відкинув милицю й нерухомо сів серед кімнати, вирішивши вже нічого не запитувати й не вдавати, ніби я лютую. Бо, якщо я хотів отримати свій одяг, а я думаю, що хотів, це ще не причина вдавати гнів, коли мені відмовляють у ньому. Знову сам, я заходився далі вивчати кімнату й побачив інші речі, аж тут повернувся слуга і сказав, що по мій одяг уже пішли й невдовзі я вже матиму його. Потім він узявся піднімати перекинуті меблі і ставити їх на місце, струшуючи з них порох віничком з пір'їн, який раптом опинився в його руці. Невдовзі і я став допомагати йому, прагнучи показати, що ні на кого не гнівався. І якщо, через ногу, яка не згиналася, я мало чим міг допомогти йому, я все-таки робив те, що міг, тобто сідав у стільці та фотелі, тільки-но він піднімав їх і з маніакальною ретельністю ставив на призначене їм місце, здіймаючи руки в повітря, щоб краще судити про наслідки своєї роботи, а потім уже брався за них, роблячи якісь непомітні зміни. Підібравши поли своєї нічної сорочки, я лупцював їх. Але й до цієї міміки я не міг удаватися довго й раптом застигав серед кімнати. Побачивши, що слуга вже ладен піти, я ступив до нього й проказав: "Мій велосипед". Цю фразу я повторював доти, аж доки він, здається, зрозумів мене. Той слуга, невеличкий і без віку, належав навіть не знаю до якої раси, безперечно, не до білої. Мабуть, був азіат, якийсь невизначений азіат, певне, з Леванту. Мав на собі білі штани, білу сорочку й жовтий жилет, можна сказати, з замші, з золоченими ґудзиками і сандалі. Я дуже рідко так докладно придивляюсь до того, що вдягають на себе люди, і щасливий, що можу вам дати змогу скористатися моїми спостереженнями. Це можна пояснити, мабуть, тим, що весь той ранок я переймався тільки одягом — своїм. Власне, я, певне, казав собі: "Поглянь на нього, такого спокійного у своєму одязі, тоді як я бовтаюсь у чужій нічній сорочці, та ще й, мабуть, жіночій, бо рожевій, прозорій і оздобленій стрічками, зборками та мереживом". Натомість кімнату я бачив погано, щоразу, коли я брався розглядати її, вона видавалася мені зміненою, а це означає бачити погано на даному етапі розвитку нашого пізнання. Навіть гілля, здавалося, не стояло на місці, мов наділене власною орбітальною швидкістю, а двері вже не були посередині великого тьмяного вікна, а трохи посунулися праворуч або ліворуч, уже не знаю, тож в одвірку я бачив тепер шматок білої стіни, на якій я, виконуючи певні рухи, міг створити бліді тіні. Але це все мало природні пояснення, я таки погоджуюсь із цим твердженням, бо ресурси природи, здається, безмежні. Це я був не досить природним, щоб невимушено спромогтися стати одним з елементів цього порядку речей та оцінити його витонченість. Але я звик бачити, що сонце сходить на півдні й уже не знати ані куди я йду, бо геть усе відбувалося зі страшенною непослідовністю й довільністю, ані що покидаю і що супроводить мене. Погодьтеся, за таких обставин піти до матері не так уже й легко, важче, ніж піти, всупереч власній волі, до Лус, або на пошту, або в інші місця, які, я відчував, чекають на мене. Слуга приніс мені одяг, у папері, розгорнув його переді мною, і я побачив, що немає мого капелюха, це спонукало мене заговорити: "Мій капелюх". Зрозумівши, чого я хочу, він пішов і повернувся невдовзі з моїм капелюхом. Тоді мені вже нічого не бракувало, хіба що шнурка, щоб прив'язати капелюх до петельки, але я впав би у відчай, намагаючись пояснити йому цю обставину, й тому не сказав ані слова. Старий шнурок завжди можна знайти де-небудь, шнурок не вічний, як, власне, й решта одягу. Ну, а щодо велосипеда, я твердо сподівався, що він чекає мене десь унизу, можливо, навіть перед під'їздом, готовий далеко завезти мене від цих страхітливих місць. Я не бачив, яка мені користь нагадувати ще й про нього, накидати собі та слузі нове випробування, якщо є спосіб уникнути його. Ці міркування пронеслися в моїй голові досить швидко. В присутності слуги я перевірив свої кишені, загалом їх було чотири, й відзначив, що там дещо зникло. Зокрема не стало смоктального камінчика. Але камінчики для смоктання можна дуже легко знайти на наших пляжах, за умови, що знаєш, де їх шукати, і я вважав за краще нічого не казати про це, тим паче, що після години балачок він міг би піти в сад шукати мені камінчик, цілком непридатний для смоктання. Цю постанову я теж ухвалив, так би мовити, миттю. Щодо інших речей, які зникли, то навіщо й говорити про них: адже я не знав достеменно, що пропало. Може, їх забрали ще в комісаріаті, без мого відома, або ж я загубив їх, коли впав, а може, якоїсь іншої миті, можливо, я просто викинув їх, бо інколи, як я відчував досаду, на мене щось находило, і я розкидав усе, що мав із собою. Тож навіщо й говорити про них. А втім, я вирішив відкрито заявити, буцімто в мене пропав ніж, чудовий ніж, і я сказав про це з такою переконаністю, що отримав чудового ножа для нарізання овочів, так би мовити, неіржавного, але не багато збігло й часу, як він поіржавів; крім того, ніж розкривався й закривався, подібно до решти ножів на овочі, які я бачив, і мав стопорний виріз, що одразу виявився нездатним стопорити хай там що, звідки й незліченні порізи на моїх пальцях, затиснутих між руків'ям зі справжнього, так би мовити, ірландського рогу і лезом, рудим від іржі й таким тупим, що насправді йшлося не так про рани, як про контузії. І якщо я так довго розповідаю про цей ніж, то тільки тому, що, гадаю, я завжди мав його серед своїх надбань, і, розповівши про нього тут, я вже не згадуватиму його, коли настане мить, якщо таки настане коли-небудь, скласти інвентар моїх речей, тож, відчуваю, я матиму полегшу саме тієї миті, коли потребуватиму її. Адже зрозуміло: про те, що я втратив, я, річ природна, балакаю менше, ніж про те, чого не міг утратити. А якщо я, здається, не завжди дотримуюся цього принципу, то тільки тому, що інколи він тікає від мене і зникає, так само, як і тоді, якби я ніколи не відмовлявся від нього. Слова суперечать самі собі, але яке це має значення? Бо я вже не знаю досить добре, що я роблю й навіщо, ці речі я розумію дедалі менше й не приховую цього від себе, бо чого б я мав приховувати, і то з огляду на кого, на вас, від кого нічого не приховують? А втім, спонукати себе до чогось, уже й не знаю, неможливо висловити, тепер, коли збігло так багато часу, розумієте, я не зупинюся перед з'ясуванням, на основі якого принципу. Тим паче, що, хоч би що я робив, тобто хоч би що я казав, це завжди буде в певному розумінні те саме, атож, у певному розумінні. І якщо я говорю про принципи, тоді як їх тут немає, що є, я нічого не можу вдіяти. Мабуть, вони є де-небудь. А якщо в певному розумінні я завжди роблю те саме, це не те саме, що й дотримуватися того самого принципу, тут я теж нічого не можу вдіяти. А втім, як дізнатися, ти дотримуєшся принципу чи ні? І як можна прагнути дізнатися про це? Ні, це все не варте того, щоб зупинятися на ньому, а проте на ньому зупиняються, не усвідомлюючи вартости. А на речах, які чогось варті, не зупиняєшся, їх лишаєш із тієї самої причини, або з розважливости, знаючи, що ці історії про вартості не для вас, бо ви вже не знаєте до ладу, що ви робите і навіщо, ви й далі не повинні нічого знати, під страхом… я себе запитую чого, атож, запитую про це. Бо ще гіршим, ніж те, що я роблю, не знаючи що й навіщо, була річ, про яку я ніколи не мав би анінайменшого уявлення, і це мене не дивує, бо я ніколи й не намагався уявити. Адже, наскільки я знаю себе, я б міг би уявити собі ще гірше, ніж те, що я мав, якби докладав ревних зусиль, щоб таки мати його. І те, що я маю, те, ким я є, — цього мені досить, цього мені завжди досить, а щодо моєї невеличкої любови до майбутнього, то й тут я спокійний, я ще анітрохи не знудився. Отож я вдягнувся, наперед будучи впевненим, що в стані мого одягу нічого не змінилося, тобто вдягнув свої штани, плащ, капелюх і черевики. Мої черевики. Вони піднімалися мені аж туди, де мали б бути литки, якби я мав литки, й наполовину застібалися, або застібалися б, якби мали застібки, й наполовину зашнуровувались, і гадаю, якимсь чином вони завжди були зі мною. Потім узяв милиці й вийшов з кімнати. Весь день змарнував на ті дурниці, і ось уже знову сутінки. Я придивився, спускаючись сходами, до вікна, яке бачив крізь двері. Воно освітлювало сходи — яскравим, бурим світлом. Лус була в садку, опоряджала могилу свого собаки. Вона засіяла її травою, неначе трава сама б там не виросла. Вона скористалася миттю, коли сонце вже не дуже припікало. Побачивши мене, зі щирою приязню підійшла до мене й дала мені пити і їсти. Я їв стоячи й очима шукав велосипед. Вона говорила. Швидко наситившись, я вже по-справжньому став шукати велосипед. Лус ходила за мною слідом. Зрештою я знайшов його, свій велосипед, зіпертий на такий податливий кущ, що він наполовину заховався в ньому. Відкинув милиці й узяв його в руки, за сідло й за кермо, з наміром крутнути колеса вперед, назад, перше ніж сісти на нього верхи й назавжди вибратися з цих проклятих місць. Але я даремно штовхав і тягнув, колеса не крутилися. Можна було б подумати, ніби хтось щосили натиснув на гальма, але насправді ні, мій велосипед не мав гальм. Відчувши, як мене раптом долає велика втома, попри пору дня, коли я виявляв найбільшу активність, я віджбурнув велосипед у кущ і ліг на землю, на газон, не дбаючи про росу, бо я ніколи не боявся роси. Саме тоді Лус, скориставшись моєю неміччю, сіла коло мене навпочіпки і стала висувати свої пропозиції, до яких, мушу признатися, я досить неуважно наставляв вуха, не мавши ніякої іншої роботи, ба навіть не мігши робити чогось іншого, вона, безперечно, домішала мені в масло якусь речовину, що мала ослабити мене, ослабити Молоя, тож я, так би мовити, став не чим іншим, як грудкою воску, що топилася. А з пропозицій, що їх вона повільно висловлювала, повторюючи кілька разів кожен пункт, я зрештою виснував наступне, і це, безперечно, й було найголовнішим. Я не міг перешкодити їй пройнятися симпатією до мене, вона й поготів. Я лишуся в неї, де житиму, мов удома. Я матиму що пити та їсти, а ще й курити, якщо я курю, безкоштовно, й моє життя минатиме без клопоту. Певним чином я заміню їй собаку, якого я вбив і який був для неї мов дитина. Я допомагатиму їй у садку, в будинку — коли захочу, якщо хотітиму. Я не ходитиму на вулицю, бо, опинившись там, уже не знатиму, як повернутись. Я оберу ритм життя, який підходитиме мені найкраще, встаючи, лягаючи і споживаючи їжу коли мені заманеться. Якщо я не хочу бути охайним, мати пристойний одяг, умиватися й т. ін., ніщо мене не зобов'язує до цього. її це засмутить, але що означає її смуток для неї поряд із моїм смутком для мене? Все, чого вона просила, — лише відчувати мене коло себе, з нею, інколи мати змогу споглядати це дивовижне тіло, його пози та його рухи. Вряди-годи я уривав її, запитуючи, в якому я місті. Але, чи то не розуміючи мене, чи то прагнучи, щоб я не довідався, не відповідала на це запитання, а далі вела свою розповідь, з безмежною терплячістю повторювала вже сказане, а потім повільно, лагідно йшла вперед і розповідала про переваги, які я матиму, надумавши лишитися в неї, і які матиме вона, вона, давши мені притулок. Умовляла мене доти, доки вже нічого не існувало, крім монотонного голосу серед дедалі густішої ночі, запаху вогкої землі і якоїсь духмяної квітки, назву якої тієї миті я визначити не міг, проте згодом визначив як лаванду. В тому садку грядки з лавандою були всюди, Лус любила лаванду, вона, мабуть, сама сказала мені про це, бо інакше я б цього й не знав, любила її над усі інші трави та квіти — завдяки її запахові, а також колосочкам та кольору. Якби я зберіг чуття нюху, запах лаванди завжди спонукав би мене думати про Лус, згідно з добре відомим механізмом формування асоціацій. А лаванду, гадаю, вона, коли надходила пора, збирала, сушила й розкладала в торбинки, ставлячи їх у шафи, щоб напахчити хусточки, спідню білизну й будинок. І все-таки іноді я чув, як бамкають дзиґарі на дзвіницях і баштах, щораз довше й довше, потім зненацька дуже коротко, а далі знову щораз довше. Це свідчить про час, якого вона не пошкодувала, щоб переконати мене, про її терпіння й фізичну витривалість, бо протягом усього цього часу вона сиділа навпочіпки або стояла навколішки коло мене, тоді як я спокійнісінько лежав на траві: то на спині, то на череві, то на одному боці, то на другому. Говорила вона невпинно, натомість я розкривав рота тільки на те, щоб інколи, і то дедалі тихіше, запитати, в якому ми місті. Нарешті, впевнившись у своєму успіху, або просто усвідомивши, що доклала всіх можливих зусиль і дальші наполягання нічого не дадуть, вона підвелася й пішла, не знаю куди, бо я й далі лишався там, де був, — на жаль, проте невеликий. Адже в мені завжди сидить, поміж іншими, два скоморохи, той, що тільки вимагає, щоб я лишався там, де я є, і той, що уявляє собі, ніби трохи далі мені було б трохи краще. Отже, хоч би що я робив, у цьому аспекті про мене в певному розумінні завжди піклувались. Я по черзі поступався їм роллю, тим понурим пройдисвітам, щоб вони мали змогу зрозуміти свою помилку. А цієї ночі йшлося не про місяць і не про жодне інше світило, бо це була ніч слухання, ніч, віддана нечутним шерехам і зітханням, що наповнюють уночі декоративні садки, ніч, зіткана з несміливого гамору листочків, пелюстків і повітря, що повівало тут по-іншому, ніж деінде, де є принаймні примус, і по-іншому, ніж удень, коли є змога наглядати й карати, а також ще однієї, не зовсім зрозумілої речі, що не була ані повітрям, ані тим, що воно ворушить. Мабуть, це той далекий гомін, що його завжди створює земля і приховують інші звуки, але не надовго. Бо вони не усвідомлюють цього гомону, чутного тільки тоді, коли справді слухають, коли все, здається, мовчить. А був ще інший шум, шум мого життя, що привласнювало собі цей садок, їдучи по землі проваль і пустель. Атож, мені траплялося забути не тільки хто я, а й те, що я існую, забути про існування. Тоді я вже не був тим закритим ящиком, у якому я так добре мав зберігатися, бо падала перегородка, і я наповнювався, скажімо, корінням і досить скромними стеблами, підпорами, давно вже змертвілими, тож невдовзі їх спалять, нічним відпочинком і чеканням сонця, крім того, скреготом планети, що мала добру спину, бо котилася до зими, зима позбавить її сміховинних наростів. Або ж я був непевним спокоєм тієї