Тепер, у темному льосі, як тоді, в луганському саду, під зорями, Катя довірливо сховала гаряче обличчя десь у чоловіка між його затишним сильним плечем і шиєю та оброслою м'яким волоссям щокою. Так і просиділи вони до світанку, навіть не задрімавши.
Потім Іван Федорович на мить іще міцніше пригорнув дружину й трохи одвів лице своє й послабив руки.
— Пора, ой пора, ластівко моя, голубонько! — сказав віп. Але вона не одривала від нього обличчя. І вони сиділи
так, аж поки на волі зовсім розвиднілось.
Корнія Тихоновича з онуком Іван Федорович вирядив на Митякинську базу — дізнатися, що сталося з загоном. Іван Федорович довго вчив старого, як треба діяти невеликими групами та як створювати нові партизанські групи з селян, козаків та колишніх військових, що осіли по селах.
Поки Марфа годувала їх, якийсь дід, далекий родич Марфи, прорвався-таки через кордон малюків і нагодився в акурат на обід. Цікавий до всього, Іван Федорович так і вчепився в діда, бажаючи знати, як звичайний селянський дід розцінює теперішнє становище. Оцей дід був той тертий бувалий дід, який колись віз Кошового та його рідню, в якого перехожі німецькі інтенданти все-таки відняли буланого коника, що й вернуло його на село до родичів. Дід зразу збагнув, що має справу не з простим чоловіком, почав петляти.
— Ось, бачиш, яке воно діло... Три з гаком тижні сунуло їхнє військо. Велика спла пройшла! Червоні тепер не повернуться, ні... Та що балакать, як уже бої йдуть за Волгою, під Куйбишевом, Москву оточено, Ленінград узято! Гітлер казав, що Москву візьме на змор.
— Так я й повірю, що ти віриш у ці брехні! — з чортів-ською іскрою в очах сказав Іван Федорович.— От що, друже запічний, ми з тобою вроді одного зросту, дай мені яку-небудь одежу-обужу, а я тобі залишу свою.
— Вот оно как, гляди-ка,— по російському сказав дід, все зразу зміркувавши.— Одежку я тебе мигом принесу.
В одежині цього діда, з торбою за плечима, невеличкий Іван Федорович, сам хоч і не дід, але добре-таки оброслий бородою, увійшов до кімнатки Маші Шубіної на Кам'яному Броді.
Днійте почуття опанувало його, коли він ішов під чужою личиною по вулицях рідного міста.
Іван Федорович тут народився й працював чимало років. Багато будівель — підприємств, установ, клубів, житлових — звелись при ньому, в значній мірі його зусиллями. Він пам'ятав, наприклад, як на засіданні президії міської Ради запланували цей сквер, і Йван Федорович сам наглядав, як його розмічають, садять кущі. Скільки зусиль він сам поклав на впорядкування рідного міста, і все-таки в міськкомі завжди сварилися, що в дворах і на вулицях у них не досить чисто, і це була правда.
Тепер частина будівель загинула під бомбуванням,— в запалі оборони в око не так впадало, як це спотворило місто. Але річ була й не в цьому: місто за кілька тижнів так занехаяли, що, здавалось, нові хазяї й самі не вірять у те, що оселилися в ньому навіки. Вулиці не поливано, не метено, квіти по скверах зів'яли, бур'ян глушив газони, папірці, недокурки вихором крутилися в густій рудющій куряві.
Це була одна із столиць вугілля. Сюди привозили колись більше товарів, ніж у багато інших районів країни,— натовп на вулицях був барвистий, гарно вбраний. Відчувалося, що це південне місто: завжди було багато фруктів, квітів, голубів. Тепер юрба порідшала, стала непомітною, сірою, люди були одягнені з недбалою одноманітністю, немов навмисне опустились, складалось враження, що вони й не миються. А зовнішнього колориту вулицям надавали мундири, погони та бляшки солдатів і офіцерів ворога — найбільше німців, італійців, але також румунів та угорців,— тільки їхню говірку було чути, тільки їхні машини, виспівуючи клаксонами, мчали по вулицях, здіймаючи смерчі куряви. Ще ніколи в житті не відчував Іван Федорович такого кревного, особистого жалю й любові до міста і його людей.
Було таке почуття, що ось він мав дім, і його вигнали з цього дому, і він, нишком прокравшись у рідний дім, бачить, що нові хазяї грабують його майно, закаляли нечистими руками все дороге йому, принижують його рідних, а він може тільки бачити це й безсилий вдіяти що-небудь проти цього.
І на подрузі його жінки лежала ця ж загальна печать пригніченості й занехаяності: вона була в поношеному темному платті, русяве волосся недбало закручене вузлом; на ногах, давно не митих, капці, і видно було, що вона так і спить з немитими ногами.
— Машо, хіба ж можна так занепадати! — не витримав Іван Федорович.
Вона байдуже оглянула себе й сказала:
— Справді? Я й не помічаю. Всі так живуть, та ось так і вигідніше: не чіпляються... А втім, і води ж у городі нема...
Вона замовкла, і Йван Федорович уперше помітив, як вона змарніла і як порожньо, незатишно у неї в кімнаті. Він подумав, що вона, мабуть, голодує і давно спродала все, що мала.
— Ну, от що, поснідаймо... Мені тут одна жінка наготувала всячини,— така розумнісінька жінка! — збентежено озвався він, заметушившись над своєю торбою.
— Боже мій, хіба в цім річ! — Вона затулила лице руками.— Візьміть мене з собою! — раптом промовила вона пристрасно.— Візьміть мене до Каті, я готова служити вам усім, чим зможу!.. Я готова бути вашою служницею, аби тільки не це щоденне підле приниження, не це повільне вмирання без роботи, без мети в житті!
Як завжди, вона казала йому "ви", хоч знала його з днів одруження Каті, з якою приятелювала з дитинства. Він і раніше здогадувався, що не звертається вона до нього на "ти", не можучи позбутись усвідомлення відстані, яка відділяла її, звичайну креслярку, від нього, значного працівника.
Важка поперечна зморшка лягла на відкритім лобі Йвана Федоровича, і його живі сині очі набрали суворого, заклопотаного виразу.
— Я з тобою розмовляти буду прямо, може, грубо, — сказав він, не дивлячись на неї.— Машо! Коли б мова йшла про тебе, про мене, я б міг забрати тебе до Каті й сховати вас обох і сам сховатися,— сказав він з недоброю гіркою усмішкою.— Але ж я слуга держави, і я хочу, щоб і ти найкраще послужила нашій державі: я не тільки не заберу тебе звідси, я хочу тут кинути тебе в саме пекло. Скажи мені прямо: згодна? Маєш на те силу?