З минулою передачею Улі передали чисту білизну, вона почала тепер зв'язувати стару в клунок. Зненацька сльози стали душити її, вона була не в силі вгамувати їх і, схопивши цю скривавлену білизну та затуливши нею обличчя, щоб не було чути, ткнулася в куток камери й трохи так посиділа.
їх виводили на пустир, заллятий світлом місяця, і садовили в дві вантажні машини. Першим винесли Стаховича, зовсім знесиленого, божевільного, і, розгойдавши, вкинули в машину. Багато хто 8 молодогвардійців не міг іти сам.
Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелев. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, як билинка, йшов Серьожка Тюленін.
їх посадовили в різні вантажні машини — дівчат і юнаків.
Солдати, піднявши бічні відкидні стінки грузовиків, залізли через борти в переповнені машини. Унтер Фенбонг зайняв місце поряд з водієм на передній. Машини рушили, їх везли дорогою через пустир, повз будинки дитячої лікарні та школи імені Ворошилова. Передньою йшла машипа з дівчатами. Уля, Саша Бондарева й Ліля заспівали:
Замучений тяжко в неволі, Ти славною смертю поліг...
Дівчата приєднались до них. Заспівали й хлопці па задній машині. Спів їхній далеко линув у морозному непорушному повітрі.
Грузовики, поминувши зліва останній будинок, виїхали на дорогу, що веде до шахти № 5.
Серьожка, притиснутий до задньої стінки машини, жадібно вбирав ніздрями зимне повітря... Ось машини поминули поворот на висілки, скоро мають переїхати через балку. Ні, Серьожка знав, що він не в силі це зробити. Але поперед нього, стоячи на колінах, їхав Ковальов із зв'язаними за спиною руками. Він був іще сильний, недаром йому зв'язали руки. Серьожка штовхнув його головою. Ковальов обернувся.
— Только... Зараз балка...— прошепотів Серьожка й кивнув головою вбік.
Ковальов, скосивши оком назад, поворушив зв'язаними руками. Серьожка припав зубами до вузла, що зв'язував руки Ковальова. Серьожка був такий кволий, що кілька разів відкидався до стінки машини з потом на лобі. Але він боровся так, як боровся б за свою свободу. І от вузол був розв'язаний. Ковальов, як і доти, тримаючи руки за спиною, поворушив ними.
Підніметься месник до бою, Він буде сильніший від нас...—
співали дівчата й юнаки.
Машини з'їхали в балку, і передня вже виходила на узвіз. Друга, пирхаючи та буксуючи, теж почала виїздити. Ковальов, ставши ногою на задню стінку, зіскочив і побіг по балці, зорюючи сніг.
Пройшла перша мить розгубленості, а машина в цей час виповзла з балки, і Ковальова не стало видно. Солдати, не зважуючись вистрибнути, щоб не порозбігались інші арештовані, почали навмання стріляти з машини. Почувши постріли, Фенбонг зупинив машину й вистрибнув. Грузовики стали. Фенбонг люто лаявся баб'ячим голосом.
— Утік!.. Утік!..— з невимовною силою торжества кричав Серьожка тонким голосом і лаявся найстрашнішими словами, які тільки знав. Але ці лайки звучали зараз в устах Серьожки, як святе закляття.
Ось уже видно було копер шахти № 5, який косо звалився набік після вибуху.
Юнаки й дівчата заспівали "Інтернаціонал".
їх усіх скинули в промерзле приміщення лазні при шахті й трохи продержали тут: дожидаючи, поки приїдуть Брюкнер, Балдер і Стаценко. Жандарми заходилися тих роздягати, в кого були добра одежа і взуття.
Молодогвардійці дістали змогу попрощатись одне з одним. І Клава Ковальова змогла сісти поруч із Банею і покласти йому руку на лоб і вже не розлучатися з ним.
їх виводили невеликими партіями й скидали в шурф по одному. І кожен, хто міг, устигав сказати ті кілька слів, які він хотів лишити світові.
Побоюючись, що не всі загинуть у цьому шурфі, куди водночас скинули кілька десятків тіл, німці спустили па них дві вагонетки. Але стогін із шахти чути було ще протягом кількох діб.
Вони стояли перед фельдкомендантом Клером, зв'язані за кисті рук, Пилип Петрович Лютиков та Олег Кошовий. Увесь час, поки їх тримали в Ровеньках, вони не знали, що сидять в одній тюрмі. Але цього ранку їх звели й зв'язали разом і повели на очну ставку, сподіваючись примусити їх вказати слід усього підпілля — не тільки в районі, а й по всій області.
Навіщо вони їх зв'язали? Вони боялися їх незв'язаних. Вороги хотіли також показати, що їм відомо, яку роль грали ці двоє в організації.
Сиве волосся на голові Пилипа Петровича злиплося від засохлої крові, подерта одежа прилипла до ран на його великому тілі, і кожен рух завдавав йому страшного болю, але він нічим не виявляв цього. Тяжкі муки й голод підсушили тіло Пилипа Петровича, і на його обличчі гостріш позначились ті ознаки сили, які робили його лице таким помітним замолоду й свідчили про його велику душевну міць. Вираз очей у нього був спокійний та суворий, як завжди.
Олег стояв, безсило звісивши праву перебиту руку; його обличчя майже не змінилось, тільки скроні в нього стали зовсім сиві. Великі очі з-під темних золотавих вій дивились так ясно, ясніше, як завжди.
Так стояли вони перед фельдкомендантом Клером, народні ватажки — старий і молодий.
І Клер, закоснілий в убивствах, бо нічого іншого він не вмів робити, піддав їх новим страшним випробуванням, але можна сказати, що вони вже нічого не відчували: дух їхній ширяв безмежно високо, як тільки може ширяти великий творчий дух людини.
Потім їх розлучили, і Пилипа Петровича знов одвезли до краснодонської тюрми. У справі Центральних майстерень ще й досі не скінчили слідства.
Проте товариші в підпіллі так і не змогли подати поміч ув'язненим, не тільки через те, що тюрму охороняли пильно, а й через те, що тепер усе місто було вщерть повне відступом ворожих військ.
Пилипа Петровича Лютикова, Миколу Баракова та його товаришів спіткала та ж доля, що й молодогвардійців: їх скинули в шурф шахти № 5.
Олега Кошового розстріляли в Ровеньках тридцять першого січня вдень, і його тіло разом з тілами інших людей, розстріляних того дня, закопали в спільній ямі.
А Любу Шевцову мучили ще до сьомого лютого, все намагаючись здобути в неї шифр і радіопередавач. Перед розстрілом їй пощастило переслати на волю записку матері: