— А як це?
— А одне вухо затулиш і стрибаєш на одній нозі й кричиш: "Катерино, душко, вилий воду з вушка!" Потім друге вухо й знову кричиш.
— Тепер я розумію, як ви подружили,— сказала Валя, ледь повівши бровою.
Але він не зрозумів захованої в її словах іронії, раптом став серйозним і подивився вперед, у пітьму.
— Пізненько ви,— сказав він.
— А що?
— Думаю, сьогодні вночі або завтра вранці в Краснодоні будуть німці.
— А що ж, як німці? — спитала Валя.
Чи то вона хотіла випробувати цього хлопця, чи то кортіло показати, що не боїться німців,— Валя сама пе відала,
4 5—285
97
навіщо так сказала. Він хутко підвів на неї світлі очі з прямим і сміливим виразом і, знову опустивши їх, нічого не відповів.
Валя відчула в душі несподіване вороже почуття до нього. І — дивна річ — він відчув це й примирливо мовив:
— Тікати ж нікуди.
— А навіщо тікати? — сказала вона йому на зло.
Але хлопець не хотів перечити й знову сказав примирливо:
— І то правда.
Йому слід було б просто назвати себе, щоб задовольнити її цікавість, і відносини їх зразу б налагодились. Та він або не здогадувався про це, або не хотів себе називати.
Валя гордовито мовчала, а він став куняти, але при кожному поштовху машини й при кожному навмисному чи ненавмисному русі Валі він враз підводив голову.
В пітьмі вже вирізнялись будівлі на околиці Краснодо-на. Машина загальмувала коло першого переїзду, не доїжджаючи парку. Ніхто не охороняв переїзду, шлагбауми були підняті, і ліхтар не світився. Машина загуркотіла на помості, брязнули рейки.
Хлопець стрепенувся, щось помацав біля пояса під курткою, недбало надягненою на брудну гімнастерку з одірваними ґудзиками, і сказав:
— Звідси дійду... Спасибі за добрість.
Він підвівся, і Валі здалося, що у випнутих кишенях його куртки і штанів лежить щось важке.
— Не хотів Стьопку будити,— сказав він, знову наблизивши до Валі усмішливі та сміливі очі.— А прокинеться, скажи, що Сергій Тюленін просить його зайти.
— Я не поштова контора й не телефонна станція,— сказала Валя.
Щира прикрість відбилась на обличчі Сергія Тюленіна. Він так засмутився, що не знайшов, що відповісти, губи його, здавалося, ще більше припухли. І, не сказавши й слова, він зіскочив з машини й зник у пітьмі.
І Валі раптом стало сумно, що вона так засмутила його. Найприкріше було те, що, сказавши так, вона вже й справді не могла розповісти все це Стьопі й виправити несправедливість проти цього відважного хлопця, який несподівано виник і несподівано зник. Так він і запам'ятався їй із тими усмішливими очима, які після її грубих слів стали печальними, із тими немовби припухлими тонкими губами.
Все місто лежало в пітьмі, ніде — в жодному з вікон, ні в пропускних будках біля шахт, ні на переїздах — не видно було навіть проблиску світла. В простиглому повітрі
тхнуло тліючим вугіллям з шахт, які ще куріли. Жодної людини не видно було на вулицях, і так дивно було не чути звичного гамору праці в районах шахт і на залізничній вітці. Лише гавкали собаки де-не-де.
Серьожка Тюленін безшумною, хуткою котячою ходою простував вздовж залізничної вітки, дійшов до чималого пустиря, де в звичайну пору шумував базар, обминув той пустир і, майнувши повз темні халупки Лі Фан-чі, що зліпилися, мов стільники, оточені вишнями, тихо підступив до мазанки свого батька, яка біліла серед таких самих глиняних, але не білених, укритих соломою надвірних хижок-прибудов.
Тихенько причинивши за собою хвіртку, озирнувся, шмигнув у комірчину,— темрява не заважала йому, бо він добре знав батькове господарство, і за хвилину вже був з лопатою на городі, біля кущів акації, що темніли вздовж тину.
Він викопав ямку між двох кущів, досить глибоку,— грунт був пухкий,— і повикладав на дно її з кишень штанів та курточки кілька гранат "лимонок" та два пістолети-бра-унінги з патронами до них. Кожна з цих речей окремо була вгорнена в ганчірку, і він так їх і поклав у ганчірках. Після того він засипав ямку землею, розпушив та розрівняв грунт руками, щоб вранішнє сонце, підсушивши землю, приховало сліди його роботи, акуратно обтер лопату полою куртки і, повернувшись у двір та поставивши лопату на місце, тихо постукав у двері мазанки.
Брязнула клямка дверей з кімнати в сіни, і мати,— він упізнав її по важкій ході,— човгаючи босими ногами по долівці, підійшла до надвірних дверей.
— Хто? — спитала вона заспаним тривожним голосом.
— Відчини,— тихо озвався він.
— Господи боже мій! — збуджено шепнула мати. Чути було, як вола, хвилюючись, не могла намацати защіпки тремтячою рукою. Але ось двері одчинились.
Серьожка переступив поріг і, відчуваючи в темряві теплий знайомий дух заспаного тіла матері, обійняв велике рідне тіло й припав головою до її плеча. І так вони мовчки трохи постояли в сінях, обнявшись.
— Де тебе носило? Ми думали, може, евакуювався, може, вбитий! Усі вже вернулись, а тебе нема. Хоч би передав з ким, що з тобою,— буркотливо зашепотіла мати.
Кілька тижнів тому Серьожку з багатьма підлітками га жінками вирядили з Краснодона, як виряджали і з інших районів області, копати окопи й будувати укріплення на підступах до Ворошиловграда.
4*
99
— Затримався у Ворошиловграді,— сказав він звичайним своїм голосом.
— Тихше... Діда розбудиш,— сердито буркнула мати. "Дідом" вона звала свого чоловіка, Серьожчиного батька. В них було одинадцятеро дітей, і вони мали вже онуків такого ж віку, як Серьожка.— Він тобі всипле!..
Серьожка пропустив це зауваження повз вуха: віп знав, що батько ніколи вже йому не всипле. Батька, старого вибійника, скалічила сливе на смерть вантажена вугіллям вагонетка, що зірвалася з причепа, на Анненськім руднику, на станції Алмазній. Двожильний старий вижив і після того немало ще попрацював на всяких наземних роботах, але в останні роки його зовсім скарлючило. Він ледве рухався і навіть, коли сидів, підставляв під плече спеціально зроблену з м'якою шкіряною оббивкою ковіньку, бо тіла його зовсім не держав поперек.
— їсти хочеш? — спитала мати.
— Хочу, та сил немає, в сон кидає.
Навшпиньках пройшов Серьожка через прохідну кімнатку, де хропів батько, до світлиці, де спали дві старші сестри — Даша з півторарічною дитиною,— її чоловік був на фронті,— і улюблена, молодша з сестер, Надя.