Уля мовчки поривчасто обняла Лілю й довго не відпускала, пригорнувши її личко до своїх грудей. А коли Ліля підняла обличчя від грудей Улі, в нім не було виразу розм'як-шеності або зворушення. Добрі очі Лілі дивилися з якимось нетутешнім, відчуженим виразом, ніби те, що Ліля пережила, так віддалило її од подруг дитинства, що не могла вже поділяти з ними їхніх звичайних, повсякденних почуттів, хоч би як вони бурхливо й щиро виявлялись.
Саша Бондарева перехопила Лілю й заметушилась біля неї.
— Лілько! Чи ти ж це?.. Лілечко, подружко, золотко моє! Як же ти змарніла!.. Але дарма, дарма, ми тебе підгодуємо. Добре, що ти знайшлась, Лілечко, щастя наше! — говорила Саша в своїй безпосередній манері навально виявляти почуття й закружляла з нею по кімнаті.
— Та пусти ж ти її! — сміялась Майя, самолюбно відкопиливши нижню повну свавільну губку. І вона також обняла Лілю й розцілувала її.— Розповідай, розповідай,— зразу ж попросила Майя.
І Ліля, сівши на стілець серед гуртка дівчат, що позсувались до неї, далі розповідала спокійним, тихим голосом:
— Правда, нам трудно було серед чоловіків, але я була рада, не те що рада, а просто щаслива, що не розлучили мене з хлопцями з нашого батальйону. Адже ми весь відступ пройшли разом, стільки людей утратили... Знаєте, дівчатка, завжди жаль, коли гинуть свої люди. Та коли в ротах по сім-вісім чоловік у строю і всіх знаєш, кого як звуть, тоді кожного, мов рідного, одриваєш од серця. Пам'ятаю, минулого року привезли мене до Харкова, поранену, поклали в хороший госпіталь, а я все думаю: "Ну, як же вони там, у батальйоні, без мене?" Щодня листи писала, і мені всі писали, і окремі, й колективні, а я все думала: "Коли ж, коли ж?" Потім мені відпустку дали, а після відпустки я потрапила б до іншої частини, а я вблагала коменданта, і він влаштував мене в ешелон до наших... Я по Харкову все пішки ходила, бо сіла якось у трамвай і так розхвилювалась. Побачила, що є в нас люди, що одне одного штовхають, ображають; і я не за себе, а за них розхвилювалася,— аж незручно: військова, а сльози течуть, і мені враз так прикро й жалко стало цих людей. "Ох, коли б ви знали,— думала я,— як у пас па фронті щодня гинуть люди, тихо, без зайвих слів, як вони один одного бережуть, а не самих себе, а це ж бо ваші чоловіки, батьки, сини... Коли б ви тільки вдумалися в це, то ви, замість того щоб грубіянити, ображати одне одного, давали б одне одному дорогу, казали б най-ласкавіші слова, а якщо кого-небудь ненароком образили, втішали б та гладили б такого по голівці..."
Вона розповідала все це рівним, тихим голосом, дивлячись не на подруг, а кудись крізь них, а вони, притихлі, подавшись до неї, слухали, не зводячи з неї просвітлілих очей.
— Жили ми в таборі проти неба. Дощ іде, то дрижаків хапаємо під дощем; годували самою баландою, з висівок чи з картопляного лушпиння, а робота все-таки важка — дороги копати; хлопці наші танули, мов свічки. День у день, день у день, а багатьох уже нема. Ми, жінки,— Ліля так і сказала: "Ми, жінки", а не дівчата,— ми, жінки, витримували-таки довше, як чоловіки. Там був один наш хлопець з батальйону, сержант Федя, я з ним дружила, дуже дружила,— тихо сказала Ліля,— і він усе жартував про нас, про жінок: "У вашої сестри внутрішній запас". А сам він, коли нас уже стали переганяти до іншого табору, сам він уже не витримав, і його конвойний пристрелив. Але він не зразу вмер, а ще жив і все дивився на мене, як я далі йду, а я вже не могла його ні обійняти, ні поцілувати, а то вбили б вони й мене...
Ліля розповіла, як їх перегнали до іншого табору, і там, у жіночому відділі табору, була наглядачка німкеня, Гертруда Геббех, і ця вовчиця терзала дівчат до смерті. І Ліля розповіла, як вони, жінки, змовились або загинути самим, або знищити Гертруду Геббех. їм пощастило, повертаючись вночі з роботи в лісі, обдурити охорону, підстерегти Гертруду Геббех, і накрити її шинеллю, й задушити. І вони, кілька жінок та дівчат, утекли. Але вони не могли разом іти через усю Польщу і Україну й розійшлись. Ліля сама добиралась ці сотні й сотні кілометрів, і її переховували й годували поляки, а потім наші, українці.
Все це розповідала Ліля, колись така сама звичайна крас-нодоночка, біленька, товста, добра дівчинка,-— вона була така сама, як усі вони. І трудно було уявити, що це вона душила Гертруду Геббех і потім пройшла оцими невеличкими ногами з набряклими жилками через усю Польщу та Україну, зайняту німцями. І кожна з дівчат думала сама собі: "А якби все це випало на мою долю, чи змогла б я знести все це і як би я повелась?"
Вона була колишня Ліля, але вона була й інакша. Не можна сказати, що її серце стало жорстоким після всього, що пережила; вона не виставлялась і не заносилась перед подругами, ні, вона вже дещо тямила в житті. В якомусь розумінні вона стала навіть добріша до людей, наче пізнала їм ціну. І при всьому тому, що вона й фізично, й душевно стала немовби сухіша, це велике людське світло, світло добра осявало її змарніле обличчя.
Всі дівчата знову стали цілувати Лілю, кожній хотілось погладити її чи бодай доторкнутись до неї. І тільки Шура Дубровіна, дівчина трохи старша, студентка, була стрима-ніша за інших, бо вона вже ревнувала Майю Пегліванову до Лілі.
— І чого це, дівчата, в усіх очі справді на мокрому місці! — вигукнула Саша Бондарева.— Краще заспіваймо!
І вона завела була "Сплять кургани в темряві", але дівчата зацитькали: всякі, мовляв, люди жили в селищі, і міг наскочити хто-небудь з поліцаїв. Стали вибирати яку-небудь старовинну українську, а Тоня запропонувала "Землянку".
— Вона й наша, і вроді не причепишся,— несміливо сказала Тоня.
Та всі вважали, що й так невесело на душі, а з цією "Землянкою" ще розплачешся, і Саша, яка поміж усіма пер-вомайськими дівчатами була головна співуха, завела:
Біля вікон ходить хлопець У вечірній ТИШІШІ І пі слова не промовить, Лиш підморгує мені...1
І всі підхопили. У цій пісні не було нічого, що могло б насторожити поліцайське вухо. Але це була пісня, багато разів чувана по радіо у виконанні улюбленого хору імені ІГятницького, і саме тому, що не раз чули пісню по радіо з Москви, тепер вони мовби долали з цією піснею зворотну путь звідси, з Первомайки, до Москви.