І потис Толі руку.
— Та хіба ми будемо просто так жити? — з блискучими очима говорив Володя.— Ми будемо боротись, правда, Толю?
І не може бути, щоб тут нікого не залишили від райкому партії для підпільної роботи. Ми їх знайдемо! Хіба ми БО зможемо бути корисні!
Розділ десятий
Ваня Земнухов та Жора Арутюняпц, попрощавшися з Володею Осьмухіним, влилися в потік біженців, що котився вздовж залізниці на Лиху.
Спочатку їхній шлях лежав на Новочеркаськ, де в Жори Арутюнянца була впливова, як він сказав, рідня, що може допомогти в дальшому пересуванні,— там дядько його працював за шевця при станції. Але Ваня, що йому Жора підлягав як старшому товаришеві, дізнавшись, що Ковальови їдуть на Лиху, в останню хвилину запропонував Жорі цей новий маршрут, дуже туманно сформулювавши його переваги. І Жора, якому було однаково, куди йти, залюбки змінив свій досить ясний маршрут на туманний маршрут Земну-хова.
На одному з етапів путі до них приєднався маленький, кривоногий і страшенно вусатий майор у пожмаканій гімнастерці з гвардійським значком на правому боці грудей, в сухих зашкарублих чоботях. Його військова форма, особливо чоботи, була в такому жалюгідному стані тому, що, як він пояснив, вона п'ять місяців, поки він лікувався від ран, валялась у госпітальній кладовій.
Останнім часом госпіталь займав один з відділів красно-донської головної лікарні і тепер евакуювався, але через нестачу транспорту всім, хто міг ходити, запропонували йти пішки, і ще понад сто тяжкопоранених залишилося в Краснодоні без будь-якої надії вибратися.
Крім цього докладного пояснення долі своєї й свого госпіталю, майор за всю дорогу не мовив ні слова. Він був аж надто мовчазний, він мовчав уперто й цілком безнадійно. Крім того, майор кульгав. Але, невважаючи на кульгавість, він досить жваво ступав у своїх зашкарублих чоботях, не відстаючи від хлопців, і незабаром викликав таку повагу до себе, аж хлопці, хоч би про що вони говорили, звертались до нього як до мовчазного авторитета.
Поки безліч людей, літніх і молодих, і не тільки жінок, а й чоловіків із зброєю в руках, страждали й мучились у цьому нескінченному потоці відступу, Ваня та Жора з речовими мішками за плечима, рукава закачавши вище ліктів, несучи в руках кепки, йшли степом, повні бадьорості й райдужних надій. їхня перевага проти інших людей полягала в тому, що вони були зовсім юні, самотні, не знали, де перебуває ворог і де свої, не вірили чуткам, і цілий світ з неосяжним оцим степом, розпеченим сонцем, димом пожеж га курявою, яка хмарою стояла в районі доріг, що їх то там, то тут бомбив та обстрілював німець,— цілий світ, здавалось їм, був одкритий на всі чотири сторони.
І розмовляли вони про речі, які не мали нічого спільного з тим, що діялось довкола.
—■ Чому ж ти вважаєш, що бути юристом нецікаво в наші дні? — глухуватим баском питав Ваня.
— Тому що, поки йде війна, треба бути військовим, а коли війна скінчиться, треба бути інженером, щоб відбудувати господарство, а юристом — це тепер не головне,— пояснював Жора з тою чіткістю й певністю суджень, яка була йому властива, невважаючи на його сімнадцять років.
— Так, звісно, поки йде війна, я бути хотів би військовим, але мене в військові не беруть — через очі. Коли ти відходиш од мене, я вже бачу тебе як щось невиразно-довгов'язе й чорне,— усміхнувшись, мовив Ваня.— А інженером бути, звичайно, дуже корисно, але тут справа в нахилі, а в мене нахил, як ти знаєш, до поезії.
— Тоді треба йти в літературний вуз,— дуже ясно й чітко ухвалив Жора й поглянув на майора як на людину, що одна може розуміти, чи він, Жора, правий. Але майор ніяк не відгукнувся на його слова.
— А от цього я саме й не хочу,— сказав Ваня.— Ні Пушкін, ні Тютчев не проходили літературного вузу, та тоді й не було такого, і взагалі навчитися стати поетом у навчальнім закладі не можна.
— Всього можна навчитись,— відповів Жора.
— Ні, вчитись на поета в навчальнім закладі — це просто дурниця. Кожна людина повинна вчитися й починати життя з звичайної професії, а коли в неї від природи є талант поетичний, цей талапт зміцніє в самостійному розвитку, і тільки тоді, я думаю, можна стати професійним письменником. Наприклад, Тютчев був дипломатом, Гарін — інженером, Чехов — лікарем, Толстой — поміщиком...
— Зручна професія! — сказав Жора, лукаво поглянувши на Ваню чорними вірменськими очима.
Обидва вони засміялись, і майор також усміхнувся у вуса.
— А юристом був хто-небудь? — діловито спитав Жора. Зрештою, коли хто з письменників був юристом, це було б, йому здавалось, непогано й для Вані.
— Цього я не знаю, але освіта юридична дає знання в науках, потрібних письменникові,— в галузі наук суспільних, історії, права, літератури...
— Ну, ці дисципліни,— хизуючись, сказав Жора,— ці дисципліни краще пройти в педвузі.
— Але я не хотів би бути педагогом, хоч ви там і прозвали мене професором...
— Все-таки нерозумно, наприклад, бути оборонцем у нашому суді,— сказав Жора,— наприклад, пам'ятаєш, на процесі цієї наволочі — шкідників? Я весь час думаю про оборонців. От дурне в них становище, га? — І Жора знов засміявся, показавши сліпучо-білі зуби.
— Ну, оборонцем у нас бути, звичайно, нецікаво, у нас суд народний, але слідчим, я думаю, дуже цікаво, можна дуже багато всяких людей пізнати.
— Найкраще — обвинувачем,— сказав Жора.— Пам'ятаєш, ВРШТИНСЬКИЙ? Здорово! Але все-таки я особисто не став би юристом.
— Ленін був юристом,— сказав Ваня.
— То інший час був.
— Я б іще з тобою посперечався, коли б мені не було ясно, що на цю тему — ким бути — сперечатись просто річ марна,— сказав Ваня з усмішкою.— Треба бути людиною освіченою, яка знає своє діло, працьовитою, а коли в тебе до того ж є талант поетичний, він себе виявить.
— Ваню, я завжди, ти знаєш, залюбки читав твої вірпті і в стінгазеті, і в журналі "Парус", який ви з Кошовим випускали.
— Ти читав цей журнал? — жваво перепитав Ваня.
— Так, я читав цей журнал,— урочисто проголосив Жора,— я читав наш шкільний "Крокодил", я стежив за всім, що видається в нашій школі,— сказав він самовдоволено,— і я тобі твердо скажу: в тебе є талант!