Уже за Радянської влади, в роки першої та другої п'ятирічок, у цім районі закладено нові шахти, і центр рудника Сорокіна перемістився в цей бік, забудувався стандартними будиночками, великими будівлями установ, лікарень, шкіл, клубів. На горбі, поруч із домом "скаженого пана", виросла гарна, з крилами, будівля районного виконкому. А в самому домі "скаженого пана" розташувалась проектна контора тресту "Краснодонвугілля", службовці якої вже й забули, що ото за дім такий, де вони перебувають третину свого життя.
Отак ось рудник Сорокін став городом Краснодоном.
Уля, її подруги й товариші по школі росли разом із своїм містом. Зовсім іще маленькими школярками та школяриками в свято деревосадіння вони садили дерева й кущі на захаращеному купами сміття й зарослому лопухами пустирі, одведеному міською Радою під парк. Думка про те, що тут повинен бути парк, виникла в старих комсомольців — тих іще поколінь, що пам'ятали "скаженого пана", виселок Ярманкін, першу німецьку окупацію та громадянську війну. Деякі з них і тепер працювали в Краснодоні, в декого вже й сивипа посріблила волосся чи козацькі будьоннівські вуса — але здебільшого життя розкидало їх по всій нашій землі, а дехто пішов високо вгору. А керував тим садінням дерев садївник Данилович, він і тоді вже був старий. Але й тепер він був у парку старшим садівником, хоч і став уже зовсім похилим.
І от він розрісся, цей парк, улюблене місце відпочинку дорослих, хоч для молоді він був навіть не місцем, а самим життям у пору юного її цвітіння, він ріс разом з ними, вія був молодий, як вони, але його зелені крони вже шуміли од вітру і в сонячні дні там уже тінився холодок і можна було знайти затишні таємничі куточки, а вночі, проти місяця, він був прекрасний, а в дощовиті осінні ночі, коли опадало жовте мокре листя, кружляючи та шарудячи в темряві, там бувало навіть страшнувато, в тому парку.
Так росла молодь, разом із своїм парком, разом із своїм городом і по-своєму хрестила його райони, слобідки, вулиці.
Набудують нових бараків,— це місце так і назвуть — Нові бараки. Уже й бараків ніяких нема, вже й кам'яниці довкола, але назва переживає те, що її породило. Досі є околиця Голуб'ятники. Колись це були три дерев'яні хижки на відшибі, де хлопчаки водили голубів,— тепер і там стан-
дартні будинки. Чуриліне — це й зовсім був один будиночок, де жив шахтар Чурилін. Сіняки — там був раніше сінний двір. Дерев'яна — це зовсім окрема вулиця за переїздом, за парканом, вона так і лишилась окремою від усього місто, а будиночки зостались ті самі, дерев'яні. Там живе дівчина Валя Борц, з темно-сірими очима та русявими золотавими косами, самолюбива дівчина, не старша сімнадцяти літ. Кам'яна —• це вулиця перших стандартних кам'яних будинків. Тепер таких домів багато, але тільки одну цю вулицю звуть Кам'яною: вона була першою. А Восьмидомики — це вже цілий район, кілька вулиць на тому місці, де стояло всього вісім стандартних будиночків.
З усіх кінців землі нашої сходяться люди в Донбас. І перше питання: де жити? Китаєць Лі Фан-ча зліпив собі на пустирі житло з глини та соломи, а потім став ліпити кімнатки одну до одної, як стільники, й здавати пожильцям, поки прийшлі не зрозуміли, що не варт наймати кімнатки в Лі Фан-чі, коли можна зліпити свої. Так утворився широкий район мазанок, що тулились одна до одної,— цей район назвали "Шанхаєм". Потім такі самі хатинки-стільники виникли вздовж усієї балки, яка розділяє місто, і на пустирях довкола міста, і ці гнізда мазанок стали називати "іпап-хайчиками".
Відколи пущено найбільшу в районі шахту № 1-біс, закладену саме поміж хутором Сорокіним і колишнім висілком Ярманкіним, місто Краснодон розрослось до хутора Соро-кіна й сливе злилося з ним. Так хутір Сорокін, котрий давно вже зрісся з сусідніми дрібнішими хуторами, став селищем Первомайським — одним з районів міста.
Од районів інших відрізняло його тільки те, що тут більшість житлових будиночків зосталась від колишніх козачих хуторів,— це були власні будинки, кожен на свій кшталт, і жило тут, як і перше, багато козаків, що не на шахтах працювали, а в степу, сіяли хліб і об'єдналися в кілька колгоспів.
Хата батьків Улі Громової стояла в низині, на далекій околиці селища,— колись це був хутір Гаврилів, і ця хата — старою козачою хатою.
Матвій Максимович Громов, родом українець, з Полтавської губернії, з малих літ ходив з батьком на заробітки в Юзівку. Був він ставний, гарний, дужий та відважний парубок з русявими кучерями, що завивалися внизу, зажив слави як силач-вибійник, і його любили дівчата. І не було нічого дивного в тому, що, потрапивши до цих країв на заробітки в ті, вдавалося Улі, біблійні часи, коли тут відкрились перші невеличкі шахти, він зачарував Мотрону Саве-
2 5—285
33
лівну, котра була тоді ще маленькою чорноокою козачкою Мотрунею з хутора Гаврилова.
В російсько японську війну він служив у 8-му Московському гренадерському полку, шість разів його поранили, двічі тяжко, він мав багато нагород і останню — за врятування прапора свого гренадерського полку — святого Георгія.
З тої пори здоров'я його погіршало. Який час він іще працював на невеликих шахтах, а потім став служити при шахті за кучера, та ось так і осів тут, на хуторі Гавриловім, після бурлацького свого життя, в будиночку, що дістався Мотруні в придане.
Тільки Уля взялася за хвіртку рідної оселі, сили покинули її. Уля матір та батька любила і, як це буває в юності, не те що не думала, а не могла уявити, що настане хвилина життя, коли доведеться самостійно давати раду своїй долі десь окремо від сім'ї. І от ця хвилина настала.
Уля знала, що її мати й батько аж надто приторочені до своєї хати й надто старі та хворі, щоб кудись рушити з дому. Син пішов до армії, а Уля була дівчина ще без визначеного шляху в житті, людина без посади, і не могла взяти їх на своє утримання. А в другої дочки, набагато старшої за Улю, одруженої з працівником шахтоуправління, чоловіком уже літнім, що жив у їхній сім'ї,— у цієї старшої дочки були свої діти, і вона теж не зважувалась іти з дому. І всі вони вже давно вирішили: хоч би там що сталось, нікуди не йти з рідного гнізда.