Проте, якщо не вважати на все ту ж саму метушню частин, що відступали по грейдерних дорогах, і на канонаду з південного сходу, біля Міллерова, ніщо тут не вказувало на ситуацію, змальовану Йваном Федоровичем.
— ІЦасти вам,— сказав Сашко, опустивши руку.
Тут ось материнське почуття до нього перемогло всі інші, їй захотілось підхопити його на руки, пригорнути до серця й тримати так довго-довго, заступивши від цілого світу. Але, звісно, це могло вкрай зіпсувати їхні стосунки.
— Прощавай. Спасибі тобі.— Вона скинула рукавицю й подала йому руку.
— Щасти,— знову повторив він.
— Еге, я забула,— сказала Катя з легким усміхом.— Чому тим проходом не можна було пройти?
Сашко суворо похнюпився:
— Фріци ховали своїх. Вели-и-ику яму викопали!..
І жорстока, недитяча усмішка з'явилась на його обличчі.
Далі Катя йшла, озираючись, щоб довше не спускати хлопчика з очей. Але Сашко ні разу не озирнувся і незабаром зник у тьмі.
І тут сталося найсильніше потрясіння, яке на все життя лишилося в її пам'яті. Катя пройшла не більше двохсот метрів, і здавалось, що вже мала б от-от вийти на дорогу. Але, ступивши на бугор, вона просто перед собою побачила величезний танк, що стояв за тим бугром, із спрямованим навскоси до її шляху довгим стволом гармати. Дивна, темна, увінчана чимось кулеподібним споруда на башті танка, яка насамперед упала їй в око, раптом заворушилась, і виявилось, що це у відкритому люку стоїть танкіст з ребристим шоломом на голові.
Танкіст так хутко наставив проти Каті автомат, що здавалось, він уже чекав на неї з наведеним автоматом, і сказав дуже спокійно:
— Стійте!
Він сказав це тихо і водночас голосно, сказав владно, але й чемно, бо перед ним стояла жінка. Але головне — він сказав це чистою російською мовою.
Катя вже нічого не спроможна була відповісти, і сльози бризнули з її очей.
Розділ п'ятдесят п'ятий
Танки, до яких вийшла Катерина Павлівна,— їх було два, але другого, що стояв по той бік дороги, також за пагорбом, вона в першу мить не помітила,— були головним дозором передового танкового загону. А танкіст, що спинив її, був командир танка і командир головного дозору, про що, врештою, не можна було догадатись, бо офіцер був у звичайному комбінезоні. Про все це Катя дізналась пізніше.
Командир наказав їй спуститись, вистрибнув з танка, а за ним стрибнув танкіст. Поки командир з'ясовував, хто вона, Катя розглядала його лице. Командир був зовсім ще молодий. Він стомився смертельно і, видно, так довго не спав, що повіки самі собою злягали на очі йому, він ледве підіймав ці набряклі повіки.
Катя пояснила йому, хто вона й чого йде. Вираз обличчя в офіцера був такий, що все, про віщо вона каже, може бути правдою, а може бути й неправдою. Але Катя не помічала цього виразу, а тільки бачила перед собою його молоде, смертельно втомлене обличчя з набряклими повіками, і сльози знову й знову навертались їй на очі.
З темряви на дорозі виринув мотоцикліст, спинився біля танка й спитав звичайним голосом:
— Що сталося?
З характеру запитання Катя зрозуміла, що мотоцикліста викликали через неї. За п'ять місяців роботи в тилу ворога набула вона звичку помічати такі дрібниці, на які в звичайну пору люди не зважають. Навіть коли б із танка радирували на той пункт, де перебував мотоцикліст, він не міг би прибути так швидко. Яким же способом його викликали?
Тут з'явився й командир другого танка, скинув оком на Катю, і двоє командирів та мотоцикліст, трохи відійшовши, якусь хвилю розмовляли між собою. Мотоцикліст помчав у пітьму.
Командири підступили до Каті, і старший трохи ніяково спитав про документи. Катя сказала, що документи вона може показати тільки вищому командуванню.
Вони трохи постояли мовчки, потім другий командир, ще молодший за першого, спитав баском:
— У якому ж місці ви пройшли? Укріплені вони здорово?
Катя сказала все, що знала про укріплення, і пояснила, як вона пройшла крізь них з хлопчиком десяти років. Вона розповіла й про те, як німці ховали своїх і як вона бачила воронку від нашого снаряда.
— Ага! Ось де один ляснув! Бачив? — вигукнув другий командир, поглянувши на старшого з дитячою усмішкою.
Тільки тепер Катя збагнула, що то була за стрілянина, яку чула вдень, а потім надвечір у Галі в хатині, і яка то дужчала, мов наближалась, а то вщухала: стріляли головні наші танки, атакуючи укріплення противника.
Тепер взаємини з командирами в Каті встановилися дружніші. Вона зважилась навіть спитати командира головного дозору, яким чином він викликав мотоцикліста, і командир пояснив їй, що мотоцикліста викликали світловим сигналом, включивши лампочку в кормовій частині танка.
Поки вони так розмовляли, примчав мотоцикліст з коляскою. Мотоцикліст навіть козирнув Каті,— відчувалося, що він ставиться до неї вже не тільки як до своєї людини, а і як до людини важливої.
З тої хвилини, як вона сіла в коляску, Катю опанувало цілком нове почуття, в якім жила ще кілька днів по тому, коли вийшла до своїх. Вона здогадувалася, що потрапила всього лише в танковий підрозділ, який вирвався вперед, на територію, де ще панує противник. Але сили противника вона вже мала за ніщо. І противник, і все те життя, яким вона, Катя, жила ці п'ять місяців, і труднощі її шляху — все це не тільки лишилось позаду, все це раптом далеко-далеко відсунулося в її свідомості.
Високий моральний рубіж одмежував її від усього, що тільки-но її оточувало. Світ людей, з такими ж, як у неї, почуттями, переживаннями, характером мислення і поглядом на життя обіймав її. І він був такий величезний, цей світ, що в порівнянні з тим світом, де жила вона досі, він здавався просто безконечним. Вона могла їхати на цьому мотоциклі ще день і ще рік, і всюди був він, цей її світ, де не треба таїтись, брехати, робити протиприродні моральні та фізичні зусилля. Катя знову стала сама собою і — назавжди.
Морозний вітер обпікав їй обличчя, а в душі бриніло таке почуття, що могла б вона заспівати.
Мотоцикліст мчав її не день, і навіть не годину,— він мчав її не більше двох хвилин. Він пригальмував, виїжджаючи на місток над припорошеною снігом і, либонь, висохлою за літо річечкою. І в низькій, з положистими краями балочці, утвореній цією річкою, Катя побачила зразу з десяток танків та кілька вантажних машин, що мріли далі по дорозі. В машинах та біля них сиділи й стояли наші автоматники з так званої мотопіхоти,— звичайнісінькі автоматники в зимових шапках і ватянках.