зими, снігами, що тануть і нічого не змінюють, жахіттями нового початку. Але таке траплялося зі мною нечасто, здебільшого я сидів у своєму ящику, що не знав ані пір року, ані садків. І так було краще. Але в ящику годилося бути пильним, ставити собі запитання, наприклад, чи ти знаєш, що існуєш і досі, якщо ні, коли настав кінець, а якщо так, скільки це ще триватиме, байдуже хто перешкодить вам утратити нитку сновиддя. Я залюбки ставив собі запитання, одне за одним, і то тільки на те, щоб споглядати їх. Ні, не залюбки, а навмисне, щоб я вірив, що й досі тут. А проте бути й досі тут для мене нічого не означає. Я називав це міркуваннями. Я міркував майже без упину, я не смів зупинитися. Мабуть, саме цьому я й завдячую свою невинність. Вона була вже трохи залежана й немов підточена з країв але я тішився, дивлячись на неї, атож, досить тішився. "Досить дякую", як сказав мені колись хлопчик, чию кульку я підібрав, не знаю чому, мене ніщо не зобов'язувало, й він, певне, сам хотів підібрати її. А яких зусиль це коштувало мені через ногу, що не згиналася! Слова закарбовувались у моїй пам'яті назавжди, безперечно, тому, що я хапав їх з першого разу, а таке траплялося зі мною нечасто. Не те що я чув погано, бо слух у мене таки витончений, звуки, які не мали ніякого сенсу, я ловив, мабуть, краще від усіх. Тож про що йшлося? Можливо, про ґандж розуму, що починає думати тільки тоді, як ударити по ньому кілька разів, або думає тільки тоді, коли хоче, але на рівні, нижчому від рівня філософувань, якщо таке можна уявити собі, а таке можна уявити, бо ж я уявляю. Атож, почуті слова, а я чув їх дуже добре, мавши досить витончений слух, я чув першого разу, ба навіть другого, а часто й третього разу, як чисті звуки, позбавлені всякого значення, і це, мабуть, одна з причин, чому розмовляти мені було несказанно важко. А слова, які вимовляв я сам і які майже завжди мали бути пов'язані з якимсь розумовим зусиллям, часто справляли на мене враження дзижчання комахи. Це пояснює, чому я небалакучий, бо мені важко було зрозуміти не тільки те, що казали мені інші люди, а й те, що я їм казав. Щоправда, коли виявити багато терплячости, зрештою можна було порозумітися, але порозумітися з якої теми, запитую я вас, і задля якого результату? Та й на природні збудники й людські витвори я реагував, гадаю, по-своєму, й навіть у гадці не мав висновувати з них якусь науку. І моє око, видюще, мабуть, було кепсько пов'язане з сітківкою, бо я насилу називав те, що відображувалось на ній, часто вкрай виразно. Не заходячи аж так далеко, щоб стверджувати, мовляв, я бачив світ догори ногами (це було б надто просто), безперечним є те, що я бачив його надміру формалізовано, анітрохи не будучи через те ані естетом, ані художником. Мавши з-поміж двох тільки єдине око, яке функціонувало більш-менш традиційно, я погано сприймав відстань, що відокремлювала мене від іншого світу, і часто тягнувся рукою до того, що було просто недосяжним, а часто бився об тверді предмети, ледве помітні на обрії. Але навіть тоді, коли я мав ще обидва ока, я теж був, здається, таким самим, а може, й ні, бо той час далекий від даного періоду мого життя і я маю про нього тільки дуже туманні спогади. А як добре поміркувати, мої чуття смаку і нюху були анітрохи не кращі, я відчував і куштував, до ладу не знаючи що, навіть не знаючи, добре воно чи ні, й дуже рідко двічі підряд я відчував те саме. Думаю, я був би чудовим чоловіком, нездатним спекатися своєї дружини, що навіть якби зраджував її, то тільки з неуважносте. Сказати вам тепер, чому я лишився в Лус на досить тривалий час, — річ, неможлива для мене. Тобто, завдавши собі тяжких мук, я, безперечно, колись розповім про це. Але з якої речі я завдаватиму їх собі? Щоб категорично заявити, що я не міг учинити інакше? Адже я неминуче дійшов би такої думки. Я любив образ старого Ґелінкса, що помер молодим і давав мені свободу, стояв на палубі чорного Улісового корабля й віз мене на схід. Це велика свобода для того, хто не має душі дослідників-піонерів. Ставши на кормі, нахилившись над хвилями, раб, сповнений смутної веселости, я розглядаю гордий і безвартісний струмінь. Атож, я не віддалявся ні від якої батьківщини, не плив ні до якої кораблетрощі. Отже, тривалий час, проведений у Лус. Тривалий час — дуже невизначений вислів, мабуть, кілька місяців, може, рік. Я знаю, що в день мого від'їзду знову стояла тепла погода, але це нічого не означає в моєму краю, де, здається, тепло, чи холодно, чи просто погідно байдуже якої пори року і де дні не йшли, мов котилися схилом, ні, аж ніяк не котилися схилом. Але відтоді це, напевне, змінилося. Отже, я знаю тільки одне: в день мого від'їзду погода була приблизно та сама, що й у день прибуття, — тією мірою, якою я здатний розібрати, яка надворі погода. Я так довго жив просто неба, і то кожної пори року, що дуже добре відрізняв погоду від негоди, моє тіло розрізняло їх і, здається, навіть мало свої вподобання. Гадаю, я займав кілька кімнат, одну за одною або по черзі, не знаю. В моїй голові є багато вікон, я певен у цьому, але, можливо, це завжди те саме, по-різному відкрите на ходу світу. Дім не ворушився — ось що, напевне, я хочу сказати, говорячи про різні кімнати. Садок і будинок були нерухомі завдяки не знати якому механізмові компенсації, а я, коли був спокійний, — власне, в цьому здебільшого й полягала моя робота там, — теж був нерухомий, а коли й пересувався, то вкрай повільно, немов, як можна сказати, скориставшись школярським жарґоном, у клітці за межами часу, і зрозуміло, й за межами простору. Адже буття за межами часу, не виходячи за межі простору, судилося спритнішим за мене, я ж бо не спритний, а радше дурний. Але я можу цілковито помилятися. Й різні вікна, які відкриваються в моїй голові, коли я схиляюсь над тим періодом, існували, напевне, справді та існують либонь і досі, дарма що я вже не там, тобто не дивлюся в них, не відчиняю їх і не зачиняю, або, забившись у глибину кімнати, не дивуюсь предметам, які постають у них. Але я нітрохи не звинувачую себе за цей епізод, зрештою, сміховинно короткий і такий ненасичений змістом. Адже я не допомагав ані в домі, ані в саду й нічого не знав про роботу, яка не вщухала там день і ніч, її звуки Долинали до мене, звуки глухі та виразні, крім того, часто ще й шум повітря, що його з силою перемішують, принаймні так здавалося мені, хоча, можливо, то просто гуготіло десь полум'я. Я віддавав перевагу садові, а не домові, якщо судити з довгих годин, проведених там, бо я проводив у ньому найбільшу частину дня і ночі, байдуже, погода чи негода. Там усякчас метушилися люди, виконуючи вже не знати яку роботу. Адже, як можна було помітити, сад лишався тим самим, день у день, коли не зважати на невеличкі зміни внаслідок звичайного циклу народження, життя і смерти. Серед усіх тих людей я блукав, мов зів'ялий листочок, або лягав на землі, й тоді вони обережно переступали через мене, неначе я був клумбою з неоціненними квітами. Безперечно, саме з метою не дати садові змінити свій зовнішній вигляд вони так ревно клопоталися в ньому. Мій велосипед знову зник. Інколи в мене з'являлося бажання шукати його, щоб побачити знову й достеменно оцінити, який його стан, або щоб поїздити трохи по алеях і стежках, що поєднували різні частини саду. Але, замість спробувати задовольнити це бажання, я тільки спостерігав його, якщо можна так висловитися, спостерігав, аж поки воно всихало і зрештою щезало, мов відома шаґренева шкіра, проте набагато швидше. Адже, здається, є два способи поводитись перед лицем бажань — активний і споглядальний, і, хоча обидва дають однаковий результат, мої вподобання схиляються до другого, це, залежить, безперечно, від вдачі. Сад був обгороджений високим муром, верхівка якого їжачилися шматками скла, скидаючись на плавець. Але, річ, без сумніву, абсолютно несподівана, мур мав хвірточку з просвітами, що давала змогу вільно вийти на вулицю, бо її, я був майже впевнений, не замикали на замок, щоб можна було відчиняти й зачиняти її без найменших труднощів безліч разів, і то як удень, так і вночі, щоб, крім мене, ще й інші люди могли заходити та виходити. Я вистромив ніс назовні і притьмом повернувся. Ще кілька зауваг. Я ніколи не бачив жінок у тому місці, й під тим місцем я позумію не тільки сад, як безперечно мав би розуміти, а и будинок, тільки чоловіків, за винятком, річ очевидна, Лус. Те, що я бачив і чого не бачив, звісно, не мало великого значення, але я все-таки повідомляю про це. Лус я бачив дуже рідко, вона взагалі не показувалася мені на очі мабуть, зі скромности, боячись налякати мене. А втім, гадаю, вона часто шпигувала за мною, ховаючись за кущами, портьєрами або килимом на задній стіні однієї кімнати на другому поверсі, користуючись, напевне, біноклем. Хіба не казала вона, що прагне передусім бачити мене, і як я ходжу, і як незворушно спочиваю? А щоб добре бачити, потрібна замкова шпарина, невеличкий просвіт поміж листя, все, що приховує й водночас дає змогу бачити тільки частину об'єкта спостережень. Хіба ні? Так, вона вивчала мене, шматок за шматком, і, безперечно, аж до інтимности мого сну, моїх прокидань і облягань, ранків, коли я лягав спати. Бо тут я зберіг вірність звичці, яка полягала в тому, щоб спати вранці, якщо мені вдавалося заснути. Адже мені траплялося не спати взагалі, і то багато днів поспіль, не відчуваючи найменшої незручности. Бо стан моєї бадьорости був своєрідним сном. Я не завжди спав на одному місці, а лягав то в саду, що був великий, то в будинку, теж великому, ба навіть напрочуд просторому. Ця непевність щодо годин і місця мого сну, мабуть, виповнювала Лус радістю, тож час для неї збігав найприємніше. А втім, немає потреби так довго зосереджуватись на тому періоді мого життя. Змушений називати його своїм життям, я зрештою повірив у те. Це принцип публічности. Той період мого життя. Він навіває мені думку, коли я думаю про нього, про повітря у водогоні. Я тільки додам, що та жінка потихеньку й невпинно отруювала мене, досипаючи не знати які токсичні речовини чи в те, що давала мені пити, чи в те, що давала їсти, а можливо, і туди, й туди, а може, одного дня в щось одне, а другого — в щось інше. Я висловив тут тяжке звинувачення, і то аж ніяк не легковажно. Й висловив без злоби, я без злоби звинувачую її, що вона додавала до моїх харчів шкідливі, позбавлені смаку порошки та рідини. А втім, вони, може, й мали смак, але це нічого не змінило б, я б усе поглинав точнісінько з такою самою добродушністю. Скажімо, отой відомий запах гіркого мигдалю — ні, не він зіпсував би мені апетит. Мій апетит! Поговорімо трохи про нього. Яка дивна річ мій апетит. Він у мене дуже маленький, я їв, наче пташка, але оту дрібку, яку я з'їдав, я поглинав з несамовитістю, яку приписують радше добрим їдцям, і то даремно, бо добрі їдці загалом їдять повільно й методично, це можна виснувати з самого уявлення про доброго їдця. Натомість я накидався на єдину страву й, хапнувши двічі, ковтав половину або чверть, немов хижа риба, тобто не жуючи (а чим би я мав жувати?), а потім з огидою відсував від себе. Отож можна було б сказати, що я їм, щоб жити! Так само я поглинав одна за одною п'ять або шість баночок масла, а потім не пив нічого цілісінький тиждень. Чого ж ви хочете, людина така, як є, принаймні почасти. Тут не вдієш нічого або вдієш дуже мало. Щодо речовин, які вона вводила в різні мої системи, то я не зміг би сказати, чи то були стимулятори, чи то депресанти. По щирості, тобто з позиції мого самопочуття, я почувався більш-менш як звичайно, хіба що — увага, тут я щось бовкну — відчував таку тремку знервованість, що певною мірою втрачав через неї чутливість, щоб не сказати свідомість, і плив на споді жалюгідного заціпеніння, пронизаного короткими та огидними спалахами, і я немов маю честь розповісти вам про це. Що могли вдіяти проти такої рівноваги нікчемні дання Лус, які вона домішувала, мабуть, мізерними дозами, щоб розтягти задоволення. Сказати, що вони взагалі не дали ніяких наслідків, — ні, аж так далеко я не зайду. Адже від часу до часу я несподівано для самого себе підстрибував у повітря, принаймні на півметра чи трохи вище, принаймні, і це я, що не стрибав ніколи. Ті стрибки скидалися на левітацію. Крім того, мені траплялося, — і ця річ дивувала менше, — коли я йшов чи навіть просто спирався на якусь опору, враз упасти на землю, немов лялька, нитки якої пустили, й досить довго лежати на землі, буквально мов торба плоті без жодної кістки. Атож, ці падіння менше дивували мене, бо я звик до таких нападів кволости, принаймні в тому, що відчував, як вони надходять і поступово опановують мене, так само як досвідчений епілептик відчуває наближення корчів. Тобто, знаючи, що впаду, я лягав або вмощувався стоячи з такою вправністю, що тільки землетрус міг би пересунути мене, й чекав. Але до таких засторог я вдавався не завжди, віддаючи перевагу падінню, а не зусиллям, витраченим, щоб лягти або надійно застопоритися стоячи. Натомість до падінь, яких я зазнавав у Лус, я не встигав підготуватися. А втім, вони однаково дивували мене менше, бо були притаманні мені більшою мірою, ніж оті підскоки. Я не пригадую, щоб стрибав і в дитинстві, ні гнів, ні скорбота не підкидали мене, навіть як був малий, дарма що я навряд чи спроможний говорити про той період. Запропоновані страви я, здається, споживав так, тоді й там, як, коли й де мені видавалося найзручнішим. Я ніколи не вимагав їх. Мені приносили їх на таці туди, де я був. Я ще досі бачу ту тацю, я можу побачити її майже за власним бажанням, круглу з невисоким бортиком, щоб не випадали харчі, й покриту червоним, де-не-де потрісканим лаком. Крім того, вона була маленька, як і годиться для таці, де мала стояти тільки одна тарілка і шматок хліба. Бо ту дрібку, яку я їв, я запихав у пащу руками, а пляшки, що їх я випорожнював одним духом, мені несли окремо, в кошику. Але той кошик не справляв на мене ніякого враження, ні доброго, ні поганого, тож я не зміг би сказати, як він був сплетений. Часто, відійшовши з тієї або тієї причини від місця, куди мені принесли харчі, я вже не міг знайти їх, коли відчував бажання спожити їх. Тоді я шукав їх усюди, часто з успіхом, бо добре знав місця, придатні для мого перебування, але не менш часто й марно. Або ж не шукав їх, воліючи відчувати голод і спрагу, ніж завдавати собі клопоту й шукати, не знаючи наперед, чи я знайду, або, згнітивши