Крім цих сестер, у Краснодоні жила ще окремо від родини сестра Феня з дітьми; чоловік її теж був на фронті. А інших дітей Гаврила Петровича та Олександри Василівни життя розкидало по всьому світу.
Серьожка пройшов у цю душну кімнату, де спали сестри, добрався до ліжка, поскидав куди попало свою одежу, лишившись у самих трусах, і ліг поверх ковдри, не думаючи про те, що він не мився цілий тиждень.
Мати, човгаючи босими ногами по долівці, ввійшла до кімнати й, намацавши однією рукою цупку його кучеряву голову, другою підсунула йому до рота чималий окраєць свіжого запашного домашнього хліба. Він схопив хліб, поцілував руку матері і, невважаючи на втому, збуджепо дивлячись у пітьму гострими очима, заходився жадібно жувати цей чудовий пшеничний окраєць.
Яка незвичайна була ця дівчина на грузовику! А вже характер! А які очі! Але їй він не сподобався, це факт. Коли б вона знала, що він пережив за ці дні, чого зазнав! Якби можна поділитись цим хоча б з однією людиною на світі! Але як добре дома, як це славно опинитися в своїй постелі, в обжитій світлиці, поміж рідних, і жувати цей запашний пшеничний хліб домашньої материнської випічки! Здавалось, ледве торкнеться він постелі, засне як убитий і спатиме щонайменше дві доби вряд, але заснути неможливо без того, щоб хоч хто-небудь не дізнався, що він пережив. Якби те дівчисько із своїми косами дізналось! Ні, він добре зробив, нічого не сказавши. Бог знає, чиє це дівча і що воно таке! Можливо, розповість він усе завтра Стьопці Сафонову і, до речі, дізнається в нього, що це за дівчина. Але Стьопка — базікало. Ні, він розповість усе тільки Віть-ці Лук'янченкові, якщо той не виїхав... Але навіщо ж чекати до завтра, коли все, геть усе можна розповісти зараз же сестрі Наді!
Серьожка безшумно зіскочив з койки й опинився край ліжка сестри з цим шматком хліба в руці.
— Надю... Надю...— тихо кликав хлопець, сівши на ліжко біля сестри і пальцями поштовхуючи її в плече.
— Га?.. Що?..— злякано спитала вона спросоння.
— Тсс...— Він приклав свої немиті пальці до її губ. Але вона вже впізнала й, підвівшись, обняла його голими гарячими руками й поцілувала кудись в ухо.
— Серьожко... живий... Любий братику... живий...— шепотіла вона щасливим голосом. Обличчя її не видно було, але Серьожка уявляв щасливий усміх на обличчі з маленькими, рум'яними зі сну вилицями.
— Надю! Я з самого тринадцятого числа ще не лягав, з самого тринадцятого з ранку й до сьогоднішнього вечора все в бою,— схвильовано говорив він, жуючи в темряві хліб.
— Ой ти! — пошепки вигукнула Надя, торкнула його за руку й у спідній сорочці сіла на постелі, підібгавши ноги.
— Наші всі загинули, а я вибрався. Ще не всі загинули, коли я йшов, чоловік п'ятнадцять було, а полковник, бач, каже: "Іди, чого тобі пропадати". Сам він був уже весь у бинтах, у крові. "Нам,— каже,— однаково гинути, а тобі навіщо?" Я й пішов... А тепер уже, я думаю, нікого в живих нема.
— Ой ти-и...— з жахом прошепотіла Надя.
— Я, перед тим як піти, взяв саперну лопату, позносив зброю з убитих в окопчик, там, за Верхньодуванною,— два горбочки там, гайок ліворуч, місце примітне,— позносив гвинтівки, гранати, револьвери, патрони і все закопав, а потім пішов. Полковник мене поцілував, каже: "Запам'ятай, як звуть мене,— Сомов. Сомов, Микола Павлович. Коли,— каже,— німці відійдуть або ти до наших потрапиш, відпиши в Горьковський військкомат, щоб повідомили родину й кого слід, що, мовляв, загинув з честю..." Я сказав...
Серьожка замовк і, стримуючи дихання, їв мокрий солоний хліб.
—— Ой ти-и...— схлипувала Надя.
Так, багато, мабуть, пережив її братик. Вона вже й не пам'ятала, коли він і плакав, літ із семи,— отакий кремінець.
— Як же ти потрапив до них? — спитала вона.
— А от як потрапив,— сказав він, знову пожвавішавши, і з ногами заліз на ліжко до сестри.— Ми ще укріплення кінчали, а наші відійшли, зайняли тут оборону. Всі красно-донці — по домівках, а я до одного старшого лейтенанта, командира роти,— прошу зачислити мене. Він каже: "Без командира полку не можу". Я кажу: "Поможіть". Дуже став просити, тут мене один старшина підтримав. Бійці сміються, а він — хоч би що. Поки ми тут сперечались, почала бити артилерія німецька,— я до бійців у бліндаж. Вони до ночі не відпускали мене, жаліли, а вночі звеліли йти, а я відліз од бліндажа й лишився десь лежати за окопом. Ранком німці пішли наступати, я назад в окоп, узяв у вбитого бійця гвинтівку й давай стріляти, як і всі. Тут ми кілька діб усе відбивали атаки, мене вже ніхто не проганяв. Потім полковник упізнав, сказав: "Якби ми самі не смертники, зачислили б тебе в частину, та,— каже,— жалко, тобі ще жити її жити". Потім засміявся, каже: "Вважай себе ніби за партизана". Так я з ними й відступав майже до самої Верхньо-дуванної... Я фріців бачив, як оце тебе,— сказав він страшно пониженим, свистячим шепотом.— Я двох сам убив... Може, й більше, а двох — сам бачив, що вбив,— додав він, скрививши тонкі губи.— Я їх, гадів, буду тепер скрізь убивати, де не побачу, згадаєш моє слово...
Надя знала, що Серьожка говорить правду,— і те, що вбив двох фріців, і що буде ще вбивати їх.
— Пропадеш ти,— мовила вона в страсі.
— Лучче пропасти, ніж їм чоботи лизати чи просто так небо коптити.
— Ай-я-яй, що з нами буде! — у відчаї зітхнула Надя, з новою силою уявивши собі, що чекає їх уже завтра, може, цієї ночі.— У нас у госпіталі понад сто поранених, таких, що лежать. З ними й лікар лишився, Федір Федорович. От ми ходимо коло них та все трусимось, повбивають їх німці! — з тугою сказала вона.
— Треба, щоб їх жителі порозбирали. Як же ви так? — схвилювався Серьожка.
— Жителі! Хто тепер знає, хто чим диха? У нас, на "Шанхаї" он, кажуть, якийсь невідомий чоловік ховається у Гната Фоміна, а хто його знає, що за чоловік? Може, від німців, усе заздалегідь виглядає? Фомін доброго чоловіка переховувати не стане.
Гнат Фомін був один із шахтарів, за свою роботу не раз премійований та відзначений у газетах. Тут, у селищі, віл з'явився на початку тридцятих років, коли багато невідомих людей з'явилося у Краснодоні. як і в усьому Донбасі, і побудувалось на "Шанхаї". І всякі чутки ходили про нього, про Фоміна. Про це й говорила зараз Надя.