Дальший шлях його був простий і запаморочний, як шлях першого-ліпшого з воєначальників його покоління.
Велику Вітчизняну війну він почав командиром полку. За плечима в нього була вже Військова академія імені Фрунзе, Халхін-Гол, лінія Маннергейма. Це було нечувано багато для людини його походження, його віку, але як цього було ще мало! Вітчизняна війна зробила його полководцем. Він ріс, але ще більше за те — його ростили. Його ростили тепер на досвіді великої війни, як ростили колись у військовому училищі, в Академії, потім на досвіді двох малих воєн.
Гідним подиву було це нове відчуття, усвідомлення самого себе, яке міцнішало в ході війни, невважаючи на всю гіркоту відступу. Солдат наш — кращий за солдата противника не тільки в розумінні моральної переваги,— які могли тут бути порівняння! — а просто в воєнному розумінні. Наші командири незрівнянно вищі не тільки своєю політичною свідомістю, але й військовою освітою, умінням швидко схоплювати нове, застосовувати практичний досвід різнобічно. Військова техніка не гірша, а в певній частині навіть краща,, ніж у противника. Військова думка, що створила все це й направляє все це, виходить з великого історичного досвіду, але водночас вона й нова, смілива, як революція, що її породила, як ця невидана в історії Радянська держава, як геній людей, що сформулювали й запровадили в життя цю думку,— вона ширяє на орлиних крилах. А доводиться все-таки відступати. Противник перемагає поки що числом, раптовістю, жорстокістю, яка не піддається нормальним визначенням совісті, бере щоразу граничним напруженням сил, коли вже не думають про резерви.
Як і багато радянських воєначальників, генерал досить рано зрозумів, що ця війна, більше ніж будь-яка війна в минулому,— війна резервів людських, матеріальних. їх треба було вміти створювати в ході самої війни. Ще складніш було ними оперувати: розподіляти в часі, посилати туди, куди належить. Розгром противника під Москвою, його поразка на півдні свідчили не тільки про перевагу нашої військової думки, нашого солдата, нашої техніки,— ще більше вони говорили про те, що великі резерви народу, держави — в дбайливих руках, у вмілих руках, в золотих руках.
Прикро, дуже прикро було знову відступати — перед очима народу, коли, здавалось, уже все, все відомо про ворога й про себе!
Генерал мовчки їхав, поринувши в свої думки. Тільки-но всюдихід, насилу пробравшись по вулицях, загачених населенням, що евакуювалось, добрався до ворошиловградського шосе, як майже над самою головою, ревучи моторами, один по одному пройшли три німецькі пікірувальники. Вони вивернулись так раптово, що ні генерал, ні офіцер та сержант, які супроводили його, не встигли вискочити й лишилися в машині. Потік бійців та біженців, роздвоївшись, ринув обабіч шосе,— хто кинувся ниць у канаву, хто привалився до призьби хати чи припав до стіни.
І в цю мить генерал побачив на самій обочині шосе одиноку струнку дівчипу в білій кофтинці, з довгими чорними косами. Шосе спорожніло, дівчина лишилася зовсім сама. З безстрашним похмурим виразом проводила вона очима цих розмальованих птиць з чорними хрестами на розплатаних крилах, які промчали над нею і летіли так низько, аж, здавалося, обдали дівчину вітром.
Щось раптом клекнуло в горлі в генерала, і супутники злякано глянули на нього. Генерал сердито покрутив великою круглою головою, ніби комір тіснив йому шию, і одвернувся, не в силі бачити цю самотню дівчину на шосе. Всюдихід круто завернув і, стрибаючи по нерівній місцевості, помчав поряд із шосе по степу — не в напрямі Каменська, а на Ворошиловград, звідкіля тільки-тільки підходила до Краснодона дивізія генерала.
Розділ четвертий
Пікірувальники, що промчали над Улею Громовою, вже десь за містом дали кілька кулеметних черг по шосе й зникли в повітрі, яке різало очі сонячним блиском. І лише за кілька хвилин чути стало здалеку глухі вибухи,— мабуть, пікірувальники бомбили переправу на Дінці.
У селищі Первомайському все двигтіло. Назустріч Улі сунули підводи, тікали цілі родини. Вона знала всіх цих людей, як і вони знали її, але ніхто не дивився на неї, ніхто не розмовляв з нею.
Найнесподіванішим враженням було враження від Зі-наїди Вирікової, "гімназистки", яка сиділа між двома жінками на возі, заваленому ящиками, клунками й лантухами з борошном, і її обличчя було страшенно перелякане. Якийсь дід у картузі, звісивши набік білі від борошна чоботи, кінцями віжок щосили періщив шкапину, марно намагаючись погнати її на гору чвалом. Хоч було пеймовірно жарко, Вирікова їхала в драповому коричневому пальті, але без хустки й капелюшка, і поверх драпового цупкого коміра, як завжди, войовничо стирчали наперед її косиці.
Селище Первомайське було найстарішим шахтарським селищем у цім районі,— від нього, власне, й почалось місто Краснодон. Первомайським, чи в звичайній мові Первомай-кою, воно стало називатися знедавна. А давніше, коли вугілля в цих місцях ще не знаходили, тут розташовані були козачі хутори, серед яких за найбільший вважали хутір Со-рокін.
Вугілля виявили тут при початку століття. Перші дрібні шахти, що закладали їх по пласту, були похилі й такі маленькі, що вугілля підіймали кінними чи навіть ручними воротками. Дрібні шахти належали різним хазяям, але за старою пам'яттю всю копальню називали — рудник Сорокіп.
Шахтарі, вихідці з центральних російських губерній та з усієї України, селились по хуторах у козаків, ріднилися з ними, та й самі козаки вже працювали на шахтах. Сім'ї розростались, ділились, будувалися поряд.
Закладались нові шахти — за довгим пагорбом, по якому пролягає тепер ворошиловградське шосе, і далі, за балкою, що поділяє тепер місто Краснодон на дві нерівні частини. Ці нові шахти належали самотньому поміщикові Ярмапкіну, або "скаженому панові", тому й виселок, що виник довкола шахт, попервах називався просто виселок Ярманкін, або Скажений. Дім самого "скаженого пана" — мурований сірий одноповерховий будинок, в одній половині якого був зимовий сад з дивовижними рослинами та заморськими птицями,— о тій порі стояв самотньо на високім пагорбі, за балкою, відкритий усім вітрам, і його теж називали "скаженим".