серце, просити, щоб мені принесли іншу тацю й іншого кошика, або ті самі, туди, де я був тепер. І тоді я шкодував, що вже не маю смоктального камінчика. Коли я кажу, мовляв, я волів чи шкодував, не слід припускати, ніби я обирав найменше зло й мирився з ним, бо таке припущення було б хибним. Адже, не знаючи до ладу, що саме я робив і чого уникав, я робив та уникав, не підозрюючи, що колись, набагато пізніше, я буду змушений повернутися до всіх своїх дій і бездіяльності, зблідлих і прикрашених відстанню, щоб евдемонічно занапастити їх. Але я повинен сказати, що в Лус стан мого здоров'я був більш-менш задовільним. Тобто те, що вже розладналось і зіпсувалося, мало-помалу псувалось дедалі більше, чого й слід було сподіватися. Проте не виникло жодного нового вогнища страждань та інфекції, окрім, звичайно, породжених розвитком уже наявних хвороб і розладів. Правду кажучи, в цій сфері дуже важко стверджувати щось певне. Адже, коли йдеться про майбутні розлади, скажімо, відпадання пальців моєї лівої ноги, ні, я помиляюся, правої ноги, то хто може знати, коли саме це станеться, коли, всупереч моїй волі, з'являться згубні зародки хвороби? Отже, все, що я можу сказати, а я змушую себе більше не говорити, полягає тільки в твердженні, що під час мого перебування в Лус не сталося у сфері патології нічого разючого та несподіваного, нічого, чого я б не міг передбачити, якби міг, нічого, що можна було б порівняти з раптовою втратою половини моїх пальців на нозі. Бо саме цієї події я ніколи не міг передбачити й ніколи не міг зрозуміти її сенсу, тобто зв'язку з іншими моїми хворобами, напевне, через брак медичних знань. Адже мені здається, що все залежить від тривалого божевілля тіла. А втім, не варто клопоту й далі розповідати про цей фрагмент моєї, ні, мого, мого існування, бо він, на мою думку, не має значення. Це вим'я, в яке марно стріляти, звідти вилітають тільки кулі та бризки слини. Тому я додам лише кілька наступних зауваг, і перша з них така. Лус була надзвичайно пласкою жінкою, зрозуміло, у фізичному аспекті, і то такою мірою, що навіть цього вечора, серед украй відносної тиші мого останнього притулку, я запитую себе, чи не була вона радше чоловіком або принаймні гермафродитом. її обличчя було трохи волохатим, а може, те волосся я тільки уявляю собі, щоб полегшити собі розповідь? Я так мало бачив її, бідолашну, так мало приглядався до неї. А хіба її голос не був сумнівно грубим? Саме такою вона видається мені нині. Не муч себе, Молою, чоловік чи жінка, яке це може мати значення? Але я не можу не поставити собі наступне запитання. Чи жінка могла б зупинити мене в моєму пориві до матері? Безперечно. Ба більше, чи була можлива така зустріч, тобто між мною і жінкою? З чоловіками я ще інколи стикався, але з жінками? Гаразд, не хочу приховувати далі, атож, з однією я справді стикався. Я маю на увазі не матір, з нею я не просто стикався. Крім того, якщо ваша ласка, лишімо мою матір за межами цих оповідок. А говорю про іншу жінку, що могла б бути моєю матір'ю, ба навіть, гадаю, бабусею, якби доля не розпорядилася по-іншому. Ось хто тепер заговорив про долю! Це вона дала мені змогу пізнати кохання. Вона мала якесь мирне ім'я, мабуть, Рут, тут я ручитися не можу. Можливо, її звали Едітою. Вона мала діру між ногами, ні, не стічний отвір, як я уявляв собі завжди, а розколину, і я вставляв туди, чи, радше, вставляла вона, мій, так би мовити, чоловічий член, не без труднощів, і я штовхав і кректав, аж поки спускав, або відмовлявся від цього, або вона просила мене стриматися. Дурна забава, як на мене, та ще й утомлива, коли довго. Але я ставився до неї досить прихильно, знаючи, що то кохання, бо вона мені так сказала. Вона перехилялася через диван — через свій ревматизм, — і я вставляв ззаду. То була єдина поза, яку вона могла витримувати, — через своє люмбаго. Але я вважав це за природну річ, бо ж бачив собак, і здивувався, коли вона призналася, що до цього можна братися й по-іншому. Я запитую себе, що вона точно хотіла мені сказати. Можливо, вона, зрештою, приймала мене у свій анус. Це було мені абсолютно байдужим, подумайте лишень. Але чи це справжнє кохання — в анус? Ось що тривожить мене. Кінець кінцем я, може, ніколи й не знатиму кохання? Та жінка теж була напрочуд пласка і дріботіла дрібненькою твердою ходою, спираючись на костур з ебенового дерева. Можливо, то теж був чоловік, ще один. Але в такому разі хіба наші яєчка не билися б між собою під час наших вправ? Можливо, вона тримала свої в руці, навмисне, щоб вони справді не потовклися. Вона вдягала просторі й бахматі спідниці, оборки та іншу білизну, назви якої я не знав. Це все піднімалося шурхотливими згортками, а потім, коли контакт був налагоджений, спадало повільними каскадами. І то так, що я бачив тільки жовту й напружену, як не розірветься, потилицю, яку я часом кусав, така-бо могутність інстинкту. Ми поєднували пізнання на непевному терені, який я впізнав би серед тисяч, а втім, усі непевні терени схожі між собою. Не знаю, чого вона приходила туди. А я пасивно ворушив покидьки, мабуть, запевняючи себе, що в такому віці я ще повинен виробити загальні уявлення. Таке моє життя. Вона не мала часу, щоб утрачати, а я не мав чого втрачати і кохався б навіть із козою, щоб пізнати кохання. Вона мала кокетливу квартирку, ні, не кокетливу, бо така характеристика навіває бажання знайти своє місце і вже не підводитись. Квартирка мені подобалася. В ній було повно маленьких меблів, від наших відчайдушних совгань диван сунувся на коліщатках, усе навколо падало, то був пандемоніум. Наші стосунки були не позбавлені певної ніжности, вона тремтячою рукою обрізала мені нігті на ногах, я натирав їй поперек бом-бенґе. Наша ідилія тривала недовго. Бідолашна Едіта, я, мабуть, загнав її в могилу. Зрештою, саме вона вела перед на тому непевному терені, гладячи рукою мою ширінку. А точніше, я гнувся над купою покидьків, сподіваючись знайти в ній те, чим можна відбити мій голод, а вона, підступаючи ззаду, пропускала костур мені між ногами й гладила ним моє господарство. Після кожного сеансу вона давала мені гроші, мені, що й без ніякої винагороди вхопився б за можливість пізнати кохання й поглибити те пізнання. Ні, та жінка була непрактична. Мені здається, я б віддав перевагу отворові, не такому сухому й широкому, гадаю, це дало б мені набагато піднесеніше уявлення про кохання. Ху, нарешті! Між великим пальцем і вказівним виходить набагато краще. А кохання, безперечно, не має ліків від таких випадковостей. І, мабуть, не тоді, коли почуваєшся добре, а коли твій збезумілий член шукає заглибини, щоб потертися, та внутрішніх слизових виділень і, нічого не знаходячи, не відступає, а зберігає свою наповненість, — саме тоді й народжується справжнє кохання й підноситься ген вище від дрібних, несуттєвих питань. А коли додати трохи педикюру й масажу, що не мають ніякого прямого зв'язку з власне екстазом, тоді складалося враження, що про цю тему вже не дозволено мати жодних сумнівів. Єдина річ, яка не давала мені спокою у зв'язку з цією темою, — байдужість, з якою я дізнався про її смерть, увечері, коли намірявся йти до неї, байдужість, щоправда, трохи пом'якшена смутком з приводу пересихання мого джерела прибутку. Вона померла, приймаючи теплу ванну в шаплику, як завжди робила перед моїм приходом. Ванна розслабляла її. Господи, як подумаю, що вона могла почекати і вмерти в моїх обіймах! Шаплик перекинувся, й брудна вода розтеклася всюди, просочившись і до сусідки знизу, що забила на сполох. Ти ба, я й не думав, що так добре пам'ятаю цю пригоду. Мабуть, то все-таки була жінка, якби ні, про те знали б у кварталі. Щоправда, в моєму краю люди надзвичайно закриті в усьому, що стосується сексуальних питань. Не знаю, яка там ситуація нині. Цілком можливо, що ті кілька людей, яким не пощастило й вони знайшли чоловіка там, де годилося б знайти жінку, одразу згнітили й забули цей факт. Так само як може бути, що про нього знали й говорили геть усі, крім мене. Коли тепер я намагаюся з'ясувати це питання, тільки одне непокоїть мене: я хочу знати, чи не минуло все моє життя без кохання і чи справді я знав його з Рут. Засвідчити я можу тільки те, що відтоді я ніколи не намагався набути нового досвіду в цій царині, маючи, безперечно, інтуїтивний здогад, що той досвід був досконалий та унікальний у своєму роді, довершений і незрівнянний, тож треба зберігати про нього в серці спогад, чистий від усяких наслідувань, ідучи інколи на ризик удаватися до начебто добрих послуг так званої самотньої нібито втіхи. Ні, не кажіть мені про покоївку, я даремно згадував про неї, то було давно, я хворів, можливо, в моєму житті ніколи не було покоївки. Молой, або Життя без покоївки. Це все може свідчити, що факт зустрічі з Лус і навіть, у певному розумінні, частих зустрічей з нею не доводить нічого остаточного про її стать. Я й далі хочу вірити, що то була стара й суха жінка, вдова, а Рут була іншою жінкою, бо теж говорила про свого небіжчика-чоловіка і його неспроможність задовольняти з того світу її легітимний шал. Трапляються дні, як-от цього вечора, коли ті жінки зливаються в моїй пам'яті і я відчуваю спокусу бачити лише одну стару бабу, сплющену й розлючену життям. Нехай простить мене Господь, але я скажу, щоб ви відчули незглибність мого жаху: образ матері інколи поєднувався з ними, і це, власне, було нестерпним, здавалося, ніби тебе розпинають, не знати й навіть знати не хочу навіщо. Але зрештою я покинув Лус, душної, теплої ночі, навіть не попрощавшись, що, проте було б незначущою дрібницею, й не давши їй, безперечно, нагоди спробувати утримати мене іншими засобами, ніж чарами. Але вона, напевне, бачила, як я йду, як підводжуся, беру милиці та виходжу, спираючись на них і пропихаючи себе крізь простір. Мабуть, бачила, як зачинилася за мною хвірточка, що зачинялася сама завдяки пружині, і знала, що я пішов назавжди. Адже Лус знала, що я робив, коли підходив до хвіртки, що я тільки вистромляв носа на вулицю і одразу ховав його. Вона не спробувала затримати мене, а, мабуть, сіла коло могили свого собаки, що в певному розумінні була й моєю, і тут слід побіжно згадати, що вона засіяла могилу не травою, як гадав я, а різними дрібненькими барвистими квітами і трав'янистими рослинами, дібраними так, що, коли одні відцвітали, інші зацвітали, я чув їхній запах. Я лишив їй свого велосипеда, бо вже не любив його, підозрюючи, що це знаряддя якоїсь лихої сили й, можливо, причина моїх недавніх нещасть. І все-таки я б узяв його з собою, якби знав, де він і чи він здатний котитися. Але про такі речі я не знав ніколи. Я боявся, що, зосередившись на них, я перестану чути той кволий голос, який казав мені: "Тікай, Молою, бери милиці та тікай!" — і на який, щоб зрозуміти його, я витратив так багато часу, бо чув його вже віддавна. Можливо, я розумів його навпаки, але я таки зрозумів, і це вже було новиною. Мені здавалося, ніби цей мій відхід не конче має бути остаточним і коли-небудь він, може, приведе мене — якимись складними й туманними кружними шляхами — до вихідної точки. Я, мабуть, ще аж ніяк не дійшов до мети своєї подорожі. На вулиці дув вітер, то був інший світ. Не знаючи, де я і в який бік треба йти, я подумав, що найкраще піти за вітром. Підвішений поміж милиць і штовхаючи тіло вперед, я відчував плечима його допомогу — тихенького вітерця, що дув невідомо звідки. Ну, а про зорі не кажіть мені, я погано їх бачив і не знав, де яке сузір'я, дарма що вивчав астрономію. Я забився до першого сховку, який трапився по дорозі, й чекав до світанку, знавши, що вже перший поліціянт не забариться загородити мені шлях і запитати, що я тут роблю, на таке запитання я ніколи не міг знайти задовільної відповіді. Але то був не справжній сховок і я не чекав там до світанку, бо невдовзі хтось прийшов і вигнав мене звідти. Хоча місця там вистачало й на двох. То був, гадаю, якийсь нічний сторож, чоловік, безперечно, мабуть, охороняв уже не знати які розкопки чи земляні роботи. Я бачив жаровню. Повітря, як кажуть, було, напевне, прохолодним. Я пішов далі по вулиці й умостився на сходах якогось убогого будинку, що не мав дверей, або ж двері не зачинялись, уже не знаю. Задовго до світанку той злиденний будинок почав порожніти. Люди спускалися сходами. Я притулився до муру. На мене не звертали уваги, ніхто не заподіяв мені лиха. Зрештою вийшов і я, коли вважав, що вже можна, блукав по місту й шукав якогось знайомого пам'ятника, що дав би мені змогу сказати: "Все-таки я в рідному місті, я був тут увесь час". Місто прокидалося, оживали пороги, гучнішав гамір. Побачивши вузький прохід між двома високими кам'яницями, я роззирнувся на всі боки, а потім зайшов туди. В той прохід виходили обабіч лише вузенькі віконечка, по одному на кожному поверсі. Симетрично розміщені, вони були навпроти одне одного. Безперечно, це туалетні вікна. Інколи трапляються речі, що опановують розум із силою аксіом, і ти навіть не знаєш чому. Той прохід не мав виходу, тож був не справжнім проходом, а глухим кутом. У кінці було дві заглибини, ні, це не те слово, одна напроти другої, обидві заповнені різним сміттям та екскрементами, собачими та людськими, одні сухі та без запаху, інші ще вологі. О, й газети, яких ніхто не прочитає і, мабуть, ніхто не читав. Уночі тут, певне, злягаються і присягають кохати одне одного. Я зайшов в один з тих закутків, кращого слова вони й не варті, й зіперся об стіну. Я б волів лягти, і ніщо не сповіщало мені, що я цього не зроблю. Але поки що вдовольнився тим, що зіперся на стіну, відставивши ноги далеко від неї, тож я немов сповзав, але ж мав інші точки опори — милиці. Та минуло кілька хвилин, і я перетнув прохід і зайшов до другої каплиці, — ось яку назву знайшов я тепер, — де, здавалося, мені буде трохи краще, й розташувався там так само — гіпотенузою. Спершу мені і справді здавалося, ніби там трохи краще. Але мало-помалу я набув упевнености, що це не так. Сіявся дрібненький дощик, і я скинув капелюха, щоб він змочив мій зморшкуватий і порепаний череп, що горів аж палав. Але я зняв його ще й тому, що він муляв мені потилицю, бо ж я спирався об стіну. Отже, я мав дві слушні причини скинути капелюха, і тих причин було не забагато, бо, думаю, єдина причина ніколи б не спонукала мене вирішити. Я відкинув капелюха недбалим, великодушним жестом, і він повернувся до мене, прив'язаний шнурком чи мотузочкою, і, смикнувшись