МОЛОДА КРОВ
П’єса на чотири дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Морочинська — поміщиця, удова.
А н т о с ь — студент,
Гаврусь — гімназист,
— її сини
Степан Макарович,
Макар Макарович,
— її брати
Ї в г а — наймичка у Морочинської.
К л и м — її батько.
Микита — її дядько.
Я в д о ш к а —її сестра.
Панас — наймит у Морочинської.
Семен — парубок.
Баба Саламаха — ворожка.
Парубки, дівчата, селяни.
ДІЯ ПЕРША
Їдальня старовинного дому. Двері в кухню, в вітальню й у сіни. Вікна в сад. Стіл наготовлено до обіду. Коло столу й мисника швидко порається ї в г а — гарненька дівчина в коротенькій спідниці, білій хустці й боса. Вона часом підбігає до вікна, вдивляється в його і знов біжить до столу. Чується десь у покоях спів Антося. Ївга причепуряється перед дзеркалом. З вітальні входить А н т о с ь. Невеличкий, з піднятими плечима, запал йми грудьми, рухи нервові. Побачивши ївгу, перестає співати, озирається й підходить до неї. Ївга засоромлюється й любовно позирає на нього.
А н т о с ь (таємно). А мати де? Ївга. Там, у покоях.
Антось (нервово, піднято потирає руки). Так. Зараз дядюшка приїжджає... Га? їсю! Серденько б'ється. (Хоче обнять ).
Ївга (злякано, соромливо). Ой, паничу!.. Побачать.
Антось. Ну, то що? Ти — моя жінка. Чого там? І потім, їсю, знов "паничу"? От яка ти, їй-богу! Ну швидше б приїжджав дядюшка. Яка тепер година? (Дивиться на годинника). Мусить уже бути. Мабуть, поїзд запізнився. (Знов хоче взяти за руки ївгу). Ну, їсю, не треба бути такою боязкою. Хіба ж ми що?
Ївга раптом закриває лице хусткою й плаче. Антось. їсю! Чого ти? Що сталось?
Ївга мовчить.
Антось. їсю, ради бога, що таке? Тебе хтось обидив? Ну, скажи ж!
Ївга (не піднімаючи хустки від лиця). Я сьогодні одходжу од вас.
Антось. Одходиш? Чого? Що це має значить? Сьогодні? Таж приїжджає дядюшка, доля наша рішиться. їсю! Нічого не розумію.
ї в г а. Я не можу бути у вас... З мене все село сміється Проходу нема.
А н т о с ь. Хто сміється? От маєш... (Змішаний). Так чекай: сьогодні рішиться все і ніхто сміятися не буде.
І в г а (сумно, безнадійно крутить головою). Нічого не рішиться. Пани ніколи не дадуть свого согласія.
А н т о с ь. Дасть, їсю! їй-богу, дасть, побачиш. Дядюшка їй об'яснить, мама дуже поважає дядюшку Макара.
ї в г а. І дядюшка не согласиться... Мужичка... Ой, та що там казать...
А н т о с ь. Чекай, їсю: ти дядюшки Макара не знаєш, значить, помовчи за нього говорить. А я тобі кажу, що не тільки согласиться, а вже согласився. Я ж тобі читав його листа. Пам'ятаєш, що він писав? "Лучче репана проста мужичка з чистим ясним серцем, ніж панянка з душею, як помийниця". Ну, чого ж тобі більше? Чудачка. Дядюшка не такий чоловік. Він недурно вчений. А вчені люди, їсю, вже давно знають, що діло не в тому... Ех, чекай, от переїдемо по весіллі в город, побачиш сама. А як будеш учителькою...
ї в г а (соромливо сміється). Ой, сядьте! Учителькою... Я й читать не вмію, а вони...
