– Облуда, всюди облуда! – заливалися ми трелями, хитаючи головами. – Але ж я сам підучив тебе розказати всьому селу, як я кохаю тебе!
Потім ми переходили до журливих пісень і заводили, скажімо, повільну ритмічну мелодію "Чому мене ти полишаєш?". Розчулені до глибини душі, ми тремтливими голосами виспівували ліричні, щемливі строфи. А коли починали останню, найжаліснішу частину, чорні очі Агаті наповнювались сльозами, підборіддя тремтіло від хвилювання, і вона притискала руки до своїх повних грудей. І ось згасали останні звуки нашого не вельми гармонійного дуету; Агаті витирала носа краєчком стрічки й зверталась до мене:
– Ну хіба ж ми з тобою не телепні? Га? Справжнісінькі телепні. Сидимо тут на сонечку й співаємо. Та ще про кохання! Я для цього застара, ти замалий, і все ж ми гаємо час і співаємо про любов.
Окрім Агаті, до моїх улюбленців належав літній пастух Яні, високий сутулий чоловік з великим орлиним носом та неймовірними вусами. Вперше я стрів його того спекотного дня, коли ми з Роджером змарнували цілу годину, витягуючи гладку зелену ящірку з її нори в кам'яній стінці. Втомлені, спітнілі, ми лягли біля п'яти молодих кипарисів, що кидали густу тінь на випалену сонцем траву. До мене долинуло м'яке, сонне дзеленчання дзвіночків, і за мить я побачив череду кіз. Минаючи кипариси, кожна коза зупинялася, втуплювала в нас свої порожні жовті очі, глузливо мекала й, похрумкуючи листям чагарника, швендяла собі далі. Ці розмірені звуки і тихе дзеленчання геть заколисали мене.
Коли череда пройшла і появився пастух, я вже майже заснув. Старий зупинився, важко спираючись на брунатну патерицю з оливи, й пильно глянув на мене. Його чорні очиці суворо дивилися з-під кошлатих брів, величезні черевики міцно вгрузлися у верес.
– Добридень, – буркнув він. – Ти іноземець... маленький англійський лорде?
На той час я вже знав, що тутешні селяни бозна-чому вважають усіх англійців лордами. Я зметикував, що краще не заперечувати, і визнав себе за лорда. Старий обернувся, гримнув на козу, що, ставши дибки, обскубувала молоденьку оливу, відтак знову заговорив до мене:
– Ось що я тобі скажу, маленький лорде. Небезпечно лежати під оцими деревами.
Я глянув угору на кипариси, не помітив у них нічого загрозливого і поспитав, чому він так думає.
Посидіти під ними можна, еге ж. У них густа тінь, прохолодна, як джерельна вода; але біда в тім, що вони запаморочують людину! Отож ніколи, нізащо не лягай спати під кипарисом.
Він зачекав, поки я спитав чому, пригладив вуса й повів далі:
– Чому, чому! А тому, що, прокинувшись, ти станеш зовсім іншим. Так, ці чорні кипариси дуже небезпечні. Поки ти спиш, їхнє коріння проростає в твій мозок і викрадає здоровий глузд. А коли прокинешся, ти вже причинний, голова в тебе порожня, мов свищик.
Я поцікавився: це стосується тільки кипарисів а чи всіх дерев?
– Ні, тільки кипарисів, – відповів Яні й суворо глянув на дерева наді мною, ніби побоюючись, що ті можуть підслухати нас. – Лише кипариси – крадії розуму. Отже, будь обачним, маленький лорде, не спи тут.
Він злегка вклонився, ще раз сердито глипнув на темні піки кипарисів, немовби чекав од них пояснень, і обережно почав пробиратись крізь миртові хащі до схилу, де розбрелися його кози; вим'я в кожної було велике, схоже на волинку.
З Яні ми заприятелювали, я часто стрічався з ним під час моїх екскурсій, а іноді заходив до нього додому. Ми сиділи в його хатинці, він щедро пригощав мене фруктами, давав поради й напучення на дорогу.
Подорожуючи островом, я натрапив на одного з найпринадніших, найчарівніших диваків – чоловіка з жуками-бронзівками. Це був просто казковий персонаж, мене він одразу полонив. Зустрічалися ми вряди-годи, і я завжди з нетерпінням очікував цих зустрічей. Вперше ми здибалися на гірській стежині, що вела до віддаленого глухого сільця. Почув я його значно раніше, аніж побачив, оскільки він вигравав на сопілці мелодійну пісеньку, часом підспівуючи собі якимось чудним гугнявим голосом. Коли він вийшов із-за повороту, ми з Роджером аж остовпіли від здивування.
У нього було гостре, лисяче обличчя і вузькі очі, темно-карі, майже чорні. Дивилися вони трохи дивно, ніби відсутньо, й оповивала їх сизувата перлиста поволока, мов на сливі. Невисокий, сухорлявий, з худющим карком, цей дивак був убраний у фантастичний стрій. Безформний капелюх з широчезними обвислими крисами, колись темно-зелений, а зараз сірий від пороху, весь у винних плямах і пропалений сигаретами; за тасьмою стримів цілий ліс пір'я: півнячого, одудового, совиного, а ще крило водомороза, яструбина лапа й одне брудне біле перо, певно, лебедине. Сорочка стара, заяложена, бура від поту, а на шиї метляється величезна краватка з ясно-блакитного єдвабу. На приношеному піджакові – латка на латці: на лікті – кремова в квіточки, на плечі – вишнева в молочний горошок. З роздутих кишень цього маскарадного вбрання виглядали гребінці, повітряні кульки, розфарбовані образки, вирізьблені з оливкового дерева змії, верблюди, собаки й коні – чого там тільки не було! Дешеві дзеркальця, кольорові хустинки, кренделі, оздоблені кмином. Латані-перелатані штани спадали на багряні шкіряні черевики із задертими носами й пишними чорно-білими помпонами. На спині цього чудернацького подорожнього примостилися бамбукові клітки з голубами й курчатами, якісь торби і чималий жмут свіжої зеленої цибулі. В одній руці він тримав сопілку, а в другій – жмут ниток з прив'язаними на кінцях бронзівками, кожна завбільшки з мигдаль. Виблискуючи на сонці, золотисті жуки літали навколо капелюха і відчайдушно гули, силкуючись розірвати нитки, що міцно обв'язували їхні тільця. Часом один із жуків, втомившись кружляти без упину, відпочивав якусь хвилю на капелюсі, а тоді знову розпочинав свою нескінченну карусель.
Коли чоловік із бронзівками помітив нас, він зупинився з перебільшеним здивуванням, скинув свого смішного капелюха й церемонно вклонився. Цей несподіваний вияв чемності так вплинув на Роджера, що він заливчасто загавкав. Чоловік усміхнувся, вдягнув капелюха, підняв руки й помахав мені довгими тонкими пальцями. Страшенно зацікавлений, я ввічливо промовив "добридень". Чоловік ще раз ґречно вклонився. Я поспитав, чи не вертає він, бува, з якогось свята. Подорожній енергійно хитнув головою, підніс сопілку до вуст і заграв веселу пісеньку; відтак зробив кілька стрибків серед курної дороги і показав великим пальцем через плече, звідки він прийшов. І раптом я збагнув, що мій новий знайомий – німий.