кілька разів, знерухомів, притулившись до мого боку. Я взявся нарешті міркувати, тобто слухати набагато пильніше. Дуже мало шансів, що мене тут знайдуть, я матиму спокій так довго, як зможу його терпіти. І цей простір, відколи я надумав улаштуватися в ньому, перетворити у свій барліг і притулок, простір миттєвости. Я дістав з кишені ножик на овочі й заходився розрізати собі вени на зап'ястку. Але біль швидко переміг мене. Спершу я зойкнув, потім замовк, склав ніж і поклав до кишені. Але моє розчарування було невелике, власне, іншого результату я й не сподівався. Так-то. Мене завжди засмучувало вдаватись до рецидивів, але кажуть, ніби життя складається з рецидивів, тож і смерть має бути якимсь рецидивом, я б нітрохи не здивувався. Чи сказав я, що вітер ущух? Дрібненький дощик, що сіється, певною мірою заперечує всяке уявлення про вітер. Я мав величезні коліна, я побачив їх, підвівшись на мить. Мої обидві ноги були прямі й тверді, мов правосуддя, і все-таки вряди-годи я таки підводився. А чого б ви хотіли? Отак інколи я нагадуватиму про своє реальне існування, що про нього моя розповідь може дати тільки дуже слабеньке уявлення. Але тільки інколи, щоб можна було сказати собі в разі потреби: "Невже такий стан — це ще й досі життя?" Або ж: "Та це особистий щоденник, скоро й кінець". А що в мене великі коліна і що інколи я підводжуся, то ми попервах ще не бачимо, яке це може мати значення. Тим з більшою охотою надавав цьому значення я. Вийшовши нарешті з того глухого кута, де, напівстоячи, напівлежачи, я збирався, мабуть, трохи поспати, бо якраз настала моя пора для сну, я попрямував, запам'ятайте добре, в бік сонця — за браком кращих варіантів, бо вітер ущух. Чи, радше, в напрямі найяснішої ділянки неба, вкритого величезною хмарою аж до обріїв. Саме з тієї хмари сіявся вже згаданий дощик. Бачите, як усе пов'язане. А от вирішити, яка ділянка неба найясніша, було не так просто. Адже на перший погляд усе небо видавалось однаково темним. Але, напружившись, бо в житті я інколи таки напружуюсь, я дійшов певного результату, тобто вирішив щось у зв'язку з цим питанням. І то так успішно, що міг знову піти своїм шляхом, приказуючи: "Я йду до сонця, тобто в принципі на схід, або на південний схід, бо я вже не в Лус, а знов у лоні наперед визначеної гармонії, що створювала таку солодку музику, що була тією солодкою музикою — для того, хто вміє слухати. Сновигали люди, і їхня хода дедалі частіше була роздратована і кваплива, хто заховавшись під парасольку, а хто під захистом, мабуть, не таким ефективним, непромокального плаща. Бачив я й тих, хто ховався під деревами та під склепіннями арок. Серед тих, хто, бувши сміливішим або не таким розніженим, сновигав вулицями, і серед тих, хто зупинився, щоб менше намокнути, було чимало й тих, хто казав собі: "Я вчинив би краще, вчинивши, як вони", розуміючи під "ними" категорію, до якої самі вони не належали, принаймні я так думаю. Так само мало бути й багато тих, хто вітав себе зі своєю розважливістю, водночас обурюючись негодою, яка спонукала їх до тієї розважливости. Побачивши ще не старого діда, що, самотній, хапав дрижаки під невеличким дашком, я раптом згадав про проект, задуманий у день зустрічі з Лус та її собакою, та зустріч якраз і перешкодила реалізувати його. Тож я мав намір стати поряд із тим старим, прибравши, як я сподівався, подоби людини, що каже собі: "Ось де кмітливий чоловік, і я вчиню, як він". Та, перше ніж я мав час озватися до нього, чого я прагнув природно, а отже, аж ніяк не безпосередньо, він вийшов під дощ і подався геть. Адже йшлося про слова, здатні своїм змістом якщо не образити, то принаймні здивувати. Ось чому важливо вимовити їх вчасно й ретельно дібраним тоном. Я прошу вибачення за ці подробиці, але невдовзі ми підемо швидше, набагато швидше. Не зарікаючись наперед від рецидиву несміливих і сморідних словесних пасажів. А вони вже породять величні, розмальовані огидою фрески. Щоб охарактеризувати людину, потрібна штукатурка. Отже, тепер уже я самотній під дашком. Я не чекав, що хтось прийде і стане поряд зі мною, а проте не відкидав такої можливости. Якраз у цьому й полягає досить точна карикатура на стан мого духу тієї миті. А результатом було те, що я лишався там, де був. Я взяв у Лус трохи столового срібла, ет, самий дріб'язок, здебільшого масивні чайні ложечки, а також інші дрібнички, призначення яких я не знав, але які, здається, мали цінність. Серед них був предмет, що й досі інколи ввижається мені. Він складався з двох літер X, поєднаних у точках перетину паличок перекладиною, і скидався на малесенькі козла для розпилювання дров, з тією тільки різницею, що справжні козла мають не досконалі X, а обтяті згори, натомість X невеличкого предмета, про який я розповідаю, були досконалі, тобто кожна літера X складалася з двох ідентичних літер V, верхня відкривалася вгору, як, зрештою, в усіх літер V, а нижня — вниз, чи, власне, складалася з чотирьох абсолютно однакових літер V, двох, про які я вже розповів, і ще двох, однієї праворуч, другої ліворуч, що відкривалися відповідно вправо і вліво. А можливо, тут не слід говорити про праве і ліве, верхнє і нижнє. Адже, той малий предмет, здається, не мав низу у властивому розумінні цього слова, а стояв однаково непохитно байдуже на якій зі своїх чотирьох основ і нітрохи не змінював свого вигляду, чого б не було у випадку справжніх козел. Той дивний інструмент, що, здається, й досі десь зберігається в мене, я ніколи не спромігся перетворити в гроші, навіть у крайній скруті, бо не міг ані зрозуміти, для чого він може придатися, ані сформулювати якусь гіпотезу про це. Вряди-годи я діставав його з кишені і з подивом прикипав до нього очима, проте не казатиму, що з ніжністю, бо я нездатний до ніжности. Але якийсь час, гадаю, він навівав мені своєрідну повагу, бо я був певен, що цей предмет непристойний і має якусь суто специфічну функцію, яка завжди буде прихована від мене. Тож я міг звертатися до нього з запитаннями без кінця-краю й без ніякої небезпеки. Бо не знати — це пусте, не хотіти знати — й поготів, але не могти знати, знати, що не можеш знати — ось унаслідок чого зникає спокій у душі нецікавого дослідника. Саме тоді починається справжнє ділення, скажімо, двадцяти двох на сім, і зошити нарешті заповнюють справжні цифри. Але я не хотів би щось стверджувати у зв'язку з цією темою. Натомість мені видається безперечним, що, переконаний свідченням, яке радше не мало великої вірогідности, я вийшов з-під дашка й почав, хитаючись, повільно йти вперед, протинаючи простір. Ході інваліда на милицях властиве, чи має бути властиве, щось збудливе. Адже це низка дрібних перелетів, майже нарівні з землею. Ти злітаєш і сідаєш серед юрби ногастих створінь, що не наважуються відірвати ногу від землі до того, як твердо поставлять другу. Отож до мого піднесеного кульгання може дорівнятися хіба що їхня радісна, тріумфальна хода. Але ці міркування не спираються на аналіз. Хоча турбота про матір завжди жевріла в моїй голові, а ще й прагнення дізнатися, чи справді я десь поблизу від неї, вони почали слабнути, можливо, через той срібний дріб'язок, що був у моїх кишенях, але я в це не вірю, а потім і через те, що то був давній клопіт, а розум не може ненастанно ремиґати його, інколи він потребує іншого клопоту, щоб бажаної миті мати змогу повернутися до старого, і то з більшим завзяттям. Але чи годиться тут говорити про давній клопіт і про новий? Не думаю. Проте мені було б дуже важко довести цю переконаність. Я можу тільки стверджувати, не боячись… одне слово, безбоязно, що вже збайдужів до прагнення дізнатися, в якому я місті й чи побачу я невдовзі матір, щоб залагодити цікаве для нас питання. Й навіть характер того питання випав з моєї свідомости, не зникаючи, проте, цілковито. Адже те питання було не дрібницею, я цупко тримався за нього. Здається, я тримався за нього все життя. Атож, тією мірою, якою протягом такого життя, як моє, я міг триматися за щось, я прагнув залагодити з матір'ю те питання, але не міг. Всякчас кажучи собі, що час підганяє й невдовзі буде надто пізно, що, можливо, вже пізно йти й залагоджувати те питання, я відчував, що дрейфую до інших джерел клопоту, інших привидів. І вже не так прагнення дізнатись, у якому я місті, як вони перешкоджали мені вийти з цього міста, нехай навіть потрібного мені, міста, де мене стільки чекала мати і, можливо, чекає й досі. Мені здавалося, ніби, йдучи по прямій лінії, я зрештою неминуче вийду з міста. Саме цьому завданню я й присвятив усі свої зусилля, зважаючи на пересування вправо слабенького просвіту, що правив мені за орієнтир. Я старався так ревно, що й справді дійшов надвечір до бастіонів, а потім обійшов ще принаймні чверть міста навколо, бо ж не вмів плавати. Слід ще сказати, що я не робив зупинок для перепочинку, а зупинявся тільки на короткий час, бо відчував, що мене переслідують, і, безперечно, помилявся. А за містом на перших порах інша справедливість та інші поборники справедливости. Вийшовши за бастіони, я був змушений визнати, що небо проясніло, перше ніж загорнутися в інший саван — укривало ночі. Атож, велика хмара розвіялася, показавши де-не-де бліде, вмируще небо. Сонце, не бувши, власне, видимим як диск, засвідчувало свою присутність жовтими і рожевими спалахами, що здіймались угору, падали, підносилися знову, щораз слабші й прозоріші, приречені згаснути, тільки-но запалившись. Цей феномен, якщо я можу похвалитися спогадами про свої спостереження, був характерним для мого краю. Можливо, тепер це відбувається по-іншому. Хоча, ніколи не виходивши за межі свого краю, я не дуже добре розумію, яким правом я говорю про ці риси. Атож, я ніколи не покидав свого краю й навіть не знаю, де його межі. Гадаю, до них досить далеко. Але ця моя гадка не спиралася ні на які поважні підстави, була просто гадкою. Бо, якби мій край закінчувався там, куди ще можуть дійти мої ноги, мені здається, ніби я відчув би приниження. Адже, як я знаю, різні краї не мають виразних меж, а непомітно переходять один в один. А такого я ніколи не помічав. І хоч як далеко я ходив, чи то в одному напрямі, чи то в протилежному, всюди були точнісінько те саме небо й та сама земля, день у день, ніч у ніч. Але якщо краї непомітно переходять один в один, а це ще треба довести, цілком можливо, що я багато разів покидав свій край, гадаючи, ніби я й далі в ньому. Але я волів дотримуватися своєї простої гадки, яка сповіщала мені: "Молою, твій край дуже просторий, ти ніколи не покидав його й ніколи не покинеш. І хоч куди ти підеш у його широких межах, завжди буде точнісінько те саме". Ці слова могли б спонукали до думки, що мої пересування відбувалися не до населених пунктів, що зникали, поки я добирався до них, а були спричинені чимсь іншим, скажімо, якесь невидиме колесо несло мене, непередбаченими поривами, від утоми до відпочинку. А тепер я вже не ходжу, нікуди, й навіть майже не ворушуся, а проте нічого не змінилося. Й межі моєї кімнати, мого ліжка, мого тіла не менш далекі від мене, ніж межі мого краю за доби мого розквіту. А Цикл, підскакуючи, триває й далі, цикл утеч і відпочинків, у Єгипті без кордонів, без дитини й без матері. Коли я дивлюся на свої руки, на простирадлі, що його вони полюбляють тепер морщити, ті руки належать не мені, вони ще ніколи не були такі чужі, я безрукий, це якась пара, що бавиться з простирадлом, певне, двійко закоханих, вони, мабуть, ще вилізуть одне на одного. Та це триває недовго, я мало-помалу підтягую їх до себе, це відпочинок. А з ногами — та сама ситуація, коли інколи я їх бачу на узніжжі свого ліжка, одну з пальцями, другу без. Про них варто згадати з іншої причини. Бо мої ноги, що тепер уже замість рук, про які я щойно говорив, тепер не згинаються вже обидві й мають дуже просту форму, тож я не повинен забути їх, як можу забути про свої руки, що, так би мовити, цілі. А проте я забув і дивлюся на пару предметів, що, далеко від мене, спостерігають один одного. Але свої ноги, коли вони знову стають моїми, я не підтягую до себе, бо не можу, вони лишаються там, далеко від мене, хоч і не так далеко, як нещодавно. Кінець нагадування. Можна було б сказати, мовляв, по-справжньому вийшовши з міста і обернувшись поглянути на нього, побачити якийсь фраґмент загальної картини, я, як можна було б сказати, мав би одразу зрозуміти, моє це місто чи ні. Ніякого результату, я марно придивлявся до міста, можливо, не звертаючись до нього ні з якими запитаннями, а просто благав, обернувшись, долю. А може, я тільки вдавав, ніби розглядаю його. Я не шкодував, справді не шкодував про свій велосипед. Я не відчував ніякої огиди до способу пересування, про який я вже говорив, хитаючись понад землею в пітьмі на пустельних заміських путівцях. Я казав собі, що мені нема чого непокоїтись, радше я налякаю когось, хто побачить мене. Ну а вранці треба заховатися. Люди прокидаються, свіжі й бадьорі, спраглі порядку, добра і справедливости, вимагаючи цього й від решти. Атож, від восьмої чи дев'ятої години і аж до полудня ходити небезпечно. А ближче до полудня все заспокоюється, найнещадніші вже насичуються, повертаються додому, хоч не в усьому досконалість, але вони добре попрацювали, є й ті, хто врятувався від лиха, небезпеки вони вже не становлять, кожен рахує свої прибутки. Після обіду знову може хтось причепитися — після бенкетів, святкувань, вітань, промов, але цю пору годі порівнювати з ранком, а з днями спортивних змагань і поготів. Звісно, близько четвертої чи п'ятої години починає ворушитися нічна зміна, нічні сторожі. Але день уже закінчується, тіні видовжуються, мури множаться, ти йдеш повз мури, розважливо пригнувшись, готовий до принижень і запопадливости, не маючи що ховати, ховаючись тільки зі страху, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, ховаючись, але не так, щоб розлютити, ладний показатись, усміхнутися, слухати, плазувати, огидний, але не заразний, не так пацюк, як ропуха. А потім настає справжня ніч, теж небезпечна, але прихильна до тих, хто знає її, хто вміє відкрити її, мов квітку — сонцю, хто сам є ніччю, і вдень, і вночі. Ні, ніч теж не дивовижна, але в порівнянні з днем дивовижна, а надто в порівнянні з ранком ніч без сумніву дивовижна. Бо про чистку, яку здійснюють уночі, дбають здебільшого фахівці. Тільки вони опікуються нею, основний масив населення не бере в ній участи, зваживши всі обставини й віддавши перевагу