– О господи, що ж іще сталося? – стрепенулась мама.
– Мабуть, знову скорпіони, – мугикнув Ларрі, зриваючись з місця.
– Щось мене вкусило... вкусило за ногу!
– Ну от, маєте! – тріумфував Ларрі. – Що я вам казав? Не здивуюсь, якщо під столом виявиться парочка ведмедів.
Єдиний з-поміж гостей, хто не втратив самовладання перед лицем прихованої небезпеки, був Теодор. Він спокійно нахилився, підняв скатертину і зазирнув під стіл.
– Аг-га! – долинув звідти його приглушений голос.
– Що там? – запитала мама.
Теодор вигулькнув з-під скатерки.
– Здається, це... е... якийсь птах. Великий чорно-білий птах.
– Це альбатрос! – пожвавішав Ларрі.
– Ні, ні, – виправив Теодор. – Це якийсь вид чайки, я думаю.
– Не ворушіться... сидіть спокійно, якщо не хочете, щоб вам відтяли ногу до коліна, – оповіщав гостей Ларрі.
Такі слова, зрозуміло, не сприяли відновленню спокою. Гості, всі як один, підхопились і вийшли з-за столу.
Алеко видав з-під скатертини довгий, загрозливий крик. Чи був це острах втратити здобич, чи протест проти метушні, важко сказати.
– Джеррі, негайно злови цього птаха! – командував Ларрі з безпечної відстані.
– Справді, синку, – згодилася мама. – Посади його краще в клітку, йому не можна тут залишатись.
Я обережно підняв край скатерки. Алеко чинно розсівся під столом, немов туз, і свердлив мене лихими жовтими очима, а коли я простягнув руку до нього, він розправив крила й зловісно клацнув дзьобом. Алеко явно не мав настрою до жартів. Я взяв серветку й почав водити нею перед його дзьобом.
– Чим тобі допомогти, мій любий хлопчику? – спитав Кралевський.
Очевидно, репутація орнітолога зобов'язувала його запропонувати свої послуги, але, коли я відмовився від його допомоги, він зітхнув з полегшенням. Я пояснив, що Алеко сьогодні не в гуморі, тому швидко його не зловиш.
– Тільки, ради бога, не воловодься, а то суп прохолоне, – дратувався Ларрі. – Вимани це бидло чим-небудь. Що вони їдять?
Мені нарешті вдалося схопити Алеко за дзьоба, і, хоч як він пручався, я витягнув його з-під столу, зв'язав крила і відніс у клітку. Коли я, запарений і скуйовджений, вертався на веранду, навздогін мені неслись прокляття й погрози Алеко.
Дзвеніли келихи, цокали ножі й виделки. Страва за стравою змінялися витвори кулінарного мистецтва, і, коли гості в один голос розхвалювали черговий делікатес, мама всміхалась з удаваною скромністю. Розмова, природно, крутилася навколо тварин.
– Пригадую, ще в дитинстві, – пустився у спогади Ларрі, – мене відправили до однієї з наших численних тіток, химерних старушенцій. Вона мала слабість до бджіл і розвела в себе цілу пасіку. Сотні вуликів гуділи в саду, наче телеграфні стовпи. І от якось тітка вдягла рукавиці й сітку, замкнула нас у котеджі про всяк випадок, а сама пішла до одного з вуликів викачувати мед. Мабуть, вона не обкурила бджіл як годиться (чи що там з ними роблять), бо цілий рій випорснув з вулика, мов смерч, і обліпив тітку зусібіч. Ми спостерігали цю сценку через вікно, але, нічого не петраючи в бджолах, подумали собі, що, певне, так воно й належить. А потім побачили, як тітка бігає по саду, відбиваючись від бджіл і чіпляючись сіткою за трояндові кущі. Нарешті вона добігла до котеджу й затарабанила у двері. Впустити ми її не могли, адже ключ був у неї. Ми силкувались утокмачити їй це, проте тітчине несамовите волання й гудіння бджіл забивало наші голоси. Якщо я не помиляюсь, це Леслі першому спало на думку обілляти її водою з вікна спальні. На жаль, він перестарався – і разом з водою вниз полетіло й відро. Холодний душ і удар по голові великим оцинкованим відром можуть вивести з рівноваги будь-кого, а тітці ще ж доводилося відбиватись від здоровенного рою бджіл. Так, це було нелегке випробування. Коли, врешті-решт, ми все ж таки втягнули тітку в дім, вона так розпухла, що впізнати її було неможливо.
Ларрі зробив паузу й співчутливо зітхнув.
– Це жахливо, клянусь Юпітером! – вигукнув Кралевський, і очі його розширились. – Вона могла дуба врізати.
– Авжеж, цілком імовірно, – не заперечував Ларрі. – Окрім того, це геть зіпсувало мені канікули.
– Вона одужала? – поцікавився Кралевський.
Я зрозумів, що він уже вигадує пригодницьку історію з розлюченими бджолами та зі своєю Леді.
– Аякже, одужала, пролежала кілька тижнів у лікарні, – безтурботно відповів Ларрі. – Тільки це, здається, не віднадило її від бджіл. Трохи згодом у неї в димарі оселився великий рій. Намагаючись викурити його звідти, тітка підпалила котедж. Коли прибула пожежна команда, вона застала лише сіре попелище, над яким кружляли бджоли.
– Жахливо, жахливо, – бубонів Кралевський.
– До речі, про пожежі, – сказав Теодор, і в його очах зблиснув вогник. – Не розповідав я вам про ті часи, коли на Корфу модернізували пожежну команду? Начальник пожежної команди побував в Афінах, і там на нього сильне... е... враження справило пожежне обладнання. Він подумав, що давно час ліквідувати на Корфу стару пожежну машину з кіньми і придбати нову... гм... блискучу, красиву, бажано червоного кольору. Він подбав також і про деякі інші вдосконалення і повернувся сюди, повний... гм... ентузіазму. В першу чергу він наказав зробити отвір у стелі пожежної каланчі, щоби пожежники могли належним чином зісковзнути по стовпу вниз. Але, кваплячись все
модернізувати, начальник, очевидно, забув про стовп, так що двоє пожежників зламали собі ноги.
– Ні, Теодоре, я відмовляюся цьому вірити. Ви все вигадуєте.
– Ні, ні, запевняю вас, це чистісінька правда. Цих двох пожежників приводили до мене в рентгенівський кабінет. Певне, начальник нічого не сказав їм про стовп і вони вирішили, що треба стрибати в отвір. І це ще був тільки початок. Незабаром вони придбали, заплативши за неї великі гроші, велику пожежну машину. Начальник наполягав на найбільшій і найкращій. На жаль, вона виявилась такою громіздкою, що в місті на ній можна було їздити лише по одній дорозі. Ви знаєте, які там вузькі вулиці. Частенько можна побачити, як машина мчить на пожежу в діаметрально протилежному напрямку. Виїхавши за місто, де дороги трохи ширші, вона вже може добратися до місця пожежі. Але найцікавішою, на мій погляд, була історія з автоматичним пожежним сигналом. Це, знаєте, така штука, де треба розбити скло, і всередині там є щось... гм... на зразок телефону. Та от, вони дуже довго дискутували, куди б його повісити. Начальник мені розповідав, що це було дуже важко вирішити, оскільки ніхто не знає, де може спалахнути пожежа. Щоб уникнути непорозумінь, сигнал повісили на дверях пожежної каланчі.