Згодом Шульга з болісним хвилюванням та скорботою згадував не раз цей момент їхньої розмови. Найнепоправні-ше було те, що він у глибині душі розумів, які почуття володіли цією жінкою, і в душі його, широкій та сильній, були справжні слова для неї. Але в ту мить, коли вона говорила з мукою, що проривалася в ній, і, як йому здавалося, із злобою, її слова і весь її образ так суперечили уявленню про ту Лізу, яку він знав у дні молодості, так вразили його невідповідністю до того, чого він чекав! І образливим здалося йому, що він і сам лишався тут, і вся його родина вже була в руках німців, і, можливо, вже загинула, а вона, ця жінка, говорила тільки про себе, навіть не спитала його про сімо, про дружину, з якою приятелювала замолоду. І з губ Шульги зненацька теж зірвалися слова, що він за ними лотім жалкував.
— Далеко ви заїхали, Лизавето Олексіївно, в думках своїх,— сказав він холодно,— далеко! Воно зручно, звісна річ, зневіритися в своїй владі, коли німецька влада на порозі. Чуєте? — сказав він грізно, піднісши руку з коротким, волосатим пальцем, і відгомін далекої артилерійської стрілянини наче вдерся до кімнати.— А чи думали ви, скільки гине там найкращого цвіту народу нашого, тих, що з простих людей піднеслись до влади, як ви кажете, а я скажу — піднеслись до свідомості, що вони цвіт народу, комуністи! І коли ви зневірилися в тих людях, зневірилися в таку годину, коли нас німець топче, мені з того прикро. Прикро й жалко вас, жалко,— грізно повторив він, і губи його затремтіли, як у дитини.
— Та ви що це?.. Що це?.. Ви... ви хочете обвинуватиш мене, що я німців жду? — задихнувшись і ще більше розпалюючись від того, що він її так зрозумів, різко закричала Лизавета Олексіївна,— Ах, ви... А син мій!.. Я мати!.. А ви...
— А хіба ви забули, Лизавето Олексіївно, коли ми з вами були прості робочі люди, як ви кажете, і вставала нам небезпека від німців, від білих, хіба ми спершу про себе думали? — не слухаючи її, говорив Матвій Костьович з гірким почуттям.— Ні, ми передусім не про себе думали, а про кращих людей — вожаків, ось про кого ми думали! Зга-дайте-но брата вашого! От як завжди думали й робили ми, робочі люди! Сховати, вберегти вожаків наших, кращих людей, цвіт наш, а самим стати грудьми,— ось як завжди думав і думає робочий чоловік, і думати інакше вважає для себе за ганьбу! Невже ж ви так змінилися з тої пори, Лиза-вето Олексіївно?
— Заждіть! — раптом сказала вона і вся випросталась, гоислухаточись до того, що діялося в другій кімнаті за передпокоєм.
І Шульга теж прислухався.
В тій кімнаті настала тиша, і ця тиша підказала матері, що там щось діється. Вона, вмить забувши про Матвія Ко-стьовича, рвучко вискочила в двері й пройшла до сина. Матвій Костьович, незадоволений собою, похмуро жмакаючи у великих, порослих темним волоссям руках кепку, вийшов до передпокою.
Син Лизавети Олексіївни, напівлежачи на постелі, прощався з товаришами, довго, мовчки потискуючи їм руки, схвильовано й нервово посмикуючи шиєю і темною, обстриженою під машинку, вже трохи оброслою головою. Хоч як це дивно було в його становищі, на обличчі в нього був вираз радісного піднесення, темні вузькі очі його блищали. Один з його товаришів, чубатий, незграбний, маслакуватий, стояв у нього в головах і, одвернувшись так, що обличчя його видніло тільки в профіль, з виразом просвітління, великими очима дивився в сонячне відчинене вікно.
А дівчина, як і доти, стояла у хворого в ногах і усміхалась. І в Матвія Костьовича раптом боляче стислося серце, коли в цій дівчині він упізнав колишню Лізу Риба-лову. Так, це була Ліза, якою він її знав понад двадцять літ тому, тільки більше пом'якшена, ніж та робітниця Ліза з великими руками і рвучкими жестами, яку він знав і любив.
"Так, треба йти",— з сумом подумав він, жмакаючи в руках кепку, й незграбно переступив па скрипучих дошках підлога.
— Ідете? — голосно спитала Лизавета Олексіївна, рвонувшись до нього.
— Як кажуть, нічого не вдієш, пора вже їхати. Не гнівайтесь.— І він надів кепку.
— Уже? — повторида вона. Чи то гірке почуття, чи то жаль прозвучали в цьому її запитанні-вигуку, а може, йому так здалося.— Не гнівайтесь і ви... Дай же вам боже, коли він є, щасливо добратись, не забувайте нас, пам'ятайте про нас,— говорила вона, безпорадно опустивши руки. І ЩОСЬ таке добре, материнське звучало в її голосі, що йому до горла раптом підкотився клубок.
— Прощайте,— похмуро сказав Матвій Костьович і вийшов на вулицю.
Ах, даремно, даремно пішов ти, товаришу Шульга! Даремно ти залишив Лизавету Олексіївну і цю дівчину, що так скидалась на колишню Лізу Рибалову, даремно ти не вдумався, не збагнув почуттям те, що сталось при твоїх очах між цими юнаками, навіть не поцікавився тим, хто вони, ці юнаки!
Якби Матвій Костьович не вчинив так, може, все його життя склалося б інакше. Але він тоді не тільки не міг розуміти цього, він був навіть чимось скривджений та ображений. І йому нічого не лишалось, як іти в дальній район, який в давнину звався Голуб'ятниками, розшукувати будиночок свого товариша по старому партизанству, Івана Гнатенка, чи просто Кіндратовича, в якого він не був дванадцять літ. Чи міг він думати, що в цей момент він ступав перший крок по тому шляху, котрий привів його до загибелі?
А ось що сталося в останню хвилину перед тим, як він услід за Лизаветою Олексіївною вийшов до передпокою,— ось що сталося в кімнаті, де лежав син Лизавети Олексіївни.
Там панувала тяжка мовчанка. І тоді підвівся з табурета Толя Орлов, той самий Толя Орлов, якого прозвали "Грім гримить",— він підвівся з табурета й сказав, що коли вже його найкращий друг Володя не може виїхати, то він, Толя Орлов, лишиться з ним.
У першу мить усі розгубились. Потім у Володі навернулися сльози, і він став цілувати Толю Орлова, і всіх охопило радісне збудження. Люся, та кинулась "Громові гримить" на шию, стала цілувати його в щоки, в очі, в ніс,— він не знав хвилини, щасливішої за цю. Потім Люся сердито подивилась на Жору Арутюнянца. їй дуже хотілося, щоб цей акуратний юнак-негр теж залишився.
— От здорово! Оце товариші! Оце молодець, Толю! — задоволеним глухуватим баском говорив Ваня Земнухов.— Я пишаюсь тобою...— раптом сказав він,— Я і ось Жора Арутюнянц, ми пишаємось тобою,— поправився він.