— І німці вірять вашим папірцям? — спитала Валя.
— Німці! — вигукнула Наталя Олексіївна.— Вони не тільки вірять, вони підкоряються всякому папірцеві, якщо він іде від офіційної особи... Адміністрація на цій шахтині своя, руська. Правда, при директорі, як і всюди, є один сержант із технічної команди, якийсь єфрейтор, барбос барбосом... Ми, руські, для них настільки на одне обличчя, що вони ніколи не знають, хто вийшов на роботу, а хто ні.
І все сталось так, як завбачила Наталя Олексіївна. Валі судилось провести в цьому селищі, такому розкиданому, незатишному з його казарменого типу великими будівлями, здоровенними чорними териконами й завмерлими копрами, без цятки зелені,— пробути в ньому дві доби серед людей, котрим нелегко було втовкмачити, що за довгими темними віями та золотавими косами стоїть могутній авторитет "Молодої гвардії".
Мама Наталі Олексіївни жила в старовинній, більш обжитій частині селища, яка виникла із злитих докупи хуторів. Там були навіть садки при будиночках. Але садки вже пожовкли. Від недавніх дощів утворилася сметанкувата, по пояс, грязюка на вулицях, якій уже, видно, судилось лежати аж до зими.
Протягом цих днів через селище без перерви сунула якась румунська частина, простуючи на Сталінград. її гармати й хури з худющими кіньми, що билися в посторонках, годинами стояли в цій грязюці, і їздові, з голосами степових волинок, лаялись по-російському на ціле селище.
Тося Єлисеєнко, дівчина років двадцяти трьох, важкої української статури, повна, красива, з чорними очима, до непримиренності пристрасними, сказала Валі напрямки, що вона звинувачує районний підпільний центр, бо той, мовляв, недооцінює таке шахтарське селище, як селище Краснодон. Чому досі жоден з керівників не одвідав селища Краснодон? Чому на їхню просьбу не прислали відповідальну людину, яка навчила б їх працювати?
Валя вирішила, що має право назвати себе представником тільки молодіжної організації "Молода гвардія", котра діє під керівництвом підпільного райкому партії.
— А чому хто-небудь не прийшов із членів штабу "Молодої гвардії"? — питала Тося, блискаючи недобрими очима.— У нас теж молодіжна організація,— самолюбно додала вона.
— Я довірена особа від штабу,— гоноровито, закопилюючи горішню яскраву губу, говорила Валя,— а посилати члена штабу в організацію, яка ще нічим себе не виявила в нашій діяльності, було б необачно й неконспіративно... коли ви в цьому хоч що-небудь тямите,— додала Валя.
— Нічим не виявили своєї діяльності? — гнівно вигукнула Тося.— Добрий мені штаб, що не знає діяльності своїх організацій! А я не дурна розповідати про нашу діяльність людині, якої ми не знаємо.
Можливо, вони так і не договорились би, ці миловиді за-гонисті дівчата, коли б Коля Сумський не прийшов на допомогу.
Правда, коли Валя згадала його прізвище, Тося прикинулася, що й не чула такого. Але тут Валя прямо й холодно сказала, що "Молода гвардія" знав керівне становище Сумського в організації і, якщо Тося не введе її з ним, Валя розшукає його сама.
— Цікаво мені, як ви його розтпукаєте? — не без тривоги поспитала Тося.
— Хоч би й через Ліду Андросову.
— У Ліди Андросової нема причин поставитись до вас інакше, ніж я!
— Тим гірше... Я шукатиму його сама і пе внаючи адреси, можу його випадково провалити.
І Тося Єлисеєнко здалась.
Все обернулось інакше, коли вони опинилися в Колі Сумського. Він жив на самому краю селища в просторій сільській хаті,— за хатою починався вже степ. Батько його раніш був возієм на шахті, весь їх побут був напівселян-ський.
Носатий, смаглявий, з розумним обличчям, сповненим старовинної, дідівської запорозької звитяги та хитрості й заразом прямоти, що й становило його привабливість, Сумський, примружившись, вислухав гордовиті Валині пояснення й пристрасні Тосині й, ні слова не мовивши, запросив дівчат із хати. Приставною драбинкою вони злізли за ним на горище. Звідти з шумом шугонули в небо голуби, а деякі обсіли плечі й голову Сумського й намагалися сісти на руки, і він нарешті підставив руку немовби вирізаному по лекалу турманові, такому сліпучому, справді-таки чистому, як голуб.
Юнак, що сидів на горищі, статурою — справжній геркулес, дуже зніяковів, побачивши чужу дівчину, і похапцем прикрив щось біля себе сіном, але Сумський дав йому знак: усе в порядку. Геркулес, посміхнувшись, відкинув сіно, і Валя побачила радіоприймач.
— Володя Жданов... Валя Невідома, чи що,— без усмішки сказав Сумський.— Ось ми троє — Тося, Володя і аз, грішник у пеклі,— ми і є керівна трійка нашої організації,— говорив він, обліплений голубами, що туркотіли, лащились до нього і враз наче спалахували своїми крилами.
Поки вони вмовлялися, чи зможе Сумський піти з Валето до міста, Валя відчувала на собі погляд Геркулеса, і погляд цей бентежив її. Валя знала серед молодогвардійців такого богатиря, як Ковальов, що його за силу й доброту звали в околиці царком. Але цей був надзвичайно благородних пропорцій і в обличчі, і в усьому тілі, шия в нього була як вилита з бронзи, від нього віяло відчуттям сили, спокійної та красивої. І, невідомо чому, Валя згадала раптом Серьожку, худенького, босого, і такий щасливий ніжний біль пройняв їй серце, що вона замовкла.
Всі четверо підійшли до краю горища, і враз Коля Сумський схопив турмана, що сидів у нього на руці, і, вільно розмахнувшись ним знизу, щосили запустив його в похмуре мжичливе небо. Голуби знялися з його плечей. Всі стежили крізь косий отвір вікна в покрівлі за турманом. А він, завившись стовпом, зник у небі, як дух божий.
Тося Єлисеєнко, сплеснувши руками, присіла й завищала. Вона завищала з таким виразом щастя, що всі озирнулись на неї й засміялись. Цей вираз щастя і в голосі її, і в очах немовби промовляв до всіх: "Ви думаєте, я недобра, а ви краще дивіться, яка я гарна дівчина!"
Ранок застав Валю та Колю Сумського в степу по дорозі до міста. Все хмариво немовби змило за ніч, сонце так припекло після світанку, що довкола вже було сухо. Степ навкруги розлігся в самих тільки прив'ялих билинках, і все-таки прекрасний у світлі ранньої осені, світлі розтопленої міді. Тонке довге павутиння все линуло й линуло в повітрі. Німецькі транспортні літаки сповнювали степ рокотанням,— вони летіли все в тім же напрямі, на Сталінград,— і знову ставало тихо.