Сама тільки Уля до цієї крайньої хвилини не мала ні ясного плану, ні твердої мети в душі своїй. їй усе здавалося, що нею мають керувати інші. То їй хотілось в армію, обов'язково в авіацію, і вона писала листи братові, технікові однієї з авіаційних частин, чи він їй не допоможе вступити до льотної школи. Іноді їй здавалося, що найпростіше — піти б на курси медичних сестер, як зробили декотрі з крас-нодонських дівчат,— таким чином вона могла б хутко потрапити в діючу армію. То їй не давала спокою таємна мрія піти в партизанське підпілля, в місця, зайняті ворогом. То раптом її охоплювала така жадоба вчитися, вчитись далі! Адже війна не вічна, коли скінчиться, треба буде жити, працювати, і які потрібні будуть люди, котрі знають діло,— адже вона швидко може стати інженером або вчителем. Але так ніхто й не розпорядився її долею, і от пора настала, коли дівчина вже мусить відчинити хвіртку і...
Тут лише вона відчула, як страшно може обернутися життя. Вона має покинути матір, батька ворогові на поталу й сама ринути в цей невідомий і страшний світ злигоднів,
поневірянь, боротьби... Вона відчула таку слабкість у колінах, що мало не сіла на землю. Ах, якби вона могла залізти зараз в оцю обжиту хатку, віконниці позачиняти, впасти на свою дівочу постіль і лежати собі тихо-тихо й нічого не вирішувати. Кому яке діло до чорнявенької дівчинки Улі! Ось так залізти в постіль, підібгати ноги й ждати між близькими людьми, які люблять тебе,— і хай буде, що буде... Та й що там буде, та й коли воно буде, та й чи довго ж воно буде? А може, це не так уже й страшно?
Але в ту ж мить вона здригнулась від приниження своєї гордості, приниження від самої тільки змоги припустити такий вихід. Та не було вже й часу вибирати: їй назустріч бігла мати. Яка сила підвела її з постелі? За матір'ю йшли батько, сестра, чоловік сестрин, бігла дітвора. Печать незвичайного хвилювання лежала на всіх обличчях, а маленький небіж плакав.
—— Куди ж ти поділась, доню моя? Тебе від самого світанку знайти не можуть. Біжи мерщій до Анатолія, якщо він іще не виїхав, біжи, доню! — казала мати, і сльози, яких вона й не пробувала витерти, котились по її засмаглих, блідих, зморшкуватих щоках.
Мати її все ще була чорнява, хоч і стара, і вже гнулась до землі. Вона була чорнява, і чорні очі сяяли прегарно, мов у крупної дикої птиці, хоч сама вона була маленька. І вдачу мала сильну та розумну,— дочки й старий Матвій Максимович слухались її. Але ось настала мить, коли дочка сама повинна була вирішити за себе, і сили матері надломились.
— Хто шукав? Анатолій? — швидко спитала Уля.
— Та з райкому шукали,— стоячи позаду матері й важко опустивши руки, казав батько.
Який він уже був старий! Спереду він майже зовсім облисів, тільки на потилиці й на скронях іще лишилися сліди колишніх кучерів, вони все ще брались кільцями, але в гренадерських рудуватих вусах його вже яскріло стільки сивини, і на лиці щетина вже посивіла, та й ніс був зовсім сизий, а цегляного кольору обличчя його, обличчя солдата, було все в зморшках.
— Біжи, біжи, доню! — повторювала мати.— Підожди, я Анатолія гукну! — І вона, маленька, стара, побігла поміж грядками до сусідів Попових, син яких, Анатолій, разом з Улею закінчив цього року первомайську школу.
— Та лягайте ж ви, мамо, я сама!
Уля кинулась за матір'ю, але та вже поспішала вишняком униз, і вони побігли разом, стара й молода.
Садиби Громових та Попових межували садами, що
2*
35
положисто спускалися в пересохлу балочку, по самому дну якої пролягала межа — тин. Та, хоч усе життя вони були сусідами, Уля ніколи не бачилася з Анатолієм поза школою та комсомольськими зборами, де він часто виступав з доповідями. В дитинстві він мав свої хлоп'ячі інтереси, а в старших класах з нього кепкували, немовби він боїться дівчат. І справді, коли він зустрічався з Улею, та й не тільки з Улею, десь на вулиці чи на квартирі, він так терявся, що не встигав навіть поздоровкатись, а коли здоровкався, так червонів, що всяку дівчину вганяв у жар. Про це дівчата розмовляли часом поміж себе й глузували з Анатолія. Але все-таки Уля поважала його, він був такий начитаний, розумний, замкнений, любив ті самі вірші, що й Уля, збирав жуків та метеликів, мінерали й рослини.
— Таїсіє Прокопівно! Таїсіє Прокопівно! — гукала мати, перегнувшись через низенький тин у садок до сусідів.— То-лечко! Уля прийшла...
Десь по той бік угорі, невидна за деревами, озвалась тоненьким голоском сестричка Анатолія. І от він уже сам біг поміж дерев, усіяних дрібними, ще зеленкуватими вишеньками,— в українській вишиваній сорочці з розстебнутим коміром та в збитій на потилицю узбецькій шапочці, яку носив, щоб не розсипалося його довге, зачесане назад вівсяного кольору волосся.
Його завжди серйозне худе засмагле обличчя з білястими бровами аж пашіло, він так спітнів, що мокрі плями кругами виступали в нього попід пахвами. І, видно, він зовсім забув про те, що перед Улею можна соромитись.
— Уляно... ти знаєш, я тебе шукаю від самісінького ранку, я вже всіх хлопців та дівчат оббігав, я через тебе Вітьку Петрова затримав з від'їздом, вони в нас тут, батько його страх як лається, збирайся негайно! — швидко говорив вія.
— Ми ж нічого не знали. Хто дав розпорядження?
— Дав розпорядження райком — усім відходити. Німці ось-ось насунуть. Я всіх попередив, а всієї вашої компанії нема, я страх як перенервувався. А тут з хутора Погорілого їдуть Вітька Петров 8 батьком. Батько в нього ще в громадянську війну тут партизанив проти німців, затримуватись йому, звісно, не слід ні хвилини, і, уявляєш собі, Вітька спеціально заїздить по мене! От товариш, так товариш! Батько в нього лісничий, коні в них у лісгоспі хор-роші! Я, звичайно, став їх затримувати. Батько лається, я кажу: "Ви ж самі старий партизан, розумієте, що товариша покинути не можна, до того ж,— кажу,— ви, мабуть, людина безстрашна..." От ми тебе й дожидаємо,— швидко говорив Анатолій, бажаючи, як видно, мерщій поділитися з Улею всім, що він пережив, поглядаючи на неї то світло-сірими, то голубими, раптом зазорілими очима, які вмить робили таким привабливим його білясте обличчя.