Нарешті полковника образило таке недовір'я до німецької зброї, і він,— verdammt noch mal! 1 — вдовольнив її цікавість.
Поки вони тут снідали, від станиці стало чути на шосе щораз гучніше тупотіння багатьох ніг. На нього попервах уваги не звертали, та, виникаючи далеко, воно все наростало, притлумлюючи все довкола, немовби йшла довга, нескінченна колона людей. І навіть звідси, зі схилу балки, стало видно густу куряву, що її вітер ніс убік і вгору від шосе. Долинали окремі голоси й вигуки, чоловічі — грубі, і жіночі — жалібні, немов голосили по мертвому.
Німецький полковник, і лейтенант, і Любка повставали, висунувшися з балки. Від станиці по шосе, витягаючись та витягаючись, сунула довга колона радянських військовополонених, конвойована румунськими солдатами й офіцерами. Вздовж колони, іноді прориваючись до неї між румунськими солдатами, бігли старі й молоді козачки, вони лементували й голосили, кидаючи — то в ті, то в інші простягнені до них
1 Прокляття! (Нім.)
із колони чорні сухі руки — шматки хліба, помідори, яйця, часом цілий буханець чи навіть вузлик.
Військовополонені йшли напівроздягнені, в пошматованих, почорнілих і запорошених рештках військових штанів та гімнастерок, здебільшого босі або в страшній подобі взуття, в розбитих постолах. Вони йшли, оброслі бородами, такі худі, що здавалось, одежа в них накинута просто на кістяки. І страшно було бачити на цих обличчях ясні усмішки, звернені до жінок, які бігли з криком вздовж колони і яких солдати відганяли вдарами кулаків і прикладів.
Минула одна мить, як Любка висунулася з балки, але вже в наступну мить, не тямлячи, коли та як, вона схопила із скатертини білі булки і ще якусь їжу, вона вже бігла, як була — в фільдеперсових панчохах, по цьому схилу з розмішаною сухою землею, вибігла на шосе й вдерлася в колону. Вона тицяла булки, шматки в одні, в другі, в треті чорні руки, що простяглись до неї. Румун-фельдфебель намагався її схопити, а вона викручувалась; на неї спадали вдари його кулаків, а вона, нагнувши голову і відгороджуючись то одним, то другим ліктем, кричала:
— Бий, бий, суча лапа! Та тільки не по голові!
Дужі руки витягли її з колони. Вона опинилась на обочині шосе й побачила, як німецький лейтенант бив навідліг по обличчю румунського фельдфебеля, а перед розлюченим полковником, схожим на худорлявого ошкіреного пса, стояв навитяжку офіцер румунської окупаційної армії в салатній формі й щось безладно лопотів мовою древніх римлян.
Але остаточно вона отямилась, коли кремові черевички знову були в неї на ногах і машина з німецькими офіцерами мчала її до Ворошиловграда. Найдивніше було те, що й цей вчинок Любки німці сприйняли як щось само собою зрозуміле.
Вони без перешкод поминули німецький контрольний пункт і в'їхали в місто.
Лейтенант, обернувшись, спитав Любку, куди її довезти. Любка, що вже цілком опанувала себе, махнула рукою просто по вулиці. Біля будинку, що видався їй підхожим для дочки шахтовласника, вона попросила спинити машину.
В супроводі лейтенанта, що ніс чемодан, Любка з перекинутим через руку пальтом увійшла в під'їзд незнайомого їй будинку. Тут вона завагалась на мить: чи постаратися їй уже тут відкараскатись од лейтенанта, чи постукати при ньому в перші-ліпші двері? Любка нерішуче глянула на лейтенанта, і він, хибно зрозумівши її погляд, вільною рукою притяг її до себе. Ту ж мить вона без особливого навіть гніву досить сильно ляснула його по рожевій щоці й побігла вгору по сходах. Лейтенант, сприйнявши й це як належне, з тою самою усмішкою, яка в старовинних романах називається кривою, покірно поніс за Любкою її чемодан.
Зійшовши на другий поверх, вона постукала в перші ж двері кулачком так рішуче, немовби вона після довгої відсутності повернулась додому. Двері відчинила висока худорлява дама з ображеним і гордовитим виразом обличчя, яке зберігало ще сліди колишньої якщо не краси, то ретельного дбання про красу,— ні, Любці таки щастило!
— Данке шен, герр лейтенант! 1 — сказала Любка, дуже сміливо і з жахливою вимовою виклавши весь свій запас німецьких слів, і простягла руку по чемодан.
Дама, що відчинила двері, дивилась на німецького лейтенанта й на цю німкеню в яскраво-барвистім платті з виразом жаху, не мігши його приховати.
— Moment!!2 — Лейтенант поставив чемодан, моторним рухом витяг з планшета, який висів у нього через плече, блокнот, вписав щось товстим, нефарбованим олівцем, і простяг Любці аркушик.
Це була адреса. Любка не встигла ні прочитати її, пі обдумати, як саме вчинила б на її місці дочка шахтовласника. Вона швидко засунула адресу під бюстгальтер і, недбало кивнувши лейтенантові, що взяв під козирок, увійшла в передпокій. Любка чула, як дама замикала за нею двері на безліч замків, засувів та ланцюжків.
— Мамо! Хто це був? — спитала дівчинка з глибини кімнати.
— Тихше! Зараз! — сказала дама.
Любка ввійшла в кімнату з чемоданом в одній руці, з пальтом на другій.
— Мене до вас на квартиру поставили... Не заважатиму? — сказала вона, приязно поглянувши на дівчинку, кидаючи оком на квартиру, велику, добре вмебльовану, але занедбану: в ній міг жити лікар, або інженер, або професор, але почувалося, що тієї людини, для якої вона в свій час була так добре вмебльована, тепер тут нема,
— Цікаво, хто ж вас поставив? — спитала дівчинка із спокійним подивом.— Німці чи хто?
Дівчинка, як видно, тільки-но прийшла додому,— вона була в коричневому береті, рум'яна од вітру,— товста дівчинка років чотирнадцяти, з повною шиєю, щоката, міцна, схожа на гриб-боровик, в який хтось увіткнув жваві карі очиці.
1 Дуже дякую, пане лейтенант! (Нім.)
2 Одну секунду! (Нім.)
— Тамочко! — строго сказала дама.— Нас це зовсім не стосується.
— Як же не стосується, мамо, коли її поставлено до нас на квартиру? Мені просто цікаво.
— Пробачте, ви — німкеня? — спитала дама в замішанні.
— Ні, я росіянка... Я — артистка,— сказала Любка не зовсім упевнено.
Запала невелика пауза, протягом якої дівчинка все для себе з'ясувала щодо Любки.
— Російські артистки евакуювались!
І гриб-боровик, зашарівшись від обурення, виплив з кімнати.
Отже, Любці доводилось випити до дна всю гіркоту, що отруює переможцеві радощі життя в окупованій місцевості. Все ж вона розуміла, що їй вигідно зачепитися за цю квартиру і саме в тій ролі, в якій її, Любку, сприймають.