Якось хлопчик, той, бистрий і спритний, котрий усіма коноводить, натрапляє на заряджену міну й при дівчині з світло-русявими косами, надзвичайно точно орудуючи спритними пальцями, розряджає цю міну.
Без сумніву, в цьому районі має бути багато мін. Він навчить усіх, як розряджати. Міни теж придадуться.
Дівчина з золотавими косами повертається додому ввечері, дуже засмагла, стомлена, збуджена,— і це не перший вечір. Люсі щастить на хвилинку затягти її в садок. Поблискуючи в темряві білками очей, Люся страшним шепотом розповідає їй про жениха.
— Який жених? Що ти мелеш? — сердито одказує Валя, трохи розгубившись.
Думка про те, що, може, це шпигун, підісланий німцями, і протилежна думка, що це представник підпільної більшовицької організації, дізнавшися про Валину діяльність, розшукує її,— обидва ці припущення відпадають. Хоч Валя напхана літературою пригод, як міна вибуховою речовиною, вона людина реального, практичного складу, як усе її покоління. Вона перебирає в пам*яті всіх знайомих. І раптом її неначе осінило. Весна минулого року... прощальна вистава драмгуртка в клубі імені Леніна,— проводи Вані Туркенича до Севастопольського зенітно-артилерійського училища. Він у ролі жениха, Валя — нареченої... "Жених"!.. Ну, звичайно!
Ваня Туркенич! Він завжди грав ролі кумедних стариків. Звісно, тут не Московський Художній театр. "Моя пастанова така,— пояснював Ваня.— Глядач від першого ряду до останнього повинен сидіти мокрий від реготу". І це в нього виходило. Хоч би в чому він виступав, у "Безталанній" чи в "На перші гулі", він незмінно гримувався під садівника Даниловича. Але ж він — на фронті, як же він міг опинитися в Краснодоні? Він же лейтенант Червоної Армії. Минулої зими він заїздив додому по дорозі в Сталінград, куди його послали переучуватися стріляти з зенітних гармат по танках.
— Вічно ти, мамо, ну яке тобі діло? Я не хочу вечеряти! — 1 Валя мчить до Олега. Туркенич у Краснодоні!
Маленька білява дівчина йде через усю велику землю. Вона пройшла вже Польщу й Україну,— піщинка в незчисленному людському піску, загублене зерня... Так доходить вона до Первомайки й стукає у вікно маленького будиночка.
"Якщо серед сестер Іванцових ти бачиш одну білявеньку, то знай, що це сестри Іваніхіни..."
Ліля Іваніхіна, що пропала безвісти на фронті, повернулась до рідного дому.
Уля дізналась про це від Майї Пегліванової та Саші Бондаревої. Повернулась Ліля, добра, весела Ліля, душа їхньої компанії, перша з них, що відірвалась од родини й подруг, перша, що поринула в цей страшний світ боротьби, що пропала безвісти, вже похована й знов воскресла!
І всі три подруги — тоненька, з хлоп'ячими манерами Саша Бондарева, смаглява, як циганка, Майя, з гордовито відкопиленою повною нижньою губкою, завжди діяльна,— навіть за німецького панування вона не втратила звички всіх поправляти й усіх виховувати,— і Уля із хвилястими своїми чорними косами, випущеними на груди, поверх темно-синього, в білу цяточку, простого плаття, сливе єдиного, що лишилось після перебування в їхнім домі німецьких солдатів,— усі три подруги побігли до Іваніхіних, які жили в центрі селища, недалеко від школи.
Було навіть дивно бігти по селищу, де вже не було жодного німця. Дівчат опанувало почуття волі, вони самі не помітили, як пожвавішали. В чорних очах Улі заблищала весела й така несподівана на її обличчі пустотлива усмішка, і ця усмішка раптом немов одбилась на обличчях подруг і на всьому довкола.
Ледве підійшли вони до школи, в око впав наклеєний на половинці великих шкільних дверей яскравий плакат. Наче змовившись, дівчата разом гулькнули на ґанок.
На плакаті намальовано німецьку родину. Усмішливий підстаркуватий німець у капелюсі, в робочім фартусі та в смугастій сорочці з галстуком-метеликом, з сигарою в руці. Білява, теж усмішлива, моложава повна жінка, в чепчику та рожевому платті, оточена дітьми різного віку, починаючи РІД однорічного товстуна, з надутими щоками хлопчика й кінчаючи білявою дівчинкою з голубими очима. Вони стоять Оіля дверей сільського будиночка з високим черепичним дахом, по якому гуляють воласті голуби. І цей чоловік, і жінка, і всі діти, що з них наймолодший навіть простягав ручки, усміхаються назустріч дівчині, котра йде до них з білим емальованим відром у руці. Дівчина в яскравому сарафані, в білому мереживному фартусі, в такому ж чепчику, як у хазяйки, та в елегантних червоних черевиках, повна, з дуже кирпатим носом, неприродно рум'яна. Вона теж посміхається так, що видно всі її великі білі зуби. На дальньому плані картини — клуня та хлів під високим черепичним дахом з голубами, які на ньому прогулюються, клапоть голубого неба, клапоть поля з пшеницею, котра вже колоситься, та великі рябі корови біля хліва.
Внизу плаката написано по-російському: "Я нашла здесь дом и семью". А нижче, праворуч: "Катья".
Уля, Майя і Саша особливо зблизились поміж собою, поки в місті стояли німецьки солдата. Дівчата навіть ночували одна в одної, коли в кого-небудь з них ставали німці на постій, а квартира якоїсь із подруг була вільна. Але за весь цей час вони, начебто за мовчазною згодою, ніби відчуваючи, що не дозріли ще для цього, не говорили одна з одною про найбільше та найголовніше в їхнім житті,— про те, як жити при німцях. Так і тепер вони тільки пере-зирнулись і мовчки зійшли з ґанку і, німуючи, не дивлячись одна на одну, подались до Іваніхіних.
Сяючи від щастя, молодша з сестер, Тоня, з довгими ногами ще не дівчини і вже не дівчинки, з великим носом і товстими пасмами темно-каштанового волосся, вибігла з будиночка назустріч.
— Дівчатка! Чули? Боже, я така рада! — заговорила вона, і в неї зразу проступили сльози.
В домі було повно дівчат. Серед них Улі впали в око сестри Іванцови, що недавно повернулись до міста, Оля та Ніна, яких вона багато місяців не бачила.
Але що сталося з Лілею! Із світлим своїм волоссям, з добрими-добрими веселими очима вона завжди була така біленька й чиста, м'яка, округла, наче здобна. Тепер вона стояла перед Улею, опустивши вздовж висхлого тіла безпомічні руки, зсутулившись. Бліде її личко хворобливо засмагло, самий лише великий худий ніс виділявся на обличчі її, та очі дивилися з колишнім, добрим виразом... Ні, не колишнім!