сну. Лінчують день, бо сон — це святе, а надто вранці, між сніданком і обідом. Отже, моя перша турбота, коли я безлюдними шляхами пройшов удосвіта кілька миль, полягала в пошуках місця, де можна поспати, бо сон — теж своєрідний захист, хоч яким парадоксальним може видаватися це твердження. Адже сон, навіть якщо й пробуджує інстинкт хапання, здається, заспокоює інстинкт заподіяти швидку і криваву смерть, про це вам скаже перший-ліпший мисливець. До монстра, що рухається або чатує, причаївшись у барлозі, ставляться нещадно, а той, хто дає себе заскочити під час сну, має шанси скористатися іншими почуваннями, які спонукають опустити рушничну цівку і вкласти ніж у піхви. Бо мисливець, зрештою, має слабку, сентиментальну вдачу з запасами лагідности і співчуття, які тільки й чекають, щоб политися через вінця. Саме завдяки лагідному снові, навіяному виснаженням чи страхом, не один лютий звір, гідний знищення, дістає змогу спокійно чекати кінця своїх днів у зоопарку, де часто вибухає невинна радість дітей і стриманіша радість дорослих — у неділі та святкові дні. А що стосується мене особисто, я завжди віддавав перевагу рабству, а не смерті, чи, радше, заподіянню смерті. Бо смерть — це стан, про який я ніколи не міг виробити задовільного уявлення, а отже, вона не могла потрапити легітимно до рядка обрахунків, до балансу нещасть і благ. Натомість про заподіяння смерті я мав уявлення, які, слушно чи ні, навівали мені довіру і на які за певних обставин мені видавалося похвальним покликатися. О, ці уявлення не такі, як ваші, то мої уявлення, хаотичні, зрошені потом, тремтячі, що не мали ані атома здорового глузду й самовладання. Але вони задовольняли мене. Щоб ви зрозуміли, якою мірою плутані мої уявлення про смерть, я вам щиро признаюсь: я не відкидаю можливості, що смерть як стан ще гірша за життя. Отож я вважав за звичайну річ не квапитися до смерті, а коли я аж так забувався, що намагався квапитись, — вчасно зупинятися. Це моє єдине виправдання. Мабуть, я забився в якусь діру й чекав, наполовину сплячи, наполовину зітхаючи, стогнучи і сміючись, або водячи руками по тілу, щоб пересвідчитися, чи не сталося там змін, чекав, щоб заспокоїлося ранкове божевілля. Потім узявся до своїх кружлянь. Ну, а щодо розповіді, що сталося зі мною й куди я ходив протягом наступних місяців, якщо не років, — я не маю наміру розповідати. Бо мені було вже досить тих вигадок, мене кликали інші. Але, щоб помережати чорним ще кілька сторінок, скажу, що провів якийсь час на березі моря, не сталося нічого. Є люди, яких море не вабить, які віддають перевагу горам або рівнині. Особисто мені було не гірше, ніж деінде. Велика частина мого життя минула перед тією збриженою незмірністю, під шум великих та малих хвиль і пазурів прибою. Чого це перед ними — на рівні з ними, простершись на піску або в якомусь ґроті. На піску я мав що робити: сипав його між пальцями, випорпував нори, одразу загортаючи їх, деякі самі обвалювались, жбурляв пісок у повітря повними жменями, качався по ньому. А ґрот, куди ніч запускала сигнальні вогні, я тямив, як опорядити, щоб мені було там не гірше, ніж деінде. Моя земля, не тягнучись дуже далеко, принаймні в один бік, аж ніяк не була створена, щоб не подобатися мені. А відчувати, що є принаймні один напрям, куди я не можу піти, спершу не намочившись, а потім не втопившись, було приємно. Адже я завжди казав собі: "Навчися спершу ходити, а вже потім опануєш науку плавання". Проте не думайте, ніби мій край закінчувався на узбережжі, це була б тяжка помилка. Бо мій край — це ще й море з рифами та далекими островами, прихованими безоднями. Крім того, я ще й плавав у якійсь шлюпці без весел, проте змайстрував одне весло власноруч. Інколи я запитував себе, чи повернуся я коли-небудь із такої прогулянки. Адже, випливаючи в море й довго блукаючи по хвилях, я вже не бачив берега, танку хвиль на підводних скелях і не чув, як скрегоче по піску благенька шлюпка. Я скористався життям коло моря, щоб запастися смоктальними камінцями, То була рінь, але я називав її камінчиками. Атож, цього разу я зробив великий запас. Я рівномірно розподілив їх по своїх чотирьох кишенях і смоктав по черзі. Це становило проблему, яку я спершу розв'язав наступним способом. Я розклав шістнадцять камінців, отже, поклав по чотири до кожної з моїх чотирьох кишень, двох кишень штанів і двох кишень плаща. Беручи камінець у правій кишені плаща, я клав його до рота й заміняв його в правій кишені плаща камінчиком з правої кишені штанів, заміняючи його камінчиком з лівої кишені штанів, а вже той я заміняв камінчиком з лівої кишені плаща, заміняючи його камінчиком, що був у роті, тільки-но припинивши смоктати його. Таким чином у кожній з моїх чотирьох кишень завжди було по чотири камінці, та аж ніяк не ті самі. А коли знову відчував бажання смоктати, сягав рукою в праву кишеню плаща, впевнений, що беру не той самий камінчик, що й минулого разу. А смокчучи, перекладав решту камінців, як уже пояснював вам. І так далі. Але цей розв'язок задовольняв мене тільки наполовину. Адже я не міг не подумати, що внаслідок надзвичайної випадковости могло статися так, що циркулюють завжди ті самі чотири камінці. В такому випадку, замість смоктати по черзі шістнадцять камінців, я насправді смоктав лише чотири, по черзі, але завжди ті самі. Але я добре перемішував їх у кишенях, перед тим як смоктати, а також тоді, коли смоктав, перше ніж перекладати їх з кишені до кишені, сподіваючись, що циркуляція пошириться на всі камінці. Насправді то був лише вимушений захід, до якого вдаються, коли немає кращих варіантів, і яким такий чоловік, як я, не міг задовольнятися довго. Тож я став шукати інших варіантів. Спершу запитував себе, чи не було б краще перекладати по чотири камінці, а не по одному, тобто, смокчучи, брати три камінці, що лишалися в правій кишені плаща, і класти на їхнє місце чотири камінці з правої кишені штанів, а на місце тих камінців — чотири камінці з лівої кишені штанів, а на їхнє місце — чотири камінці з лівої кишені плаща і, нарешті, на місце тих останніх камінців — три камінці з правої кишені плаща, плюс камінчик з мого рота, коли б я закінчив смоктати його. Атож, попервах мені здавалося, ніби, чинячи так, я досягну кращого результату. Але, поміркувавши, був змушений змінити думку й визнати, що перекладання камінців по чотири зводиться до точнісінько того самого результату, що й перекладання їх по одному. Бо, хоча я не сумнівався, що кожного разу знайду в правій кишені плаща чотири зовсім інші камінці, ніж ті, що були перед ними, однаково зберігалася можливість, що я натрапляю щоразу на той самий камінчик у кожній групі з чотирьох камінців, а отже, замість смоктати по черзі шістнадцять камінців, як я прагнув, я насправді смоктав по черзі ті самі чотири камінці. Отже, годилося пошукати якогось іншого способу перекладання. Бо, хоч як я перекладав камінці, я завжди доходив того самого результату. Річ очевидна, збільшивши кількість кишень, я збільшив би водночас і шанси скористатися своїми камінчиками так, як намірявся, тобто одним за одним, аж поки переберу геть усі. Скажімо, якби я мав вісім кишень замість чотирьох, які я мав насправді, найпідступніша випадковість не могла б мені перешкодити смоктати по черзі принаймні вісім камінців з моїх шістнадцяти. А загалом мені знадобилося б шістнадцять кишень, щоб бути цілковито спокійним. Я довгий час міркував над висновком, що, не маючи шістнадцяти кишень, кожної зі своїм камінцем, я ніколи не дійду до поставленої перед собою мети, хіба що внаслідок надзвичайної випадковости. Якщо ще можна було уявляти, ніби я подвою кількість своїх кишень, скажімо, поділивши кожну кишеню навпіл якимись шпильками, то збільшення їхньої кількости вчетверо, здавалося, перевершувало мої можливості. Але я не мав наміру морочити собі голову якимись половинчастими заходами. Я вже почав утрачати чуття міри, відколи борсався в цій безвиході, тож і казав собі: "Або все, або нічого". Якщо я й планував якийсь час установити справедливіше співвідношення між моїми камінцями й кишенями і прирівняти кількість кишень до кількости камінців, то була тільки мить. Адже це означало б признатися в поразці. Сидячи на березі, на пісочку, й розклавши перед очима всі шістнадцять камінців, я приголомшено й люто позирав на них. Бо, хоч як важко мені було сидіти на стільці чи у фотелі, розумієте, через мою ногу, що не згиналася, сидіти на землі я міг без ніяких незручностей, розумієте, через ногу, що не згиналася, і ногу, що переставала згинатися, бо саме тієї пори моя здорова нога, здорова в тому розумінні, що вона ще могла згинатися, почала ціпеніти. Розумієте, під коліном, ба навіть уздовж усієї ноги, мені була потрібна підтримка землі. Поки я розглядав камінці, міркував про схеми підвищення своїх шансів, хоча жодної не було без вад, і душив у долонях пісок, тож він сіявся між пальцями й падав на пляж, атож, поки я напружував отак і розум, і частину тіла, мені раптом свінуло, що я міг би досягти своєї мети, не збільшивши кількості кишень і не зменшивши числа камінців, а просто пожертвувавши принципом їхнього розкладання. Якийсь час я намагався зрозуміти сенс цієї думки, що раптом залунала в мені, мов вірш Ісаї чи Єремії, бо я довго не міг збагнути, що саме означає слово "розкладання", якого я не знав. Зрештою, я, мабуть, здогадався, що цей термін не може означати чогось іншого й чогось кращого, крім поділу шістнадцяти камінців на чотири групи по чотири, по одній групі в кожній кишені, й саме нездатність передбачити якийсь інший розподіл, крім цього, була причиною хибності всіх моїх дотеперішніх розрахунків і зробила проблему нерозв'язною. Саме спираючись на цю інтерпретацію, слушна вона чи ні, я зміг нарешті дійти до розв'язку, розв'язку, безперечно, не дуже елегантного, зате надійного, ой якого надійного. Тепер мені б дуже хотілося вірити, ба навіть я твердо вірю, що існують, та й існували завжди, інші розв'язки цієї проблеми, не менш надійні, ніж той, який я спробую описати, але набагато елегантніші. Вірю я і в те, що, виявивши трохи більше затятости, доклавши трохи ревніших зусиль, я б і сам додумався до них. Але я втомився, втомився й боягузливо задовольнився першим-ліпшим розв'язком цієї проблеми. Не переповідаючи всіх етапів та мук, крізь які я пройшов, перше ніж натрапити на розв'язок, я опишу його, свій розв'язок, в усій його огидності. Він полягав лише (лише!) в тому, щоб покласти на початку, скажімо, шість камінців до правої кишені плаща, бо саме з цієї кишені я завжди брав камінчики до рота, п'ять камінців до правої кишені штанів і, нарешті, п'ять камінців до лівої кишені штанів, і це становило, двічі по п'ять плюс шість, шістнадцять, і жодного камінця, бо вже не лишалося жодного, не було в лівій кишені плаща, яка поки що лишалася порожньою, зрозуміло, що порожньою від камінців, бо там були речі, які постійно лежали в тій кишені, а також предмети, які перебували там тимчасово. Адже де, по-вашому, я ховав свій ніж, столове срібло, клаксон і все інше, чого я ще не називав і чого, можливо, не назву ніколи? Гаразд. Тепер я можу почати смоктати. Стежте уважно. Я беру один камінчик у правій кишені плаща, смокчу його, вже не смокчу його і кладу до лівої, порожньої (від камінців) кишені плаща. Потій беру другий камінчик у правій кишені плаща, смокчу його і кладу до лівої кишені плаща. І так далі, аж поки права кишеня мого плаща спорожніє (окрім від предметів, які постійно й тимчасово перебували в ній), а всі шість камінців, обсмоктані, один за одним перейшли до лівої кишені плаща. Далі я зупинявся й зосереджувався, бо ж ішлося про те, щоб не скоїти якоїсь дурниці, й перекладав до правої кишені плаща, де вже не було камінців, п'ять камінців з правої кишені штанів, на їхнє місце я клав п'ять камінців з лівої кишені штанів, а на їхнє місце — шість камінців з лівої кишені плаща. І ось Уже в лівій кишені плаща знову немає камінців, натомість права кишеня плаща знову наповнена, і то бездоганно, тобто іншими камінцями, ніж ті, які я смоктав, і тепер я вже їх починаю смоктати, одного за одним, і поступово перекладати до лівої кишені плаща, впевнений, тією мірою, якою можна мати впевненість у таких речах, що смокчу не ті камінці, які щойно смоктав, а інші. А коли права кишеня плаща знову стає порожня (від камінців), а п'ять камінців, теж уже обсмоктані, всі без винятку опиняються в лівій кишені плаща, тоді я вдаюся до такого самого перерозподілу, який відбувався перед тим, або ж до аналогічного перерозподілу, тобто перекладаю до правої кишені плаща, якою знову можна користатися, п'ять камінців з правої кишені штанів, на їхнє місце я кладу шість камінців з лівої кишені штанів, а на їхнє місце — п'ять камінців з лівої кишені плаща. Тепер я вже готовий братися спочатку. Чи треба розповідати далі? Ні, бо зрозуміло, що в кінці наступної серії смоктань і перекладань відновиться початковий стан, тобто я знову матиму шість перших камінців у початковій кишені, п'ять наступних у правій кишені штанів і, нарешті, п'ять останніх у лівій кишені штанів, тож усі свої шістнадцять камінців я вперше смоктав у бездоганній послідовності, не смоктавши двічі жодного камінця, не лишивши несмоктаним жодного камінця. Щоправда, знову починаючи цикл, я аж ніяк не міг сподіватися, що смоктатиму камінці в тій самій послідовності, що й першого разу, і що, наприклад, коли припустити найгірше, перший, сьомий і дванадцятий камінці першого циклу цілком можуть виявитись відповідно шостим, одинадцятим і шістнадцятим камінцями другого циклу. Але цієї незручности я вже не міг уникнути. Навіть якщо в сукупності циклів панувала, мабуть, страшенна плутанина, принаймні в межах кожного циклу я міг бути спокійний, нарешті такий спокійний, яким можна бути в такому виді діяльности. Адже, щоб кожен цикл був однаковий в аспекті послідовности камінців у моєму роті, — Господь знає, що я переймався цим, — годилося або мати шістнадцять кишень. або пронумерувати камінці. Але, замість робити дванадцять додаткових кишень або нумерувати камінці, я волів задовольнятися тим відносним спокоєм, яким я тішився в межах кожного циклу, взятого окремо. Адже пронумерувати камінці — це ще не все, щоразу, кладучи камінчика до рота, я був би змушений пригадувати потрібний номер і шукати його у своїх кишенях. Цей додатковий клопіт умить позбавляв би мене насолоди відчувати смак камінчика. Бо я б ніколи не