Тут на Катю вже чекали. Тільки-но з'їхав мотоцикліст з містка, до неї підійшли два танкісти в комбінезонах і, підхопивши попід руки, допомогли вилізти з коляски.
— Пробачте, товаришу...— Танкіст, людина вже літня, взяв під козирок, назвав Катю прізвищем тої вчительки з Чира, на яку був у неї фальшивий документ,— пробачте, я повинен виконати цю формальність...
Він зверху вниз освітив її паспорт кишеньковим ліхтариком і тут же повернув.
— Все в порядку, товаришу капітан! — Він обернувся до другого танкіста з обличчям, розсіченим навскоси через лоб, перенісся та ліву щоку,— шрам був свіжий, щойно за-рубцьований.
— Змерзли? — спитав капітан, і з інтонацій голосу, ласкавого, ввічливого, з оксамитними перекатами, і з усієї поведінки його, скромної і в той же час владно-сміливої, Катя здогадалася, що має справу з командиром танкового загону.— І відігріти вас ніколи,— виступаємо. Проте... Якщо не гребуєте...— він невправним рухом важкої руки пересунув із-за спини наперед флягу, що висіла через плече, і витяг затичку.
Катя мовчки взяла флягу обома руками й ковтнула з неї:
— Дякую.
— Ще!
— Ні, дякую...
— Є розпорядження негайно довезти вас до штабу корпусу, довезти в танку,— усміхнувшись, сказав капітан.— Противника дорогою ми, правда, придушили, але зона така,— чорт його знає!
— Звідки ви взнали моє прізвище? — спитала Катя, відчуваючи, як вогнем пропікає її цей ковток розведеного спирту.
— Вас дожидають.
Отже, все це підготував Іван Федорович, її Ваня. їй стало жарко.
Довелося знову розповісти все, що вона знала про укріплення перед селом. Катя догадувалася, що танки підуть зараз брати ці висотки. І справді, поки їй допомагали піднятись на башту і спуститися в холодний танк, величезні розміри якого вона відчула, тільки ставши близько біля нього,— танки моторошно заревли, а автоматники кинулись по машинах.
Екіпаж танка, в якому вона мала їхати, складався з чотирьох чоловік. У кожного з них було своє місце,— Катерину Павлівну вони посадили просто на днище бойового відділення. В тапку було тісно, вона сиділа в ногах командира. З усього екіпажу тільки водій не був поранений.
Командира машини поранило в голову. Обмотана бинтом поверх товстого шару вати голова його не могла прийняти на себе шолом,— командир був у звичайній солдатській шапці. Його поранило ще і в руку: вона лежала на перев'язі, і вій, сам того не помічаючи, дуже оберігав її, щоб не зачепитися за що-небудь, і часом кривився від поштовхів.
Йому та його екіпажеві дуже не хотілося покидати товаришів, і попервах вони холодно поставились до Каті, бо тая винна була в тому, що їх одсилають у тил. Як з'ясувалось, тільки командир і водій танка були з основного екіпажу, двох інших пересадили, зломивши їхній неймовірний опір, з інших танків і замінили здоровими хлопцями з цього екіпажу. В момент, коли Катю підвели до танка, між командиром танка й капітаном відбулась невелика сварка — в тонах, правда, цілком коректних, але в обох був жахливий вираз облич. Одначе капітан з цим не цілком загоєним шрамом через усе обличчя наполіг на своєму. Він використав від'їзд Каті, щоб звільнити загін від поранених.
Проте, коли танк рушив і танкісти роздивилися, що з ними їде молода жінка, вони змінили ставлення до неї. З'ясувалось до того ж, що Катя тільки-но пройшла крізь ті укріплення, які мав оце взяти танковий загін. Танкісти пожвавішали. Все це були молоді хлопці, років на п'ять, на сім молодші за Катю.
Командир танка тут же звелів відкрити "другий фронт",— так називали американську консервовану тушонку. Стрілець-радист мигцем відкрив той "другий фронт" і накраяв хліба велетенськими скибками, і командир лівою рукою запропонував Каті свою флягу. Від фляги вона відмовилась, але з апетитом скуштувала і тушонки, й хліба. Танкісти по черзі припадали до командирової фляги і в танку встановились цілком дружні стосунки.
Вони мчали так швидко, як тільки могли. Катю кидало з боку на бік. Раптом баштовий стрілець, що стояв у відкритому люку, присів і, сливе припавши губами до вуха командирові, сказав:
— Товаришу старший лейтенант, не чуєте?
— Почалось? — хрипко спитав командир танка і торкнув ногою плече водія.
Водій загальмував. Стало тихо, і в тій тиші всі почули часту артилерійську стрілянину. Звуки ці, сповнивши ніч, долітали з того боку, звідки прийшла Катя.
— Еге, немає у фріців освітлювальних ракет! — задоволено сказав баштовий стрілець, знову виставивши голову з танка.— Наші добре йдуть, я спалахи бачу...
— Дай погляну!
Старший лейтенант, помінявшись місцем із баштовиком, обережно виставив свою забинтовану голову. Поки він дивився, танкісти, забувши про Катю, викладали всякі припущення щодо ходу справи й знов жалкували, що вони не в своїх танках.
Командир обережно втяг забинтовану голову в танк,— вираз обличчя в нього був просто хворобливий. Проте він не міг забути, що тут Катя, й негайно припинив цю розмову. Але Катя бачила-таки з його обличчя, як гірко йому, що він не може зараз піти в бій. Він навіть мусив дозволити всім по черзі поглянути, що там діється, перед тим як вони рушили далі.
Загалом усі вони помітно занепали духом. Але Катерина Павлівна була жінка кмітлива і взялась розпитувати танкістів про бойові діла. За скреготом машини розмовляти було трудно, і вони кричали. Спогади знов розпалили їх. З їхніх плутаних оповідань Катерина Павлівна склала собі першу приблизну картину бойових дій у тій смузі, куди вона потрапила.
Радянські танкові частини форсували залізницю Вороши-ловград — Ростов на великій дільниці між Розсошшю та Міллеровим і вибили німців з їхнього оборонного рубежу на річці Камишній, а далі на північ, у районі села Новомарков-ки, вийшли навіть до верхів'я річки Деркул. Німецькі частини, відступаючи, похапцем перетворювали вододіл між Камишною та Деркулом, зокрема ті висотки, повз які пощастило пройти Каті, на передній край оборони. Новий рубіж пролягав через Лимарівку, Біловодськ, Городище — місця, де оперували тепер загони під керівництвом Івана Федоровича, і до самого Дінця, де перебувала база Митя-кинського загону. Катя, добре знаючи ті краї, тільки тепер 8могла оцінити всю силу вдару радянських військ. Водночас вона бачила і всі труднощі, які стояли на шляху наших воїнів. їм треба було подолати укріплені береги річок Деркул, Євсуг, Айдар, Борова, залізницю Старобільськ — Ста-нично-Луганська, нарешті самий Донець.