— Та можеш стукати хоч і сто разів, — відповів я, — але зайти маєш право тільки тоді, коли запросять!
— Але ж… — протягнув син.
— Що але ж? — запитав я.
— Ти мене запросив на половину п'ятої, — виправдовувався він.
— У житті, — не міг заспокоїтись я, — є річ, важливіша за пунктуальність, — сором'язливість. Повтори.
У тих зневажливих вустах моя фраза видалась мені безсоромною. Син був мокрий до останнього рубця.
— Що ти там розглядав? — запитав я.
— Лілійні, батьку, — відповів син.
"Лілійні, батьку!" Мій син мав украй своєрідну манеру говорити "батьку", коли прагнув образити мене.
— А тепер слухай мене добре, — мовив я. На його обличчі проступили стривоженість і увага. — Сьогодні ввечері, — перейшов я до суті, — ми вирушаємо в подорож. Ти вдягнеш свою зелену шкільну форму.
— Батьку, таж вона синя, — заперечив син.
— Синя або зелена — однаково її вдягнеш, — із притиском повторив я. Й повів свою розповідь далі: — Покладеш у маленький рюкзак, який я подарував тобі на день народження, туалетне причандалля, одну сорочку, сім пар трусів і пару шкарпеток. Ти зрозумів?
— Батьку, яку сорочку? — запитав син.
— Немає значення, просто сорочку!
— А які черевики взувати? — знову запитав він.
— У тебе дві пари черевиків, — мовив я, — святкові й повсякденні, — і ти ще запитуєш, які тобі взувати? Я підвівся. — Ти що, глузуєш із мене?
Я дав синові докладні настанови. Та чи були вони слушні? Чи витримають вони критичний аналіз? Чи не буду я змушений невдовзі скасувати їх? Я, що ніколи не міняв своєї думки перед сином. Тут усього можна боятися.
— Батьку, куди ми поїдемо? — запитав син.
Скільки разів я казав йому не розпитувати мене. І справді, а куди ми поїдемо?
— Роби, що я сказав? — звелів я.
— Завтра я маю йти до пана Пі, — сказав він.
— Підеш до нього іншого дня.
— Таж мені зуб болить! — благав син.
– Єй інші дантисти, — втішав його я, — пан Пі — не єдиний дантист Північної півкулі. — Й додав нерозважливо: — Ми ж не їдемо в пустелю.
— Але це дуже добрий лікар, — не вгавав син.
— Усі дантисти варті одне одного, — заспокоював я. Я міг би йому сказати, щоб він відчепися від мене зі своїм лікарем, але ні, я лагідно міркував разом з ним, говорив з ним як із рівнею. Так само я міг би зауважити, що він бреше, кажучи, ніби йому болить зуб. У нього і справді хворий зуб, здається, малий корінний, але він мук не завдавав. Пі сам казав мені про це.
— Зуб я полікував, — розповідав Пі, — тож тепер неможливо, щоб він знову дошкуляв вашому синові. — Я добре пригадую ту розмову. — В нього від природи дуже погані зуби.
— Від природи? — здивувався я. — Як від природи? На що ви натякаєте?
— Він народився з поганими зубами, — пояснював Пі, — й завжди матиме погані зуби. Я, звичайно, зроблю все, що можу.
Це мало означати, мовляв, я народився схильний робити все, що можу, і завжди неодмінно робитиму все, що можу. "Народився з поганими зубами"! Щодо мене, то в мене збереглися тільки різці, зуби, які хапають.
— Дощ не скінчився? — запитав я сина. Син витяг з кишені невеличке дзеркало й вивчав свій рот, піднімаючи пальцем верхню губу.
— Так, — протяг він, не уриваючи свого огляду.
— Досить колупатись у роті! — закричав я. — Підійди до вікна і скажи мені, чи скінчився дощ. — Син підійшов до вікна і сказав, що дощ не вщухає. — Все небо у хмарах?
— Так, — кивнув він.
— Ані найменшого просвіту?
— Так.
— Закрий штори, — звелів я. — Які приємні миті, поки око ще не звикло до темряви. — Ти ще досі тут? — запитав я. Син і досі був у кімнаті. Я запитав, чого він чекає, замість робити, що я наказав. Бувши ним, я б давно вже пішов з кімнати. Ні, син не вартий мене, не з однієї ми печі. Я не міг не дійти до такого висновку. Яке нікчемне задоволення — відчувати, що ти вищий від свого сина, тоді як це відчуття недостатнє, щоб заспокоїти докори сумління, що саме ти породив його.
