— Я згодна на все, аби тільки не жити отим життям, яким живу! — відповіла вона.
— Ні, то не відповідь! — суворо мовив Іван Федорович.— Я пропоную тобі вихід не для спасіння душі,— я питаю: чи згодна ти служити народові й державі?
— Я згодна,— тихо кивнула вона.
Він хутко схилився до неї через ріжок столу і взяв її за РУКУ-
— Мені треба встановити зв'язок із нашими людьми ось тут, у місті, але тут були провали, і я не певен, на яку явку можна звіритись. Ти повинна знайти в собі мужність і хитрість, як у самого диявола,— перевірити явки, що я дам тобі. Підеш на це?
— Піду,— сказала вона.
— Провалишся, катуватимуть на повільному вогні. Не викажеш?
Вона помовчала, ніби звіряючися з власною душею.
— Не викажу,— промовила вона.
— Так слухай же...
І він при тьмянім-тьмянім світлі каганця, ще ближче схилившись до неї, так, що вона побачила свіжий рубець на залисині біля скроні, дав їй явку тут же, на Кам'яному Броді, яка, йому здавалося, була надійніша від інших. Ця явка була особливо потрібна, бо через неї він міг зв'язатися з Українським партизанським штабом і дізнатися, що діється не в одній області, а й на радянській стороні, й повсюди.
Маша ладна була зразу ж туди бігти, і це поєднання наївної жертовності з недосвідченістю так і пройняло серце Івана Федоровича. Лукава іскорка на одній ніжці застрибала з одного ока в друге.
— Хіба ж так можна! — сказав він з веселим і добрим докором.— Це ж потребує витонченої роботи, як у модному магазині. Пройдеш вільно, серед білого дня, я тебе навчу, як і що... Мені ж треба ще й із тилу себе забезпечити! В кого ти живеш?
Маша наймала кімнату в будиночку, який належав старому робітникові паровозобудівного заводу. Будинок був мурований і розділений наскрізним коридором з двома виходами — на вулицю й на подвір'я, обмежене низькою кам'яною огорожею,— розділений на дві половини: в одній половині були кімнати й кухня, в другій — дві маленькі кімнатки, одну з яких наймала Маша. Старий мав дітей багато, але всі вони давно вже відділились: сини були хто в армії, хто в евакуації, дочки — замужем в інших містах. За словами Маші, хазяїн квартири був чоловік статечний, трохи, правда, відлюдько, книжник, але чесний.
— Я скажу, що ви — мій дядько з села, материн брат,— мати моя теж була українка. Скажу, що сама я написала, щоб ви приїхали, а то, мовляв, трудно жити.
— Ти одведи свого дядька до хазяїна, побачимо, який він там відлюдько! — сказав, усміхнувшись, Іван Федорович.
— А яка вже там робота, де ж працювати? — понуро бубонів "відлюдько", зрідка блимаючи великими витрішкуватими очима на бороду Йвана Федоровича й на рубець на правій залисині.— Двічі ми самі устаткування з заводу вивозили, та німці бомбили нас кілька разів... Будували паровози, будували танки й гармати, а нині лагодимо примуси й запальнички... Деякі коробки цехів, правда, залишились, і, якщо понишпорити, багато ще устаткування є по заводу — то там, то тут, але ж це, як сказати, потребує справжнього господаря. А нинішні...— він махнув зашкарублим невеличким кулаком.— Несерйозний народ!.. Плавають мілко і — злодії. Повіриш, приїхало на один завод зразу три хазяїни: Крупп,— раніш завод був гартманівський, так його акції колись Крупп скупив,— управління залізниць і електрична компанія — тій ТЕЦ дісталась, її, правда, наші перед відходом висадили в повітря... Ходили німці, ходили по заводу і давай ділити його на три частини. І сміх і гріх: зруйнований завод, а вони його стовпами перегородили, як селяни при царі свої нивки, навіть поперек доріг, що зв'язують завод, ями порили, як свині. Поділили, стовпів наставили, і кожен рештки устаткування повіз до себе в Німеччину. А тим, що дрібніше та гірше, тим вони торгують наліво й направо, як спекулянти на товчку. Наші робітники кепкують: "Ну, дав бог хазяїв!.." Наш брат за ці роки звик, сам знаєш, до якого розмаху, а на цих йому не те що працювати, а й дивитись гидко. Ну, а взагалі сміх виходить крізь сльози...
Вони сиділи при світлі каганця, Іван Федорович, з довгою своєю бородою, принишкла Маша, скоцюрблена бабуся та "відлюдько",— їх страшні тіні сходились, розходились, розпливались по стінах, по стелі; всі вони, хто сидів тут, схожі були на печерних жителів. "Відлюдькові" зайшло років під сімдесят, він був маленький на зріст, охлялий, а голова велика, йому трудно було тримати її, говорив він понуро, однотонно, все зливалось в одне "бу-бу-бу-бу". Але Йван Федорович залюбки його слухав не тільки тому, що старий говорив розумно і казав правду, а й тому, що йому подобалось: от робоча людина так грунтовно, докладно знайомить з промисловими ділами при німцях його, селянина, який випадково зайшов.
Іван Федорович все-таки не витримав і виклав свої міркування:
— Ми на селі в себе ось як думаєм: йому в нас на Україні промисловість розвивати нема ніякого рощоту, промисловість у нього вся в Німеччині, а від нас йому потрібні хліб та вугілля. Україна йому — наче колонія, а ми йому — негри...— Іванові Федоровичу здалося, що "відлюдько" глипнув на нього з подивом, він усміхнувся й сказав: — В тому, що наші селяни так міркують, нічого дивного нема, народ сильно виріс.
— Так-то воно так...— сказав "відлюдько", нітрохи не здивувавшися з міркувань Івана Федоровича.— Ну, добре,— колонія. Виходить, вони хазяйство на селі посунули вперед, чи що?
Іван Федорович тихо засміявся.
— Озимину сіємо по просапних та по стерні озимого та ярового, а землю обробляємо сапачками. Сам розумієш, скільки насіємо!
— Отож-бо й є! — сказав "відлюдько", не здивувавшися й тут.— Не вміють вони господарювати... Звикли зривати з чужих, як шахраї, з того й живуть, і думають з такою, прости господи, культурою підкорити весь світ — дурні звірі,— беззлобно сказав він.
"Еге, діду, та ти такому хліборобові, як я, сто очок даси вперед!" — вдоволено подумав Іван Федорович.
— Ви коли до своєї племінниці проходили, чи вас не бачив хто-небудь? — не змінюючи тону, спитав "відлюдько".
— Бачити не бачив, та чого мені боятись? Я при всьому документі.
— Це я розумію,—ухильно сказав "відлюдько",— але ж тут порядок, що я повинен заявити про вас у поліцію, а коли ви ненадовго, то краще так обійтись. Тому я скажу вам прямо, Йване Федоровичу, що я вас одразу впізнав, адже ви в нас скільки на заводі бували, не приведи господи, впізнає вас і лиха людина...