Офіцер хутко обернувся всередині кабіни, показавши ви-цвілий на спині мундир,—— мабуть, хтось старший їхав на задньому сидінні. Машина, завищавши гальмами, спинилась.
— Setzen Sie sich! Schneller! 1 — сказав офіцер, прочинивши дверцята й усміхнувшись Любці самим тільки ротом. Він грюкнув дверцятами і, закинувши руку, відчинив дверцята заднього сидіння.
Любка, нагнувши голову, тримаючи перед собою чемоданчик і пальто, впурхнула в машину, і дверцята за нею зачинились.
Машина рвонула, заспівала на вітрі.
Поряд з Любкою сидів сухорлявий полковник з несвіжою шкірою гладенько виголеного обличчя, з одвислими губами, у високімг вицвілім од сонця кашкеті. Німецький полковник і Любка з двома прямо протилежними формами зухвалості,— полковник тому, що він мав владу, Любка тому, що вона все-таки дуже здрейфила,— дивились одне одному в очі. Молодий офіцер попереду, обернувшись, теж блимав на Любку.
— Wohin befehlen Sie zu fahren?2 — спитав цей гладенько виголений полковник з усмішкою бушмена.
— Ні-і чорта не розумію! — співуче відповіла Любка.— Кажіть по-російському або вже краще мовчіть.
— Куда, куда...— по-російському сказав полковник, невиразно махпувши рукою вдалину.
— Закудкудакав, слава тобі господи! — сказала Любка.— Ворошиловград, чи то Луганськ... Ферштеге? Отож-бо!
Тільки-но вона заговорила, переляк її минувся, і вона зразу набрала тої природності й легкості поведінки, котра будь-яку людину, а в тім числі й німецького полковника, змушувала сприймати все, хоч би що Любка говорила й робила, як таке, що само собою зрозуміле.
— Скажіть, котра година?.. Годинник, годинник... от балда! — сказала Любка й пальчиком постукала себе вище кисті.
Полковник одставив довгу руку, щоб відтягти рукав, механічно зігнув її в лікті й підніс Любці до обличчя квадратний годинник на кістлявій, порослій рідким попелястим волоссям руці.
Зрештою не обов'язково знати мови, при бажанні завжди можна зрозуміти одне одного.
Хто вона така? Вона — артистка. Ні, вона не грае в театрі, вона танцює й співає. Звичайно, в неї у Ворошиловграді чимало квартир, де вона може зупинитись, її знають багато
1 Сідайте! Швидше! (Нім.)
2 Куди накажете довезти? (Нім.)
пристойних людей: адже вона дочка відомого промисловця, власника шахт у Горлівці. На жаль, Радянська влада його позбавила всього, і нещасний помер у Сибіру, залишивши дружину й чотирьох дітей,— всі дівчата і всі дуже гарні. Так, вона молодша. Ні, його гостинністю вона не може скористатись, адже це може кинути на неї тінь, а вона зовсім не така. Свою адресу? її вона, безумовно, дасть, але вона ще не певна, де саме зупиниться. Якщо полковник дозволить, вона договориться з його лейтенантом, як вони зможуть знайти одне одного.
— Здається, ви маєте більші шанси, ніж я, Рудольфе!
— Коли це так, я старатимусь для вас, Herr Oberst!
Чи далеко до фронту? Справи на фронті пішли так, що гарнепька дівчина може й не цікавитись ними. Принаймні може спати цілком спокійно. Цими днями ми візьмемо Ста-лінград. Ми вже прорвалися на Кавказ,— це її вдовольнить?.. Хто їй сказав, що на Верхнім Дону фронт не так уже й далеко?.. О, ці німецькі офіцери! Виявляється, він не один поміж ними такий балакучий... Кажуть, що всі гарненькі російські дівчата — шпигунки, чи правда це?.. Добре: це сталося тому, що на тій ділянці фронту — угорці. Звичайно, вони кращі за цих смердючих румунів та макаронників, але на них на всіх не можна покладатись... Фронт страшенно розтягнений, силу-силенну людей з'їдає Сталінград. Спробуйте постачити на все це! Я покажу вам це по лініях руки,— дайте вашу маленьку долоньку... Оця велика лінія — це на Сталінград, а ця переривчаста, ця — на Моздок,— у вас дуже мінливий характер!.. Тепер побільшіть це в мільйон разів, і ви зрозумієте, що інтендант німецької армії повинен мати залізні нерви. Ні, хай вона не думає, що він має клопіт тільки з солдатськими штаньми, в нього знайшлось би дещо й для гарненької дівчини, чудові дрібнички, от сюди на ноги, і сюди,— вона розуміє, про що він каже? Може, не відмовиться вона від шоколаду? Не завадило б і вина ковтнути, чортзпа-яка курява!.. Це цілком натурально, коли дівчина не п'є, але — французьке! Рудольфе, спиніть машину...
Вони спинились, метрів двісті не доїхавши до великої станиці, що витяглась обабіч шосе, і вилізли з машини. Тут був закурений виїзд на степову дорогу по краю балки, порослої вербами внизу та густою травою, вже висохлою на схилі, схованім от вітру. Лейтенант звелів шоферові з'їхати на степову дорогу до балки. Вітер шарпонув Любчине плаття і вона, притримуючи його руками, побігла слідом за машиною, попереду офіцерів, грузнучи туфлями в розтовченій сухій землі, що зразу набилася в туфлі.
Лейтенант, обличчя якого Любка майже не бачила, а весь час бачила тільки його вицвілу спину, і шофер-солдат винесли з машини м'який шкіряний чемодан та біло-жовтий дрібного плетива важкий кошик.
Вони розташувалися з підвітряного боку на схилі балки, на висохлій густій траві. Любка не стала пити вина, хоч як її вмовляли. Але тут, на скатертині, лежало стільки смачних речей, що було б нерозумно від них одмовлятись, тим паче, що вона — артистка й дочка промисловця, і вона їла, скільки влізе.
їй муляла земля в черевичках, і вона розв'язала сумнів, вчинила б так дочка промисловця чи ні, тим, що скинула кремові черевички, витрусила землю, обітерла долоньками свої маленькі ступні в фільдеперсових панчохах і вже лишилась так, у панчохах, щоб ноги трошки подихали, поки вона сидить. Мабуть, це було цілком правильно,— принаймні німецькі офіцери сприйняли це, як належне.
їй все-таки дуже хотілось дізнатися, чи багато дивізій перебуває на тій ділянці фронту, яка була найближча до Краснодона й пролягала по північній частині Ростовської області,— Любка знала вже од німецьких офіцерів, котрі в хаті в них жили, що частина Ростовської області, як і доти, перебуває в наших руках. І, на превелике невдоволення полковника, який був настроєний більш лірично, ніж діловито, вона весь час висловлювала побоювання, що фронт у цьому місці можуть прорвати і вона знов потрапить у більшовицьке рабство.