Немає й ніякої приязні. Лишається тільки відчуття браку, виражене майже без причин, а проте значуще і тут, і в інших творах: "прагнення мати брата". Це бажання вочевидь невипадково, хоч і як коротко згадане, передує описові відносин, до відчаю негативних, із матір'ю, що бридка на обличчя, смердюча тілом і, безперечно, ходить під себе і така глуха й недоумкувата, що Молой спілкується з нею тільки ударами по голові, чотири удари мали б означати гроші, але на четвертому ударі вона вже забуває про три попередні. Вона називає його Даном, ім'ям його батька, і насправді, здається, не дуже впевнена, чи не є він її чоловіком. Ця простота має, як на мене, таку природу, що спантеличить і психоаналіз, дарма що (або тому що) Бекет-Молой наприкінці додає: "…образ матері інколи поєднувався з ними". Протягом усього твору з матір'ю пов'язана підозра, що це мати-кастратор. Слід додати, що відносини сина і матерів в першій частині роману глузливо асиметричні щодо відносин батька і сина в другій частині і що і з одного, і з другого боку повалення усталених вартотей впливає на всю плутанину сімейних відносин.
Бекет не прагне представити в образі свого героя ані психічний стан, ані відносини — нормальні — з зовнішнім світом, ані аномалію, що раптом постала з нормальності, як-от у випадку Рокантена. Довгий, наполовину описаний, наполовину проговорений монолог Молоя — це марення, що постійно вибудовує реальність, що набуває більшої значущості, як усе галюцинаторне, виникає з уявного і обходиться без зовнішніх опор або ж привласнює їх. Якщо, здається, ніби А і Б йдуть один до одного, аж ніяк не є певним, що це відбувається одночасно і що Молой не поєднав окремі фрагменти часу і простору. Галюцинаторність виявляється в мінливості, в уривчастості та розірваності, а часто і в незмірності феноменів. Чоловік раптом опиняється в гостроверхому капелюсі і з палицею в руках, що перетворюється в довбню, удари якої змушують здригатися землю. Коли ці образи, темні й туманні, переходять від Молоя до Морана, довбня зі сновиддя, взята до рук і зважена, видається невагомою. Це форма крайнього ідеалізму, утворена проекцією уявного на псевдореальність, що, як бачимо, пов'язана з перебуванням у Лус, яке інколи своїми дивними моментами нагадує перебування Вота в Нота. Сприйняту своєрідну послідовність визначено як "ходу світу", що входить у зорове поле через вікно, можливо, одне, можливо, кілька, яке, здається, замінило безвіконну монаду Мерфі й Вота і такою малою мірою походить зі справжнього зовнішнього світу, що Молой, пересуваючись у цьому середовищі, почувається за межами часу і простору.
У просторі й часі існує випадковість, на яку ми вже натрапляли. Вона дорівнює нулеві, незначуща. Не досить, що після відходу настроювачів рояля Вот запитує себе, чи сталося щось інше, крім фантасмагорії чуттів, — слід, щоб він протиставив її істині галюцинаторного образу, що виник у ньому, його небіжчика-батька, що підкотивши штани, тримає в руці черевики: це засвоєний, інтегрований образ, а отже, й дійсний. Послідовність, єдність якої є суто психічною, опирається таким чином примсі фактичного. З чуттєвої види-мости не можна нічого виснувати. Отой вівчар, куди він іде насправді? "Бо, навіть якщо пастух ішов у бік міста, що могло завадити йому обминути місто?" Звідси й постійна спантеличеність.
Чудова книжечка про Пруста, яку Бекет опублікував 1931 p., могла б мати назву "Пошуки Пруста" в подвійному значенні: пошук, який здійснює Пруст, і пошук Пруста, до якого береться Бекет. На початку тієї праці Бекета подано незвичайний дискурс-програму, яка показує, що відповість у процесі свого розгортання на глибоку й наперед наявну необхідність. Адже, зрештою, справжня мета цього твору — зобразити пошук самого себе як тему, що визначає задум Пруста: героїчний пошук істини про своє Я через руйнування затишку, пов'язаного зі звичкою, яка надає впевнености, через оголення душі, відданої на випас творчому стражданню. Такий проект роман "Молой" використовує подвійно. Бекет зображує Молоя вже цілком сформованим, як душу, вже позбавлену бажання жити, а потім Морана як руйнівну несамовитість, йому треба виконати велику й тяжку роботу, щоб очистити свою душу.
Отож завдяки цілком різним процесам, скажімо, навіть процедурам, Бекет відновлює (цього аж ніяк не зрозуміли, навіть вихваляючи його) пошуки притьмареної душі. Чи думав він, що духовний шлях Молоя, будучи даним наперед, лишиться прихованим? У Морана випробування буде цілковитим, взірцевим. Як і завжди, з набагато ширшим значенням і в набагато ширшому розумінні, ніж видавалося при першому прочитанні. Бо Моран зроду, і то незважаючи на створюване враження, — постать, принаймні подвійна, "характер" і функція, і, хоч як вправно дистанційований як "характер", він — на іншому плані, ніж Молой, і завдяки своїй функції — дуже близький до свого автора; Бекет, часто стверджуючи й повторюючи, що може говорити тільки про себе, розуміє під цими словами, що кожен герой буде змушений шукати самого себе і що там, де є множина персонажів, цей пошук подвійно ілюзорний. Погляньмо, спираючись на цю основу, на Морана у його відносинах чи то з Молоєм, чи то нарешті з Бекетом.
З одного боку, ще до своєї "зміни" Моран засвідчує дивну морфологічну схожість із Молоєм, проте в деталях, які привертають до себе увагу. На відміну від Молоя, він постає перед нами в неділю поряд зі своєю служницею і священиком, мов досконалий буржуа, що дбає, щоб усе відбувалося відповідно до правил, було повчальним, несхитним і дріб'язковим. Його фах, який ми вже бачили у творі "Мерсьє і Кам'є", — слідчий, приватний детектив, повинна бути якась причина, чому автор обрав його, і цей фах такою мірою непов'язаний із загальним тлом поданої картини, що ми відчуваємо спокусу пошукати того зв'язку деінде.
Передусім можна запитати, чи Моран справді має "природу", протилежну природі Молоя. Згідно з одним баченням існування, яке не було чужим і для Бекета, про що свідчать його власні слова, Моран грав "свою" роль, — каже він десь, і це свідчить, що він має звичай іти аж до кінця своїх ролей, — тож його можна вважати за напрочуд штучну людину: "фабриковану", як каже він сам. "Несказанна столярня", — каже він знову, ще категоричніше. Бекет вважав себе, можливо, не так за столяра, як за екскурсовода. В такому разі руйнування штучної людини буде лише руйнуванням шат особистості, а утвердження внутрішнього безладу після відмови від зовнішніх подоб, стане водночас і поверненням до життя — на лихо.