Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.
— Це ти нас зрадив? — запитав я. Син, здається, був десь далеко. — Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? — Син відповів, що ні. — А чому? — допитувався я.
— Я не бачив її, — цинічно відповів син.
— Але ж вона заходила до твоєї кімнати.
— Страви були вже на столі, — мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.
— Спробуй, — знову заговорив я, — розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.
— Мені живіт болить, — скривився син.
— Живіт! А температури нема?
— Не знаю.
— Треба зміряти. — Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. — Піди візьми миттєвий термометр, — сказав я, — у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.
Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:
— Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?
У своїх розмовах із сином я залюбки — з виховною метою — вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, — на шлях огиди до тіла та його функцій. Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати "Не помилися отвором". Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину. Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що такого не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кожного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.
— Оскільки ваша вечеря неїстівна, — мовив я, — будьте ласкаві приготувати пакет сандвічів із тим, що ви недоїли від курки.
Повернувся син. Таки варто мати миттєвий термометр. Він подав його мені.
— Ти бодай витер його? — запитав я. Побачивши, що я придивляюся до ртуті, син підійшов до дверей і запалив світло. Добре, що Юді далеко цієї миті. Інколи взимку, повернувшись, знесилений і розбитий, після цілого дня марної біганини, я бачив свої капці, що грілися коло вогню, передками до полум'я. В сина була температура. — В тебе нічого немає, — мовив я.
— Я можу піти до себе? — запитав він.
— Навіщо?
— Щоб лягти.
Чи не маю я тепер перед чудового прикладу дії нездоланної сили? Безперечно, але я не наважувався сказати про це. Ні, я не стягну на свою голову блискавок, від яких, можливо, ніколи не оклигаю, і то тільки з тієї причини, що в мого сина кольки. Якби він тяжко захворів у дорозі, то була б зовсім інша річ. Я не марно вивчав Старий Заповіт.
— Ти срав, мій сину? — ніжно запитав я.
— Намагався, — відповів він.
— А хотів?
— Так.
— Але нічого не вийшло? — мовив я.
— Ні, — кивнув він.
— Мабуть, трохи газів? — запитав я.
— Так, — знову кивнув син. Він раптом нагадав мені про сиґару отця Амбруаза. Я запалив її.
— Ходімо, побачимо, — сказав я підводячись. Ми піднялися нагору. Я зробив йому клізму з солоної води. Син відбивався, але недовго. Я витяг кінчик трубки. — Спробуй затримати воду в собі, не сиди на горщику, а ляж на живіт. — Ми були у ванні. Син ліг на кахлі догори своїм товстелезним задом. — Нехай вода пройде глибше, — радив я. — Що за день. Я дивився на попіл від сиґари. Він був твердий і синій. Я сів на край ванни. Порцеляна, дзеркала, хром навівали мені великий спокій. Принаймні я гадаю, що вони. А втім, той спокій був не дуже глибокий. Я підвівся, поклав сиґару й почистив зубною щіткою різці. Ясна в глибині почистив теж. Я придивився до себе, відкопиливши губи, що під час сну западали мені в рот. "На кого я схожий?" — запитав я себе. Мої вуса, як і завжди, дратували мене. їм бракувало довершености. Вуса личили мені, без них мене було б годі уявити. Але вони мали б личити мені краще. Вистачило б тільки трохи змінити їхній фасон. Але як? Може, вони задовгі, чи, може, закороткі? — А тепер, — сказав я, й далі розглядаючи себе, — сідай на горщик і дуйся. — А може, вся річ у кольорі? Шум випорожнення повернув мене до менш піднесених турбот. Син підвівся, тремтячи всім тілом. Ми разом нахилились над горщиком, роздивлялися досить довго, а потім я взяв горщик за ручку й похитав з боку в бік. У жовтуватій рідині плавало кілька жилкуватих грудочок. — Як ти хочеш срати, — здивувався я, — якщо в тебе в животі нічого немає? — Син зауважив, що обідав. — Ти ж ні до чого не доторкнувся, — дорікнув я. Син мовчав. Отже, я вгадав. — Ти не забув, що за годину або дві ми вирушаємо? — нагадав я.
— Я не зможу, — протягнув син.
– І в такому разі, — провадив я далі, — тобі треба поїсти.
І тут раптом гострий біль пронизав мені коліно.
— Батьку, що з тобою? — здивувався син.
Я впав на стільчик, задер холошу, подививсь на коліно, кілька разів зігнув і розігнув ногу.
— Мерщій принеси йод! — крикнув я.
— Ти сидиш на ньому.
Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до божевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сестри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані перснями руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв холошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.
— У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушаться. Розітри його добре, — підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.
— Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, — сказав я, ніби нічого не сталося.
— Я хочу спати, — жалівся син.
– Іди лягай, — зласкавився я, — я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти трохи поспиш, а потім ми разом вирушимо. — Я пригорнув сина до грудей. — Ну, що ти скажеш на це? — запитав я. Син на те сказав "Добре, батьку". Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлопцем ніколи нічого не знаєш. — Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.