А н т о с ь. Все вмітимеш! Побачиш! За рік-два видержиш екзамен на вчительку. Ех, їсю, переїдемо в город, зараз тобі учителів, книжок. Так тебе обмундируємо, що через місяць сама себе не впізнаєш. А потім здаси екзамен, построїмо в нашому ж селі чудесну школу, ти за вчительку, я за вчителя. Хай тоді сміються з нас.
ї в г а. За які ж гроші ви построїте?
А н т о с ь. Як за які? За свої! Зараз же по весіллі мене виділяють. Жити ми будемо скромно... Ти подумай, їсю, скільки ми зможемо добра зробити людям! Така, наприклад, ясна, хороша душа, як у тебе, і в темноті. Читать не вмієш. А скільки ж таких, як ти!
ї в г а. А хазяйнувати не будемо?
А н т о с ь. Е, бог з ним, з хазяйнуванням! Ми з дітлахою будемо хазяйнувати. Ну, одходиш чи ні, говори швидше!
ї в г а (тихо). Одходжу...
А н т о с ь. Усе ж таки не віриш? Ні?
ї в г а (так само). А Килинка? (Сумно дивиться на нього).
Антось (змішавшись). Ну, Килинка... Що ж Килинка?.. Ну, правда, винен. Та я ж все-таки трохи покрив свій гріх... А за жінку вона була непідходяща мені. Винен, правда, не криюсь. Ну, а тепер хочу загладити свою вину.
ї в г а. Аз мене вже сміються, що я на Килинчине місце стала. Звели з розуму дівчину, пустили славу, а тепер куди вона? Я не хочу так. Я піду лучче додому...
А н т о с ь (рішуче). Ну що ж? Катай, справді, додому; так, може, дійсно краще. Правда, так краще! А я прямо, значить, до тебе зашлю сватів. Так-так, це лучче! А то наймичка, у своєму домі. Правда. Молодчина Іська! Правильно, іди додому. Хай буде по всім правилам. Коли хочеш іти?
І в г а. Та не знаю, як там тато...
А н т о с ь. Правильно, іди! Бачитись ми можемо й так. Будеш виходити до мене в садок? І в г а (соромливо). Не знаю.
З кухні входить Я в д о ш к а, дівчина років 14—15.
А н т о с ь (весело). А от і наша помошниця прийшла. Ну, як же там, Явдосю? Не бачили, не куриться дорога, не летить наш дядюшка-визволитель?
Я в д о ш к а. Ні, не видно ще.
А н т о с ь. А поїдете з нами, Явдосю, в город? Знаєш, Ісю, ми її теж на вчительки. Ій-богу! От, справді, чудесна ідея! Як же мені це в голову не прийшло? Ого! Такий інститут устроїмо, держись тільки! Правда, Явдосю? Хочете в город?
Я в д о ш к а (говорить дуже швидко, дрібно й одноманітно). Атож, хочу. Я в городі ще не була. А, кажуть, там їздять на возах, що без коней. Ніби некіпажі такі, карети. Та не вйокають, як у людей, а гудуть у дудки такі. Та сила-сила їх! Та, мабуть, усе те брехня. Казав Семена Кривого брат.
А н т о с ь. Ні, правда. От побачите. Та що ж це нема їх з вокзалу? Може, що сталось? Пора б уже. Треба піти подивитись на дорогу. (Заклопотано, швидко виходить).
ї вт а (як тільки зачинились за Антосем двері). А де тато? Чом же не йдуть? От, господи! Жду їх, а вони собі сидять там.
Я в д о ш к а. Та там причепились до них дядько Микита. П'яні такі, що аж страх. І знов за землю свою добиваються. Чистий клопіт. Та грозяться панам розказать. От горенько.
І в г а. Панам?
Я в д о ш к а. Атож! Розкажу, кричить, як ви панів під ма-настир хочете підвести. (Підходить тим часом до столу, жадно огляда його, потім хутко xana з нього наготовлену їжу і пхає собі за пазуху). Я трошечки, Ісю, трошечки. От ще цього. Та цього. А того можна? Я візьму, я небагато.