був певен, що не помилився, хіба що вів би якийсь своєрідний журнал обліку, де позначатиму кожен уже обсмоктаний камінець. Гадаю, я нездатний на таке. Ні, єдиним досконалим розв'язком була б наявність шістнадцяти симетрично розміщених кишень, кожна зі своїм камінцем. Тоді я б не мав потреби ані в нумерації, ані в роздумах, моє завдання полягало б тільки в перекладанні, поки я смокчу даний камінь, решти камінців з кишені до кишені, й ця робота, якщо ваша ласка, досить делікатна, але цілком під силу мені, й, відчувши потяг смоктати, я завжди брав би камінець з тієї самої кишені. Отак я був би спокійний не тільки в межах кожного циклу, взятого окремо, а й у сукупності циклів, нехай би їм навіть не було кінця-краю. Але своїм власним, хоч яким недосконалим, розв'язком я був задоволений, бо дійшов до нього абсолютно сам, атож, досить задоволений. І якщо він виявився менш надійним, ніж я гадав у першому захваті відкриття, його неелеґантність не зменшувалася. Надто неелеґантним, на мою думку, він був у тому, що нерівний розподіл камінців завдавав мені фізичних мук. Щоправда, певної миті утверджувалася своєрідна рівновага — на початку кожного циклу, тобто після третього камінчика й перед четвертим, але тривала вона недовго. Решту часу я відчував вагу камінців, що тягли мене то праворуч, то ліворуч. Отже, відмовившись від розкладання, я зрікся чогось більшого, ніж принципу, я зрікся фізичної потреби. Адже смоктати камінці, як я казав, не має значення як, головне згідно з методом, — це, гадаю, теж фізична потреба. Отже, дві фізичні потреби зіткнулися в непримиренному конфлікті. Такі речі трапляються. Власне я несамовито глузував з того, що втрачаю рівновагу, що мене шарпає то праворуч, то ліворуч, то вперед, то назад, так само як мені було абсолютно байдуже — смоктати щоразу інший камінець чи завжди той самий, навіть якщо смоктатиму цілу вічність. Адже всі камінчики мали однаковісінький смак. А якщо я зібрав їх шістнадцять, то не на те, щоб набратися баласту або по черзі смоктати їх, а просто щоб мати невеличкий запас і їх ніколи не бракувало. Але й на те, щоб їх не бракувало, мені теж було начхати, коли я їх уже не матиму, то не матиму, гірше від того мені не стане, хіба дуже трошки. Розв'язок, до якого я зрештою прихилився, полягав у тому, що я викинув усі камінці, крім одного, і тримав його то в одній кишені, то в другій і, звичайно, не забарився загубити його, а може, викинути, може, комусь віддати чи проковтнути. То була досить дика частина берега. Не пригадую, щоб хтось дуже набридав мені. Я був чорною цяткою на блідій безмежності пісків, — як можна хотіти заподіяти їй зло? До неї, звісно, підходили, щоб роздивитися, що то, може, раптом якась вартісна річ, викинутий бурею на берег після кораблетрощі. Але, побачивши, що той уламок живий, одягнений звичайно, хоч і бідно, повертали назад. Старі жінки, та й, повірте, молоді, ходили туди збирати дрова, й попервах лякалися, помітивши мене. То були завжди ті самі жінки, і я даремно міняв місце, зрештою всі вони знали, що то я, і трималися на відстані від мене. Здається, якогось дня одна жінка, відійшовши від своїх товаришок, прийшла запропонувати мені їсти, і я дивився на неї, не відповідаючи, аж поки вона пішла назад. Атож, здається, тієї пори якраз і стався десь такий випадок. А, можливо, я плутаю той період з іншим, якимсь попереднім, бо це був би мій останній період, ні, передостанній, на березі моря ніколи не буває останнього. Хай там як, я бачу жінку, що, підходячи до мене, зупиняється від часу до часу і обертається до товаришок. Збившись докупи, наче вівці, вони дивились, як вона відходить, і знаками підохочували її, сміючись, безперечно, бо, здається, десь здалеку долинав сміх. Потім я бачив спину, вона повернула назад і тепер оберталася до мене, але не зупинялася. Я, мабуть, об'єднав дві події в одну і плутаю двох жінок, одну, що підходить до мене, несміливо, під крики та сміх товаришок, і другу, що даленіє, і то радше твердою ходою. Бо здебільшого я ще здалеку помічав людей, які йдуть до мене, і в цьому полягає одна з переваг пляжів. Я бачив їх як далекі чорні цятки, міг споглядати їхню ходу, кажучи собі: "Він зменшується", або навпаки: "Він збільшується". Атож, заскочити мене зненацька було, так би мовити, неможливо, бо я часто обертався і в бік суходолу. Скажу вам одну річ: на березі моря я бачив краще! Атож, обертаючись навсібіч і оглядаючи, так би мовити, без мети широкі, позбавлені вертикалі простори, моє видюще око функціонувало краще, а щодо невидющого, то траплялися дні, коли й воно було змушене обертатися. Я не тільки бачив краще, а й ті рідкісні предмети, які я бачив, тепер мені було набагато легше вдягнути в словесні шати, тобто назвати їх. Отакі й були нечисленні переваги й невигоди життя на морському узбережжі. А може, змінювався я сам, чом би й ні? Вранці, у своєму ґроті, інколи навіть уночі, коли свистіла буря, я часом відчував, що маю притулок, більш-менш захищений від стихій і людей. Але й там доводилося платити певну ціну. У своєму ящику, в ґроті, я теж був змушений платити. Якийсь час платять охоче, але ж не можна платити завжди. Адже всякчас купувати ту саму річ, маючи вкрай скромні засоби, — річ неможлива. На лихо, є інші потреби, крім потреби гнити в супокої, але це не те слово, я говорю, звичайно, про матір, чий образ, віднедавна пригаслий, знову став тривожити мене. Отже, я пішов углиб суходолу, бо моє місто, хоч би що там казали, аж ніяк не стоїть на березі моря. Щоб дійти до матері, годилося йти суходолом, принаймні мені, іншої дороги я не знав. Але між моїм містом і морем простягалось якесь болото, й тому, — наскільки я можу пригадати ті далекі часи, а деякі мої спогади безпорадно грузнуть у безпосередньому минулому, — завжди були наміри осушити його з допомогою, безперечно, каналів, або збудувати грандіозні портові споруди, або звести на палях робітничі міста, зрештою, використати якимсь чином. Так одразу було б ліквідоване оте неподобство — багновище, яке смерділо й парувало перед брамами їхнього величного міста і в якому щороку топилася незліченна кількість людей, точних статистичних даних я поки що не можу пригадати і, безперечно, не пригадаю ніколи, такий-бо мені байдужий даний аспект цього питання. Але я ніколи й не думав заперечувати, що там, звичайно, почалися роботи, а деякі будівельні майданчики збереглися й донині, незважаючи на брак стимулів і невдачі, повільне вимирання персоналу та інертність і бездіяльність органів державної влади. Але стверджувати на цій підставі, мовляв, море омиває мури мого міста, — це вже інша річ. А болото я трохи знав, я не раз з обачністю ризикував там своїм життям, тієї його пори, що була багатша на ілюзії, ніж теперішній мій період, тобто багатша тільки на деякі ілюзії, а на інші бідніша. Отож до мого міста не можна безпосередньо підплисти морем, бо спершу, на півночі чи на півдні, треба ступити на землю, а потім їхати шляхами, ви й самі пересвідчитесь, бо залізниці й досі існують лише на стадії проектування, ви й самі пересвідчитесь. Тепер моя хода, завжди тяжка й повільна, стала ще тяжча й повільніша, ніж будь-коли давніше, через мою вкорочену ногу, яка не згиналася, ту, яка віддавна справляла на мене враження, ніби заціпеніла остаточно, але, йдіть ви під три чорти, бо вона заціпеніла ще дужче, ніж була, що видавалася мені просто неможливим, і водночас щодня коротшала далі, а надто через другу ногу, бо Й вона раптом заціпеніла, хоч як добре згиналася перед тим, але, на жаль, ще не коротшала. Бо коли обидві ноги коротшають водночас і в одному темпі, це ще не страшно, ні. А от коли коротшає одна, а друга лишається на місці, це вже починає тривожити. Ет, я, власне, не тривожився, але це надокучало мені, ось. Я вже на знав, на яку ногу мені ставати між своїми стрибками. Спробуймо придивитися до цієї дилеми трохи пильніше. Нога, що вже не згиналася, — стежте уважно за моїми словами, — завдавала мені мук, це річ зрозуміла, а друга нога звичайно правила мені за стрижень або опору. А тепер ця друга нога, безперечно, внаслідок свого заціпеніння, яке, без сумніву, вразило нерви й сухожилки, почала завдавати мені ще тяжчих мук, ніж перша. Яке лихо, та ще коли зважити, що я не міг відмахнутися від нього. Бо, розумієте, до давніх мук я певною мірою звик, атож, певною мірою. Але до нових, дарма що тісно споріднених із давніми, я ще не встиг пристосуватися. Тим паче не забуваймо: мавши одну ногу хвору, а потім і навряд чи здорову другу, я міг давати раду хворій і зводити її муки до мінімуму, чи до максимуму, послуговуючись, завдяки милицям, тільки майже здоровою. А тепер я вже не мав цього ресурсу! Адже тепер я мав не одну хвору ногу, а другу навряд чи здорову, а дві хворі ноги. Найтяжчим, як я відчував, був стан ноги, яка доти була здорова, зрештою, відносно здорова, і змін у якій я доти не помічав. Тож, якщо ваша ласка, я в певному розумінні завжди мав одну хвору ногу і одну здорову, чи, радше, одну менш хвору, з тією тільки різницею, що менш хвора нога була тепер не тією самою, що давніше. Тож саме на колишню хвору ногу я часто відчував бажання спертися в проміжках між тупанням милиць. Якщо вона й далі була вкрай чутлива, то все-таки менш чутлива, ніж друга нога, або ж, якщо ваша ласка, не менш чутлива, проте не справляла на мене такого враження внаслідок давности своєї болячки. Але я не міг! Чого? Спертися на ту ногу. Адже, не забуваймо: вона коротшала, тоді як друга, поволі ціпеніючи, ще не коротшала, або коротшала з таким відставанням від своєї товаришки, що це було однаково, абсолютно однаково, я пропав, я нічого не міг удіяти. Якби ж вона згиналася в коліні, чи навіть у кульшовому суглобі, я міг би навмисне робити її такою ж короткою, як друга, протягом часу, коли я спирався на справді коротку ногу, перше ніж понести тіло вперед. Але я не міг! Чого? Підігнути її. Бо ж як її підігнути, якщо вона заціпеніла? Отож я був змушений спонукати до праці ту саму ногу, що й давніше, дарма що тепер вона стала, принаймні коли йдеться про мої відчуття, найболючішою з обох, ногою, яка потребувала найдбайливішого піклування. Щоправда, інколи, коли мені щастило натрапити на дорогу з доречними вибоїнами, або скористатися не дуже глибоким кюветом чи якоюсь іншою нерівністю ґрунту, що могла прислужитись, я примудрявся тимчасово немов подовжити мою коротку ногу, щоб змусити її працювати замість другої. Але вона так давно не працювала, що вже не знала, як братися до цього завдання. Гадаю, стос тарілок правив би мені за кращу опору, ніж вона, моя нога, що так добре підтримувала мене, як я був дитиною. А втім, тут, тобто коли я використовував нерівності ґрунту, втручався інший чинник нерівноваги, я маю на увазі милиці, бо тепер годилося б мати одну коротку, а другу довгу, щоб я не відхилявся від вертикалі. Хіба ні? Не знаю. Кінець кінцем моїми шляхами здебільшого були вузенькі лісові стежини, де, зрозуміло, різні нерівності, дарма що їх не бракувало, були надто безладні й розподілялися надто хаотично, щоб я міг скористатися ними. Але, власне, байдуже, чи нога могла відпочивати, а чи мала працювати, невже існувала якась велика різниця в тяжкості страждань? Не думаю. Страждання, спричинені ногою, яка не робила нічого, були постійні й монотонні. Натомість друга нога, яка змушувала мене до додаткових страждань, спричинених зусиллями, боліла менше, якщо протягом якоїсь миті їй траплялося відпочивати. Гадаю, я таки людина, й моя хода уповільнилася внаслідок такого мого стану, хоч яка повільна й тяжка була завжди, хоч би що я міг казати про неї, й перетворювалася, з вашого дозволу, у справжній шлях на Голгофу з безмежною кількістю зупинок і без надії на розп'яття, я заявляю про це без фальшивої скромности, й без Симона, змушуючи себе до частих зупинок. Атож, моя хода змушувала мене зупинятися дедалі частіше, то був єдиний спосіб просуватися вперед — зупинятися. І, хоч у мої мінливі наміри не входить докладний опис отих коротких незабутніх митей каяття, дарма що вони заслуговують його, я все-таки охарактеризую їх кількома словами, виявлю таку ласку, щоб моя оповідь, така ясна в інших частинах, не скінчилася в пітьмі, в сутінку цих височезних стовбурів, широчезних крон, де я шкутильгаю, слухаю, лягаю, підводжуся, слухаю, шкутильгаю та інколи запитую себе, — чи слід розповідати про таке, — чи побачу я знову коли-небудь ненависне, принаймні нелюбе світло, напнуте блідим запиналом між останніми стовбурами, і матір, щоб залагодити наше питання, і чи не вчиню я краще, зрештою, не менш добре, повісившись на якійсь гілляці, зробивши зашморг з ліани. Бо до світла, щиро кажучи, мені байдуже, а мати — чи можу я сподіватися, що вона й досі чекає мене, якщо збігло так багато часу? А моя нога, мої ноги! Але думки про самогубство не дуже поглинали мене, не знаю чому, я гадав, ніби знаю, а тепер бачу, що ні. Зокрема думці про те, щоб задушитись, хоч і якій спокусливій, я після короткої боротьби завжди давав собі раду. Скажу вам одну річ: я ніколи нічого не мав у дихальних шляхах, окрім, звичайно, недуг, притаманних тій системі. Атож, дні, коли повітря, що, здається містило кисень, не хотіло заходити в мене, а нарешті зайшовши, не хотіло виходити, я міг би, міг би порахувати на пальцях. Атож, моя астма, скільки разів я вже намагався покласти їй край, перерізавши собі сонну артерію або трахею. Але я тримався добре. Хрипіння виказувало мене, я синів. Воно находило на мене надто вночі, і я не знав, маю я бути задоволений цим чи ні. Бо, якщо вночі раптові зміни кольорів мали незначущі наслідки, натомість, через тишу, що панує вночі, найтихіші незвичні звуки привертали до себе пильну увагу. Але то були тільки напади, і такі напади — дрібниця, коли порівняти їх з усім тим, що не зупиняється ніколи, не знає ні припливів, ні відпливів на свинцевій поверхні, в пекельних глибинах. Жодного слова, жодного слова проти нападів, які душили мене, скручували й нарешті лагідно жбурляли на землю, не виказуючи іншим людям. Я обкручував плащ навколо голови, що давало змогу притлумити безсоромні звуки ядухи, або ж намагався надати тим звукам подоби кашлю, загальновизнаного і схваленого, бо єдина незручність, яку він ризикує спровокувати, — співчуття. А тепер, мабуть, пора звернути увагу, бо ж ніколи не пізно вчинити слушно, що, кажучи, мовляв, моя хода уповільнилася внаслідок хвороби здорової ноги, я висловив тільки безмежно