"Прощай, мамо, твоя дочка Люба йде в сиру землю".
Коли Любу вивели на розстріл, вона заспівала одну з своїх улюблених пісень:
На широких московських просторах...
Ротенфюрер СС, який вів її на розстріл, хотів поставити її на коліна і вистрілити в потилицю, та Любка не стала на коліна й прийняла кулю в обличчя.
Розділ шістдесят п'ятий
Пилип Петрович, передаючи через Поліну Георгіївну адресу, з якої, він гадав, скористаються Олег та Ваня Туркенич, додержуючи обережності, не велів казати їм, що це за адреса. Пилип Петрович знав, що Марфа Корнієнко, до якої він їх надсилав, сповістить про їхній прихід Проценка або його дружину. А там уже зуміють використати керівників "Молодої гвардії".
Те, що Пилип Петрович зважився передати цю найпо-таємнішу адресу Олегові й Туркеничу, само собою говорило, як він довіряв їм, цінив їх і як тривожився за їхню долю.
Але хоч Поліна Георгіївна й не пояснила Олегові, куди Лютиков посилає його й Туркенича, Ваня зразу здогадався, що це шлях до партизанів.
Поміж усіма учасниками "Молодої гвардії" тільки він і Мошков були вже сформованими, дорослими людьми. Ваня Туркенич, як і його товариші, важко переживав арешт друзів своїх. Усі сили його душі були зосереджені на тому, як їх виручити. Але, на відміну од товаришів, Туркенич бачив події в їх реальному світлі. І думка про допомогу друзям мала в нього характер цілком практичний.
Найближчий шлях до визволення друзів — це був шлях у партизани. Туркенич знав, що радянські війська вже вступили на територію Ворошиловградської області й ідуть уперед, а в Краснодоні готується збройний виступ. Він не мав сумніву, що йому, людині з воєнним досвідом, дадуть загін або принаймні дадуть змогу сформувати загін. І Туркенич без вагань скористався з адреси, переданої Олегом.
Він припускав, що прізвище його може бути відоме вже в усіх жандармських управліннях та поліцейських пунктах, і не зважився взяти з собою документи, що підтверджували його особу. Документів на чуже ім'я він не мав, роздобувати їх ніколи було. Ваня рушив у путь, на північ, без усяких документів. На кисті його лівої руки з дитинства була витатуйована початкова літера його ймення. Тому він лишив собі ім'я своє, а прізвище вигадав — Крапивін.
Становище його було важке. І виправкою своєю, і просто за віком він аж ніяк не належав до категорії людей, котрі можуть тинятися з місця на місце без документів і без діла в німецькому тилу, та ще й так близько до фронту. Пояснення, які він міг би дати, потрапивши до рук гестапо чи поліції,— скажімо, втік од червоних з Ольхового Рога Ростовської області, коли їхні танки вдерлись на хутір, навіть документів не встиг захопити,— ці пояснення в кращому разі могли зберегти йому життя. Але вони, ці пояснення, неминуче прирікали його на тилові роботи в німецьких військах або на вигнання до Німеччини.
Ваня йшов удень і вночі, обминаючи населені пункти, де, на його думку, можна було наскочити на поліцаїв, ішов то дорогами, то степом, вибираючи глухіші місця. Якщо відчував, що його занадто видно звідусіль, він удепь відлежувався, а вночі йшов. Він дуже мерз у чоботях, особливо коли не міг іти, і майже нічого не їв. Душевні муки загартували його дух. Фізично він був такий витривалий, як тільки може бути російський робітник, та ще молодий, та ще й пройшовши школу Вітчизняної війни.
Так він добувся до Марфи Корнієнко.
У селі, де вона жила, навіть у її хаті, по всіх сусідніх хуторах — Давидів, Макарів Яр та інших — стояли ворожі війська. На правому боці Сіверського Дінця, як і на лівому, будували міцні оборонні укріплення. Цей рубіж німецької оборони так одділив північну частину Ворошиловградської області од південпої, що зв'язок між Марфою та Йваном Федоровичем став майже неможливий. А коли б він і став можливий, цей зв'язок, у ньому не було тепер потреби. Загони північних районів області вступили в безпосередню взаємодію з частинами Червоної Армії і воювали за вказівками командування цих частин, а не за вказівками Йван Федоровича. Загони південних районів, до яких фронт наблизився тільки в половині лютого, діяли тепер залежно від обставин. Проценко, відділений од них десятками та сотнями кілометрів, не міг брати до уваги ці обставини й не міг керувати загонами.
Біловодський загін, що в пьому перебував тепер Іван Федорович, покинув свою базу в селі Городище, де стояли німці, і вже не мав постійної бази, а діяв у тилу німецьких військ за вказівками радянського командування. Марфа не мала зв'язку ні з Іваном Федоровичем, ні з своїм чоловіком. Вона втратила зв'язок і з Корнієм Тихоновичем, і взагалі з будь-ким із Митякинського загону, який теж покинув свою базу: в районі Митякинської стояли німецькі війська, що будували там укріплення. На ту пору, коли Туркенич потрапив до Марфи, Катерина Павлівна давно вже була в Воро-шиловграді, і зв'язку з нею також не стало.
Сама зустріч Марфи й Туркепича змогла відбутись тільки через його винахідливість і сміливість. І то було щастя, що Марфа йому повірила,— повірила так, без документів, просто на слово: ніякої змоги перевірити Туркенича в неї не було. З удаваною байдужістю вона зустріла його спокійний, серйозний погляд; їй зразу впало в око стомлене худе обличчя з мужніми складками, вона потроху відзначала його військову виправку, скромну манеру триматись, і раптом так повірила, як можуть вірити лише жінки-слов'янки — зразу й без помилки. Правда, вона не зразу показала, що повірила йому, але тут сталося ще одне диво. Після того як вона потвердила, що вона справді-таки Марфа Корнієнко, Ваня згадав Гордія Корнієнка, про визволення якого з табору військовополонених він знав од свого тезка, від Вані Земнухова, та від учасників операції, і спитав, чи не родич він Марфі?
— Ну, нехай родич,— сказала Марфа з живим виразом, що зненацька промайнув у її чорних молодих очах.
— Це наші хлопці з "Молодої гвардії" визволили його...— і він розповів, як це сталось.
Марфа не раз чула це оповідання від чоловіка. І вся вдячність її жіночого, материнського серця, яку вона не могла висловити хлопцям, що визволили її Гордія, вилилась на Ваню Туркенича, вилилась не в словах, не в жестах: вона просто дала Вані адресу своєї рідні десь коло Городища.