Другий ноктюрн — відтворення першого: "Я почув той любий шум, створюваний дрібненьким переступанням, нервовим посмикуванням крилець, ледь чутним, одразу притлумленим кудкудаканням, — шум курей уночі, що замовкає задовго до світанку".
Бекет не попускає ні собі, ні своїм героям, можна було б тільки сказати, що він лише дає себе заскочити раптовою інтенсивністю якоїсь миті видива: "…вузька бухточка, яку затоплювали, звільняли і знову затоплювали повільні й сірі припливи та відпливи". Він якомога уникає передавати зачудування, яке всупереч власній волі відчуває перед формами, світлом і звуками, бо це б суперечило його намірові.
Бекет, по суті, — поет, і, аж ніяк не поділяючи закритости своїх представників — персонажів, — він, як і Блейк, нехай навіть мимоволі, — людина з подвійним баченням, з даром перетворювати феномени: "немов гучне зітхання всюди навколо мене" — дивна конденсація відчуттів, породжених відходом отари баранів.
Якщо Бекет хотів задушити поета, вбивши егейця, він усе-таки зберіг багато незвичайних заходів сонця і, під час блукань, ще дивовижніше сподівання світла: "І все-таки я твердо сподівався побачити, як затремтить, сіючись крізь нерухомі, немов вилиті з міді стовбури, що їх ніколи не ворушить жоден вітер, дивне світло рівнини зі швидкими блідими вихорами". Чи можна наважитись на скромну єресь? Припустити, що ця надія на світло, як і в певних двозначних фразах п'єси "Кінець гри", становить скромний елемент повідомлення, є немов обіцянкою.
Примітки
1
Пригадаймо, щоб не забути: міфологічний апарат, яким на початку недовгий час користувався Бекет, походить від Кафки. Так само й "голос" (Йозеф К. у соборі). Про це сказано вже не раз.
2
Гумор — це індивід, що з неуважності постає перед очима всіх у своїй сміховинній оголеності. Іронія полягає в тому, що висміювання, начебто не зачіпаючи всього суспільства, замкненого у своїй удоволеності, насправді без упину спрямоване на нього.