малу часточку правди. Адже насправді я мав ще інші слабкі місця, то тут, то там, що, як і можна було передбачити, теж ставали дедалі слабші. А от чого не можна було передбачити, так це швидкости, з якою зростала їхня слабкість, відколи я пішов з морського узбережжя. Поки я сидів на березі моря, мої немочі та недуги, дарма що загострювалися, чого й слід було сподіватися, загострювалися невідчутно. Отож я навряд чи міг би стверджувати, зосередившись, скажімо, на своєму анусі, мовляв, ти ба, йому сьогодні набагато гірше, ніж учора, годі було б казати, що це та сама діра. Вибачте, що знову повертаюся до цього сороміцького отвору, на це мене надихає моя муза. Мабуть, тут слід добачати не так порок, уже названий, як символ тих, про які я мовчу, і така честь належить йому, мабуть, унаслідок його чільного місця і тому, що він править за сполучну ланку між мною та іншим лайном. На мою думку, той невеличкий отвір недооцінюють, називають його дірою в заду і вдають, ніби зневажають його. А чи не є він насправді справжньою брамою буття, якій отой вихвалюваний рот править лише за службовий вхід? Туди нічого не проникає, хіба яка дрібка, не бувши одразу або трохи згодом видаленим. Майже все, що йде зовні, навіває йому огиду, а про те, що надходить зсередини, й поготів годі стверджувати, ніби він докладає зусиль задля нього. Хіба це не значущі риси? Історія розсудить. Але я все-таки спробую надавати йому в майбутньому трохи менше місця. І для мене це легке завдання, бо майбутнє, не говорімо про нього, аж ніяк не туманне. А щодо вміння лишати збоку головне, гадаю, я розумівся на цьому, тим паче, що мав про цей феномен лише суперечливі знання. Але, повертаючись до своїх слабких місць, я повторюю: на узбережжі вони поводились нормально, атож, я не помічав нічого ненормального. Чи то я не надавав їм достатньої уваги, бо мене всього поглинала метаморфоза моєї здорової ноги, чи то там справді не відбувалося нічого особливого. Але, тільки-но я покинув пляж, гнаний страхом прокинутись коли-небудь далеко від матері, а мої обидві ноги згиналися вже не більше, ніж милиці, що забезпечували стрибок уперед, усі мої слабкі, слабкі, аж умирущі місця нагадали про себе, а водночас і про всі незручності, до яких вони призводять, коли не йдеться про життєво важливі частини тіла. Десь саме тієї пори мене боягузливо покинули пальці ноги, так би мовити, серед голого поля. Ви скажете, мовляв, це частина моїх розповідей про ноги й не має значення, бо, хай там як, я однаково не міг поставити ту ногу на землю. Гаразд. Але чи знаєте ви бодай те, про яку ногу йдеться? Ні. Я теж. Зачекайте, я розповім. Але ви маєте слушність, пальці ноги, власне, не були моїм слабким місцем, я вважав, що вони в дуже доброму стані, окрім кількох мозолів, врослих нігтів і схильности до корчів. Ні, мої справжні слабкі місця були не тут. І якщо я не складаю одразу разючого списку їх, то тільки тому, що не складу його ніколи. І я справді не складу його ніколи, хіба що, можливо, коли-небудь. Крім того, я б не хотів вам дати хибне уявлення про своє здоров'я, що, не бувши таким, яке називають міцним або напрочуд добрим, було, власне, несказанно задовільним. Бо інакше як я дожив би до такого старезного віку, як мій? Завдяки своїм моральним рисам? Належній гігієні? Життю просто неба? Недоїданню? Безсонню? Самотності? Переслідуванням? Довгим мовчазними завиванням (вити небезпечно)? Щоденному бажанню, щоб мене поглинула земля? Гаразд, гаразд. Доля злопам'ятна, але не такою мірою. Погляньте на матір. Від чого вона зрештою здохла? Я запитую себе про це. Я б не здивувався, якби її поховали живцем. Ох, та падлюка таки передала мені їх, свої непорушні мерзенні хромосоми, Щоб я, який жах, їжачився прищами від найніжнішого віку! Серце калатає, і то як! Щоб я мав сечоводи, — ні, ані слова на цю тему. Й надниркові залози. Й сечовий міхур. І сечовивідний канал. І головку члена. Санта Марія! Я вам скажу одну річ: я вже не ходжу до вітру, чесне слово. Але моя крайня плоть, досить слів, сочиться сечею, вдень і вночі, зрештою, гадаю, що то сеча, від неї тхне нирками. І це для мене, що втратив чуття нюху. Чи можна говорити про сечовипускання за таких обставин? Погляньмо. Мій піт, а прів я всякчас, теж мав дивний запах. І думаю, що й моя слина, завжди в достатку, теж мала той запах. Ет, та я звільнявся від своїх покидьків, це не мені уремія закриє очі. Мене теж, якщо на світі існує справедливість, поховають живцем, у відчаї знайти причину смерті. А той список моїх слабких місць, якого я не складу ніколи, боячись доконати себе, я, можливо, таки напишу коли-небудь, коли треба буде скласти інвентар моїх володінь і надбань. Бо того дня, якщо він настане коли-небудь, я менше боятимуся доконати себе, ніж сьогодні. Адже сьогодні, якщо я не відчуваю, що я точно на початку свого шляху, я не маю й претензій вважати, ніби я на підступах до фінішу. Отож я стримуюсь, коли думаю про спринт. Бо не мати змоги спринтувати, коли сигналять старт, — однаково, що відмовитися бігти. Але відмовлятися й навіть зупинятися на мить заборонено. Отже, й далі обережно просуваючись, я чекаю, коли дзвін мені бамкне: "Молою, не клопочися, це кінець". Саме отак я й міркував з допомогою образів, мало придатних для моєї ситуації. Мене не покидало відчуття, не знаю чому, або майже не знаю, ніби коли-небудь я розповім про все, що в мене ще лишилося, а надто про все, що я ще матиму. Але для цього треба почекати, щоб упевнитися, що я вже нічого не можу ані набути, ані втратити, ані викинути, ані дати. Тоді я зможу сказати, не боячись помилитися, що мені врешті лишилося з моїх надбань. Бо то буде кінець рахунку. А тим часом я ще можу і збідніти, і збагатитися, ой, аж ніяк не такою мірою, щоб моя ситуація могла б змінитися, але достатньою, щоб не дати мені тепер заявити про те, що лишилося в мене, а надто про те, що я матиму, бо я ще не мав усього. Але я анітрохи не розумів цього передчуття, і, гадаю, саме така найчастіше чекає найвиразніші передчуття: їх анітрохи не розуміють. Отже, це було б справжнє передчуття, яке можна перевірити. А от хибні передчуття більш зрозумілі чи ні? Думаю, що так, думаю, що все хибне й фальшиве з куди більшою вірогідністю можна звести до ясних, виразних уявлень, відмінних від решти уявлень. Але я можу помилятися. Мені аж ніяк не були властиві передчуття, а мав лише почуття, радше надпочуття, якщо можна так висловитись. Бо я знав наперед, чого саме я не передчую. Скажу навіть більше (хіба це щось коштує мені?), я знав тільки наперед, бо про теперішню мить не знав нічогісінько, ви, напевне, помітите цю особливість, або знав тільки коштом надлюдських зусиль, а потім я теж нічого не знав, знову повертався до невідання. І це все, у своїй сукупності, якщо можна його поєднати, повинно пояснити багато речей, зокрема мою дивовижну старість, подекуди ще незрілу, коли припустити, що стан мого здоров'я, всупереч усьому, що я розповідав про нього, був незадовільний, щоб усвідомити це. Я казав, що на стадії, до якої я дійшов, я посувався вперед дедалі повільніше і з дедалі більшими муками, і не тільки через мої ноги, а й через безліч інших так званих слабких місць, які не мали нічого спільного з моїми ногами. Хіба що припустити, хоча нічого не спонукає до такого припущення, що вони і стан моїх ніг були наслідками одного синдрому, що в такому разі мав якусь диявольську складність. Факт лишається фактом, і я дуже шкодую з цього приводу, хоча тепер надто пізно, щоб виправити ситуацію: під час цієї прогулянки я надто багато уваги зосереджував на своїх ногах, і то коштом усього іншого. Таж я не був звичайнісіньким, банальним калікою, аж ніяк, траплялися хвилини, коли ноги були найздоровішою частиною мого тіла, якщо абстрагуватися від мозку, здатного сформувати таке судження. Отже, я був змушений зупинятися дедалі частіше, я невпинно говоритиму про це, й лягати, всупереч правилу, то на спину, то на живіт, то на один бік, то на другий, і то якомога частіше, піднімаючи ноги вище від голови, щоб не загусала кров. А лежати, задерши ноги вище від голови, коли ті ноги не згинаються, — ніякий не відпочинок. Але не переживайте, я відпочивав. Коли йшлося про мій комфорт, я не шкодував своїх мук. Ліс ріс усюди навколо мене, і гілля, сплітаючись десь страшенно високо наді мною, захищало мене від світла та негоди. Присягаюсь, траплялися дні, коли я ступав не більше за тридцять-сорок кроків. Але сказати, щоб я шпортався в непроникній пітьмі, — ні, такого я не можу. Я шпортався, але пітьма не була непроникною. Панували своєрідні сині сутінки, більше ніж достатні для моїх зорових потреб. Я дивувався, чому ті сутінки не зелені, а сині, але бачив, що вони сині і, напевне, й були такі. Червонясте сонячне проміння, змішуючись із зеленню листу, давало синій відтінок — отак я міркував. Але інколи. Інколи. Яка доброта в цих коротких словах, яка лютість. Інколи я виходив на своєрідне перехрестя, та що там, роздоріжжя, де розбігалися стежки, яких не бракує навіть у недосліджених лісах. Там, послідовно повертаючись до стежок, що тяглися врізнобіч, я, вже не знати з якою надією, робив повне коло навколо себе, або трохи менше, ніж коло, або трохи більше, ніж коло, такі-бо ті стежки були схожі між собою. На перехрестях сутінки були не такі густі, і я квапився піти далі. Я не люблю таких пом'якшених сутінків, вони підозрілі. В лісі, природна річ, я кілька разів здибався з людьми, або не здибався, але без тяжких наслідків. Зокрема натрапив на вугляра. Думаю, я міг би полюбити його, якби мав років на сімдесят менше. Але кат його зна. Бо тоді й він був би на стільки ж років молодший, або не зовсім на стільки ж, але набагато. Я, власне, ніколи не мав удосталь ніжности, але все-таки мав свою невеличку частку, як був малий, і спрямовував її здебільшого на старих. Я навіть гадаю, що колись любив одного чи двох, о ні, звичайно, не справжньою любов'ю, тут немає ніякого зв'язку зі старою, я знову забув її ім'я, Роза, ні, зрештою, ви розумієте, що я маю на увазі, але все-таки, як би висловитись, ніжно, мов обіцянку якоїсь кращої землі. Ет, змалку я передчасно розвинувся, а вирісши, й далі лишався таким. А тепер вони мені набридають, оте старе луб'я, так само як молоді й незрілі. Вугляр підбіг до мене й благав мене розділити з ним його хижку, вірте мені, якщо хочете. Геть незнайома мені людина. Напевне, хвора від самотности. Я кажу "вугляр", а власне, не знаю нічого. Просто я бачив десь дим. А дим я помічаю завжди. Відбувся довгий діалог, уряди-годи його уривали стогони. Я не міг спитати в нього про дорогу до свого міста, бо й досі не міг згадати його назви. Я спитав у нього про дорогу до найближчого міста, знайшов потрібні слова та акценти. Він не знав. Він, мабуть, народився в лісі й, напевне, прожив там увесь вік. Я благав його пояснити, як якомога швидше вийти з лісу. Я став красномовний. Його відповіді були вкрай плутані. Або я не розумів нічого з його слів, або він не розумів жодного мого слова, або він нічого не знав, або хотів затримати мене коло себе. Саме до цієї четвертої гіпотези я з усією скромністю схиляюсь, бо, коли я хотів іти далі, він тримав мене за рукав. Тож я швидко вивільнив одну милицю й добряче молоснув його по черепу. Це заспокоїло його. Гидкий дідуган. Проте, тільки-но ступивши кілька кроків, а тієї пори кілька кроків для мене — це вже неабищо, я розвернувся й підступив до нього, щоб роздивитися. Побачивши, що він ще дихає, я вдовольнився тим, що кілька разів щосили вгатив йому п'ятами по ребрах. Ось як я брався до цієї роботи. Я ретельно вибирав собі місце, за кілька кроків від тіла, повернувшись, звичайно, спиною до нього. Потім, добре вмостившись між милиць, я почав хитатися, вперед, назад, з'єднавши ступні, радше стуливши ноги, бо як я міг з'єднати ступні, якщо зважити на стан моїх ніг? Але як притулити ноги одна до одної, якщо зважити на їхній стан? Я стулював їх, це все, що я можу вам сказати. Все залежить від міри. Або не стулював. Яке це може мати значення? Я розхитував свої тіло — ось що головне, і то з дедалі більшою амплітудою, аж до миті, коли, гадаючи, що вона настала, поривався з усієї сили вперед, а за мить повертався назад, що й створювало результат, на який я розраховував. Звідки брався той надмір завзяття? Мабуть, з моєї слабкости. Удар мене, звичайно, перекинув. Я бурикнувся. Як я не раз зауважував, не можна мати все одразу. Я трохи відпочив, потім підвівся, підібрав милиці і став з іншого боку тіла, де, вдавшись до того самого методу, здійснив ту саму вправу. Я завжди мав манію симетрії. Але тепер прицілився трохи нижче, і одна моя п'ята встряла у м'яке. Зрештою, якщо тією п'ятою я не поцілив у ребра, я, безперечно, вдарив у нирку, ет, не з такою силою, щоб вона розірвалася, ні, не думаю. Люди уявляють собі, мовляв, коли людина стара, бідна, хвора й боягузлива, вона нездатна захищатися, і загалом це правда. Та якщо є сприятливі умови, немічний і незграбний напасник, на зріст десь такий, як ви, й відлюдне місце, інколи можна показати, де раки зимують. Безперечно, саме з метою нагадати про цю можливість, яку надто часто забувають, я й затримався на цьому інциденті, що сам по собі й нецікавий, як і все, що навчає й попереджає. Але чи їв я принаймні бодай коли-небудь? З необхідности, неминуче, корінці, ягоди, інколи ожину, вряди-годи гриби, і то з трепетом, бо я погано розумівся на грибах. І звичайно, атож, плоди цератонії, такі любі для кіз. Кінець кінцем я з'ясував, що в лісах не бракує ніякої поживи. Чувши або, вірогідніше, десь читавши, — коли, здається, мені ще було цікаво навчатися, або розважатися, або забивати собі памороки, або марнувати час, — мовляв, гадаючи, ніби в лісі ти йдеш просто вперед, ти насправді ходиш по колу, я докладав усіх зусиль, щоб ходити по колу, сподіваючись, що йду таким чином просто вперед. Адже тепер я був уже не вахлак, а проноза, і то щоразу, коли докладав зусиль. Я зберіг у пам'яті всі знання, що могли б придатися в житті. Якщо я не йшов по бездоганно прямій лінії, бо ж крутився по колу, то принаймні не крутився по колу, і це було неабищо. Чинячи так, день у день і ніч у ніч, я сподівався коли-небудь таки вибратися з лісу. Бо мій край не був самим лісом, аж ніяк. Адже були ще й рівнини, гори та море, кілька міст і сіл, пов'язаних між собою шляхами й дорогами. І я був тим більше переконаний, що коли-небудь вийду з лісу, бо вже виходив з нього, й