— А можна взяти з собою мою колекцію марок? — запитав син. Він мав два альбоми, великий, де містилася власне колекція, і малий з марками-дублікатами. Я дозволив узяти цей другий альбом. Коли я можу дати втіху, не порушивши своїх принципів, я даю її залюбки. Син вийшов з кімнати.
Я підвівся й підійшов до вікна. Спокій тікав від мене. Я просунув голову між шторами. Дрібненький дощик, заволочене небо. Син не збрехав. Проясниться, може, десь о восьмій годині, о пів на дев'яту. Чудовий захід сонця, сутінки, ніч. Старий місяць, що зійде близько опівночі. Я подзвонив Марті і знову ліг.
— Сьогодні ми вечеряємо вдома, — мовив я.
— А хіба ми не завжди вечеряємо вдома? — з подивом глянула на мене служниця. Я ще не казав їй, що ми вирушаємо. Скажу їй про це лише останньої миті, так би мовити, з ногою в стремені. Я вкрай мало довіряв Марті. Гукну її останньої миті й повідомлю. Марто, скажу я, ми вирушаємо на день, на два, на три, на тиждень, два тижні — не знаю, бувай. Не годиться називати їй точну дату. Тоді навіщо я взагалі гукав її до себе? Вона б однаково подала нам вечерю, як подавала щодня. Я скоїв помилку, поставивши себе на її місце. А навіщо я не відпускав її цього пополудня? Зрозуміти це було легше. Але сказати їй, що ми вечеряємо вдома, — яка незграбність. І вона вже знала про це, гадала, ніби знає, і справді знала. А тепер через це непотрібне уточнення зачує щось незвичайне й почне шпигувати за нами, щоб дізнатися, про що йдеться. Перша помилка. А ось і друга, проте перша в часі: я забув наказати синові нічого нікому не говорити про нашу розмову. Хоча цей наказ навряд чи стримав би його. Байдуже, я повинен був вимагати, повинен. Я, звичайно такий кмітливий, тепер коїв самі дурниці. Я спробував надолужити свою помилку, проказавши:
— Трохи пізніше, ніж завжди, не раніше дев'ятої години. — Марта пішла, її примітивний розум уже ладен був закипіти. — Мене немає ні для кого, — додав я. Я знав, що вона робитиме: накине пальто на плечі й подасться вглиб саду. Там вона погукає Анну, стару куховарку сестер Ельснер, і вони довго шепотітимуться обидві через ґрати. Анна ніколи не виходить, вона не любить виходити. Ті сестри Ельснер були досить добрими сусідками. Вони трохи музикували, і це все, що я міг їм закинути. Якщо і є якась річ, що дратує мою нервову систему, так це музика. Те, що я стверджую, заперечую або ставлю під сумнів у теперішньому часі, я можу повторити й сьогодні. Але я вживатиму радше різні форми минулого часу. Адже найчастіше я не впевнений, можливо, тепер ситуація вже інакша, а я ще не знаю, просто не знаю, може, не знатиму ніколи. Я став думати про сестер Ельснер. Треба було збиратися в дорогу, а я думав про сестер Ельснер. Вони мали песика-абердинця на прізвисько Зулу. Вони й називали його Зулу. Інколи, бувши в доброму гуморі, я гукав: "Зулу! Зулусику!" — й він підбігав сказати мені добридень через ґрати. Просто мені годилося бути радісним. Я не люблю тварин. Дивна річ, я не люблю ані людей, ані тварин. А щодо Господа, він потроху ставав мені огидний. Сівши навпочіпки, я через ґрати лоскотав песику вуха й шепотів ласкаві слова. Він навіть не здогадувався, що огидний мені. Ставав на задні лапи і спирався грудьми на пруття. Тоді я бачив його невеличкий чорний пеніс, що видовжував вузьку кіску зволоженої шерсті. Пес відчував, що не має рівноваги, лапи йому тремтіли, маленькі передні лапи одна по одній шукали собі опори. Я теж хитався, сидячи на п'ятах, і правою вільною рукою тримався за огорожу. Мабуть, і я йому був огидний. Я насилу позбувся цих марних думок.