мені були відомі труднощі, коли не можеш знову зробити те, чого досягав давніше. Але тоді все було трохи по-іншому. І все-таки я твердо сподівався побачити, як затремтить, сіючись крізь нерухомі, немов вилиті з міді стовбури, що їх ніколи не ворушить жоден вітер, дивне світло рівнини зі швидкими блідими вихорами. Але того світла я ще й боявся. Просто я не сумнівався, що рано чи пізно побачу його. А в лісі мені було не так уже й погано, я міг уявити собі й гірше, в лісі я міг би лишитися довіку, і то без великого жалю, не дуже б плакав за світлом, рівниною та рештою принад мого краю. Я знав їх, принади свого краю, і вважав, що в лісі незгірше. На мою думку, він не тільки був вартий їх, а мав над ними ще й ту перевагу, що тут був я. Ну, хіба не дивний спосіб сприймати речі? Можливо, менш дивний, ніж здається. Бо, бувши в лісі, місці, ані гіршому, ані кращому за інші місця, й бувши вільним лишатися в ньому, хіба не мав я права вбачати в ньому переваги, пов'язані не з тим, яким він був, а з тим, що в ньому був я? Адже я був у ньому. А будучи в лісі, я не мав потреби йти до нього, й цю обставину годі знехтувати, якщо зважити на стан моїх ніг і мого тіла взагалі. Оце й усе, що я хотів сказати, і якщо не сказав одразу, то тільки внаслідок якогось спротиву. Тобто я не міг лишатися в лісі, за таке мене годі було б хвалити. Власне, я б міг, фізично для мене нічого не було б легшого, але ж я не суто фізичний об'єкт, тож, лишившись у лісі, я відчував би, що не дотримуюсь свого імперативу, принаймні я мав таке враження. Але я міг помилятися, й мені, можливо, було б краще лишатися в лісі, я б міг, хтозна, лишатися в ньому без докорів сумління, без тяжкої думки, що я помиляюся, майже чиню гріх. Бо я завжди був потайний, завжди ховався від своїх суфлерів. І якщо я не можу гідно привітати себе з цим, то й не бачу причини відчувати з цього приводу смуток. Проте імперативи — річ трохи інша, я завжди був схильний, не знати чому, коритися їм. Бо вони ніколи нікуди не приводили мене, а завжди відривали від місць, де, не почуваючись добре, я почувався не гірше, ніж деінде, а потім замовкали, кидаючи мене напризволяще. Отже, я знав свої імперативи, та однаково їм корився. Ця покора стала для мене звичкою. Слід сказати, що майже всі вони стосувалися одного питання, — питання моїх стосунків із матір'ю, а також необхідносте якомога швидше пролити на них трохи світла, крім того, ще й характеру того світла, яке годиться пролити, й засобів досягти цієї мети з максимумом ефективности. Атож, то були досить ясні імперативи, й навіть докладні, аж до миті, коли, спромігшись розхитати мене, вони починали затинатися, перше ніж остаточно замовкнути, лишивши мене, мов недоумка, що не знає, куди він іде й навіщо. І ті всі імперативи, я вже, мабуть, казав про це, були пов'язані з одним тяжким і тернистим питанням. Мені навіть здається, що я не можу назвати жодного, що мав би якийсь інший зміст. І той, що вимагав тоді від мене якомога швидше вийти з лісу, нічим не відрізнявся — але тільки своєю суттю — від тих, до яких я звик. Бо я, здається, помітив, що за формою він незвичайний. Адже після звичайного напучення йшло врочисте проголошення, що от, мабуть, уже запізно. Він був складений латиною, nimis sero, гадаю, це латина. Яка люб'язність — оті гіпотетичні імперативи. Але, якщо я ніколи не вирішу отого питання з матір'ю, не слід звинувачувати в цьому лише той голос, що покинув мене так передчасно. Відповідальність почасти лежить і на ньому — це все, чим можна йому дорікнути. Адже перешкоджав ще й зовнішній світ, удаючись до різноманітних хитрих засобів, і я вже подавав вам кілька прикладів. А голос міг би остаточно вимучити й виснажити мене, тож я, мабуть, уже б ніколи не дійшов унаслідок інших перешкод, які загороджували шлях. Тож як у тому наказі, що вагався, а потім згасав, як не почути в ньому: "Молою, не роби нічого!" Чи не нагадував він мені невпинно про обов'язок тільки на те, щоб краще показати його абсурдність? Можливо. На щастя, він, зрештою, тільки підтримував постійну схильність (щоб згодом, якщо ваша ласка, поглузувати з неї) й не потребував гострих зауваг, щоб знати, що йому бракує волі. Геть самотній, і то завжди, я, здається, йшов до матері, щоб нарешті впорядкувати наші стосунки на не такій хиткій основі. Буваючи в матері, а я часто заходив до неї, я покидав її, нічого не зробивши. А покинувши матір, я знову був на шляху до неї, сподіваючись наступного разу домогтися більшого. А коли я начебто збирався зректися тих спроб і перейматися чимсь іншим або взагалі нічим не перейматися, насправді я тільки вдосконалював свої плани й шукав шлях до її дому. Це все набувало якогось дивного характеру. І то так, що навіть без цього так званого імперативу, який я звинувачую, мені було б важко лишатися в лісі, бо ж я мав припускати, що матері в ньому не було. Проте, можливо, було б краще, якби я спробував призвичаїтися до такого важкого для мене перебування в лісі. Але я казав собі ще й таке: "Як поглянути на мою ходу, ще трохи — і я не зможу йти й буду змушений лишитися там, де я є, хіба що мене понесуть". О ні, я не звертався до себе з такими ясними словами. Й кажучи, мовляв, я казав собі, й т. ін., я хочу лише сповістити, що я тільки туманно уявляв собі, що ситуація десь така, не знаючи достеменно, про що йдеться. Отже, щоразу, коли я кажу, що казав собі те чи те, або говорю, ніби внутрішній голос казав мені "Молою", а далі йшла гарна фраза, більш-менш зрозуміла і проста, або коли відчуваю обов'язок звернутися до третіх осіб з розумними словами, або коли задля інших людей з моїх вуст виходять звуки, більш-менш пристойно артикульовані, я тільки корюся вимогам традиції, яка вимагає брехати й мовчати. Адже все відбувалося по-іншому. Тож я не казав собі: "Як поглянути на мою ходу, ще трохи…" й т. ін., бо ці слова, можливо, тільки скидалися на те, що я сказав би собі, якби був здатний на таке. Насправді я взагалі нічого не казав собі, а чув якийсь гамір, якусь зміну в тиші, й починав прислухатися, мабуть, десь так, як нашорошує вуха тварина, що здригається й помирає. І тоді якимсь чином у мені туманно народжувалася своєрідна свідомість, те, що я виражаю, кажучи: "Я казав собі й т. ін."; або: "Молою, не роби нічого!"; або: "Це прізвище вашої матері?" — запитав комісар, я цитую його по пам'яті. Або я висловлююсь, не падаючи так низько, аж до oratio recta, прямої мови, а вдаюся до інших стилістичних фігур, теж облудних, як-от, скажімо: "Мені здається, Що…" й т. ін., або: "Я маю враження, що…" й т. ін., бо мені взагалі нічого не здавалося і я не мав ніякого враження, а просто щось десь змінилося, спричинившись до того, що і я мав змінитися, або до того, що і світ мав змінитися, щоб нічого не змінилося. Це тільки дрібні пристосування, немов між сполучними судинами Ґалілея, які я можу охарактеризувати, тільки сказавши, мовляв, я боявся, що… або я сподівався, що… або: "Це прізвище вашої матері?" — запитав, наприклад, комісар, і які я міг, безперечно, висловити й по-іншому і краще, доклавши бодай трохи зусиль. І я, мабуть, зроблю це коли-небудь, коли матиму менше страху перед зусиллями, ніж сьогодні. Але я в це не вірю. Отже, я казав собі: "Як поглянути на мою ходу, ще трохи — і я не зможу йти й буду змушений лишитися там, де я є, хіба що знайдеться хтось досить люб'язний, що понесе мене". Бо мої переходи ставали дедалі коротші, а отже, зупинки — дедалі частіші й, додам, триваліші, бо, коли добре поміркувати, уявлення про тривалу зупинку не випливає автоматично з уявлення про короткий перехід, так само як і з уявлення про коротку зупинку, хіба що надати слову "частий" значення, якого воно не має, а такого я б не хотів робити нізащо. Мені тим паче видавалося бажанішим якомога швидше вийти з того лісу, бо для мене неодмінно було б неможливим вийти звідки завгодно, нехай навіть гайочка. Була зима, мала бути зима, і не тільки багато дерев стояли без листя, а й листя стало чорним і драглистим, і мої милиці грузнули в ньому інколи аж до розгалуження. Дивовижна річ, я вже не мерз, як давніше. Мабуть, була лише осінь. Але я завжди був малочутливий до змін температури. А сутінки, хоч інколи мені здавалося, ніби вони вже не сині, однаково були густі, як і давніше. Зрештою це спонукало мене сказати собі: "Вони не такі сині, бо тепер менше зелені, але не менш густі через свинцеве зимове небо". Крім того, через щось на чорному гіллі, з якого немов спадала чорнота, щось на кшталт цього. Купи опалого чорного, немов багнистого листу значно уповільнювали моє пересування. Але я б і без них зрікся пересування стоячи, властивого людям. Я ще пам'ятаю той день, коли, лігши, всупереч правилу, на живіт відпочити, я раптом скрикнув, ляснувши себе рукою по чолі: "Слухай, але ж є плазування, я про це ще не думав!" Але як плазувати, коли зважити на стан моїх ніг і тулубу? Й моєї голови? Але, перше ніж розповідати далі, скажу одне слово про лісові звуки. Я марно дослухався, я не чув нічогісінько. А потім, напруживши волю та уяву, вряди-годи чув далеке бамкання ґонґа. Ріг у лісі — це добре, такого сподіваються. То мисливець. Але ґонґ! Зрештою, навіть тамтам не приголомшив би мене. Але ґонґ! Яке розчарування — прагнути принаймні скористатися відомими лісовими звуками й почути тільки, як долинають вряди-годи удари ґонґа. Якусь мить я ще сподівався, що це лише моє серце, яке й досі б'ється. Але тільки мить. Бо моє серце вже не калатає, радше у сфері гідравліки слід пошукати шум, створюваний тією старою помпою. Дослухався я й до листків, перед тим, як вони впадуть, але марно. Вони мовчали, нерухомі й тверді, немов з латуні, б'юсь об заклад, що я вже згадував про це. Оце й усе про лісові звуки. Інколи я натискав на свій клаксон крізь тканину кишені. Він видавав дедалі глухіший звук. Я зняв його зі свого велосипеда. Коли? Не знаю. А тепер закінчуймо. Лігши на живіт, послуговуючись милицями як гачками, я запускав їх перед собою в підлісок, а коли відчував, що вони добре зачепилися, підтягувався вперед, напруживши кисті, на щастя, досить сильні, незважаючи на мою неміч, хоч і були роздуті й покручені, страждаючи, мабуть, на деформаційний артрит. Ось у кількох словах, як я пересувався. Цей спосіб пересування має над іншими, — я говорю про ті, які я випробував, — ту перевагу, що, коли хочеш відпочити, ти зупиняєшся й відпочиваєш, не вдаючись ні до яких інших дій. Адже стоячи не відпочинеш, сидячи теж. Є люди, які пересуваються сидячи й навіть навколішки, соваючись праворуч, ліворуч, вперед, назад із допомогою гачків. Натомість під час плазування зупинитися — це одразу відпочивати, й навіть сам цей рух є своєрідним відпочинком у порівнянні з іншими способами пересування, я говорю про ті, які так утомлювали мене. Саме отак я й посувався в лісі, повільно, але з певною регулярністю, й робив свої п'ятнадцять кроків за день, власне, й не обтяжуючи себе. Я посувався навіть на спині, сліпо опускаючи милиці в кущі десь позаду, в напівзаплющені очі чорного гіллястого неба. Я йшов до матері. Інколи я промовляв: "Мамо!" — безперечно, щоб збадьорити себе. Я щоразу губив свого капелюха, шнурок давно вже порвався, й губив аж до миті, коли спересердя насунув його на голову з такою силою, що потім уже не міг скинути. Якби я мав знайомих дам і зустрівся з ними, я б не мав змоги привітати їх як годиться. Але в моїй голові, що працювала й далі, хоч і як повільно, завжди була присутня думка про необхідність повертати, повертати неперервно, тож після кожних трьох-чотирьох рухів я змінював курс, унаслідок чого рухався якщо не по колу, то принаймні по великому многокутнику, адже робиш що можеш, і я й далі сподівався, що рухаюся просто вперед, незважаючи ні на що, просто вперед, удень і вночі, до матері. І справді настав день, коли ліс зупинився і я побачив світло рівнини, точнісінько так, як я й передбачав. Але побачив його не здалеку, як я сподівався, тремке поміж невблаганними стовбурами, а одразу, я розплющив очі й відзначив, що прибув. Це можна пояснити, безперечно, фактом, що вже досить тривалий час я не розплющував очі, хіба що у виняткових ситуаціях. І навіть оті невеличкі зміни напряму я здійснював навгадь, у пітьмі. Ліс закінчувався канавою, не знаю, з якої причини, і тепер я збагнув, що саме в ту канаву я й прибув. Безперечно, падаючи туди, я й розплющив очі, бо інакше чого б я їх розплющував? Я дививсь на рівнину, що тягнулася переді мною до самого обрію. Гадаю, моє око, звикнувши до світла, бачило ген удалині силуети веж і дзвіниць якогось міста, і ніщо, звичайно, не давало мені підстав припускати, що це моє місто, хоч як добре я був би поінформований. Рівнина, щоправда, видавалась мені знайомою, але в моєму краї всі рівнини схожі між собою, тож, коли знаєш одну, це однаково, що знати їх усі. А втім, моє це місто чи ні, чи десь тут під легкими клубами диму дихає моя мати, а чи затруює атмосферу за сто миль звідси — це все питання напрочуд пусті для чоловіка в моїй ситуації, дарма що тут є безперечний інтерес, належний до сфери чистого пізнання. Адже як мені рухатись крізь ці безмежні трави, де мої милиці марно намацуватимуть опору? Хіба котитися. А потім? Чи дадуть мені трави змогу докотитися аж до материного дому? На щастя, в цій тяжкій скруті, яку я невиразно передбачав, хоч і не усвідомлював усієї її гіркоти, я почув, як кажу собі, що не треба нарікати, що вже біжать мені на допомогу. Буквально. Про ті слова я можу сказати, що вони звучали так гучно й виразно для моїх вух і мого розуму, що "досить дякую" хлопчика, якому я подав кульку, я навряд чи перебільшував. Не журися, Молою, вони вже йдуть. Зрештою, слід, безперечно, все побачити, й допомогу теж, щоб мати повну картину ресурсів їхньої планети. Я скотився аж на дно канави. Була, мабуть, весна, весняний ранок. Здається, я чув якихось птахів, можливо, жайворонків. Я давно вже не чув їх. Як це так, що я не чув їх у лісі? І не бачив? Тоді це не видавалося мені дивним. А потім я таки здивувався. А чи чув я їх на березі моря? Чайок? Я не міг пригадати. Я пригадував хрипи. Мені спали на гадку два подорожні. Один з них мав довбню. Я забув їх. Я знову побачив вівці. Нарешті я кажу про це тепер. Я не нарікав, мені пригадалися й інші сцени мого життя. Мені здавалося, ніби йде дощ, світить сонце, по черзі. Справжня весна. Я відчув бажання повернутися до лісу. Ні, не справжнє бажання. Молой міг лишатися там, де він був.