Це було ідеальне місце для перепочинку після виснажливого полювання ящірок, коли голова розколюється від спеки, одяг просякнутий потом, а три собаки, висолопивши рожеві язики, чмихають, мов маленькі, допотопні паровики. Якось, відпочиваючи тут саме після такого полювання, я придбав собі двох нових пернатих друзів і мимохіть розкрутив цілу низку подій, які зачепили мого брата Ларрі та містера Кралевського.
Собаки простяглися на килимі з цикламенів, вони лежали долічерева на прохолодному грунті, напівзаплющивши очі й висолопивши мокрі, тремтячі язики. Я сидів, притулившись спиною до столітнього стовбура оливи, як до спинки крісла, озирав поля й намагався розпізнати в рухомих барвистих цятках моїх друзів селян.
Удалечині над світлим прямокутником достиглої кукурудзи з'явилася сорока, схожа на швидкокрилий чорно-білий мальтійський хрест. Вона ширяла над пласкими клаптями полів, рішуче націлившись на вершину пагорба. Наблизившись до мене, сорока тричі прокричала хрипким, приглушеним голосом і стрілою пірнула в гущавину олив. Запала тиша, відтак з оливняка долинули різкі, пронизливі крики. Вони лунали чимраз гучніше, а тоді помалу згасли. І знову я почув застережливий скрекіт сороки, яка випурхнула з густого листя та й полетіла геть. Я слідкував за нею, аж доки пташка перетворилась на дрібненьку порошинку, що пливла над кучерявим трикутником виноградника на обрії. Потім обережно підкрався до дерева, звідки допіру лунали дивні звуки.
Там, високо в гіллі, я розгледів великий, наполовину прихований срібно-зеленим листям клубок хмизу, схожий на застряглий у гілках пухнастий футбольний м'яч. Ледве тамуючи хвилювання, я поліз угору. Собаки обступили стовбур з усіх боків і з цікавістю стежили за мною. Досягнувши висоти гнізда, я подивився вниз, і в мене заскімлило під серцем, бо задерті догори собачі морди звідси видавалися зовсім крихітними, не більшими за квітки фіалки. З мокрими від хвилювання долонями я пробирався до краю гілки і нарешті опинився біля гнізда серед листя, що тремтіло на вітерці.
Це було масивне кубло, великий, глибокий кошик із старанно переплетених хмизинок, усередині вистелений корінцями й землею. Невеличкий вхідний отвір був оторочений гострими шпичаками. Шпичаки стирчали також на стінках гнізда і на мудровано сплетеній маківці. Таке гніздо мало відстрашити навіть найзавзятішого орнітолога.
Намагаючись не дивитись униз, я простягся на гілці, засунув руку всередину колючого кошика і почав порпатися там. Мої пальці намацали м'яку, тріпотливу грудочку пуху, і з кубла залунали пронизливі зойки. Я обережно обхопив пальцями товсте тепле пташеня й витяг його назовні. Навіть я, з моєю палкою любов'ю до пташні, не міг би назвати його привабливим. У нього був короткий роздутий дзьоб з жовтими складками в кутиках, лиса голова та підсліпуваті каламутні очка, які надавали йому вигляду п'яниці або, радше, розумово недорозвиненого. Зморшкувата шкіра звисала складками; здавалось, що вона хватькома, абияк пришпилена до м'яса чорними росточками пір'я. Між худими ногами стирчав великий мішкуватий живіт, крізь тонку шкіру якого просвічували нутрощі. Пташа сиділо на моїй долоні, випнувши живіт, немов наповнену водою кулю, і безпорадно сопіло.
Всередині кубла я навпомацки знайшов іще трьох пуцьвірінків, так само бридких, як і перший. Недовго думаючи, я вирішив узяти одну пару собі, а другу лишити матері. Це здавалось мені цілком справедливим, ну справді ж бо. які могли
бути в неї претензії? Собі я вибрав найбільшого (він швидко підросте) і найменшого (він сопів так зворушливо), бережно засунув їх за пазуху і почав спускатися вниз, де нетерпеливились собаки.
Коли я показав цуценятам нові здобутки для мого звірин ця, вони одразу ж винюхали тут дещо їстівне і заходилися вже гострити зуби на пуцьвірінків. Вишпетивши їх, я показав сороченят Роджеру. Він обнюхав малят у своїй звичній манері і враз скочив як опечений, бо пташенята рвучко задерли голови на довгих кощавих шиях, широко розтулили червоні роти і голосно завищали.
Дорогою додому я намагався придумати імена моїм новим плеканцям і ще бився над цією проблемою, коли біля будинку побачив автомобіль, з якого виходили мої родичі, навантажені покупками. Тримаючи пуцьвірінків на долонях, я попросив придумати їм гарні імена. Всі миттю обернулись у мій бік, і кожен прореагував по-своєму.
– Ой, які гарнюсінькі! – замилувалась Марго.
– Чим ти їх годуватимеш? – запитала мама.
– Які потвори! – сказав Леслі.
– Знову нові звірі? – обурився Ларрі.
– Боже мій, мастер Джеррі, – бридливо скривився Спіро. – Хто вони такі?
Я відповів досить холодно, що це маленькі сороченята і я нікого не прошу висловлювати свою думку про них, а просто хочу, щоб мені допомогли вибрати їм імена. Як їх можна назвати?
Але всі були не в тому настрої.
– Уявіть лишень! Він забрав бідних крихіток у матері! – сказала Марго.
– Сподіваюсь, синку, вони вже вміють їсти самі? – поспитала мама.
– Пресвятий боже! Чого тільки не приносить мастер Джеррі, – зауважив Спіро.
– Пильнуй, щоб вони не почали красти, – застеріг Леслі.
– Красти? – занепокоївся Ларрі. – Я думав, що то тільки галки цуплять усе підряд.
– Сороки теж, – запевнив Леслі. – Жахливі злодійки.
Ларрі витяг з кишені банкноту в сто драхм і помахав нею
над пташенятами. Ті одразу підвели голівки, закрутили шиями і несамовито завищали. Ларрі прудко відскочив убік.
– Ти правий, хай їм грець! – збуджено вигукнув він. – Бачив, як вони пнулися вихопити в мене гроші?
– Не будь смішним, синку. Вони просто голодні, – сказала мама.
– Ні, мамо... Ви бачили, як вони наскакували на мене? Це гроші їх привабили... Навіть у цьому віці в них проявляються злочинні інстинкти. Злодюжок не можна тримати в домі, – це все одно, що жити поруч з Арсеном Люпеном. Джеррі, однеси сорок туди, де ти їх узяв.
Я із вдаваною простодушністю пояснив, що це неможливо, оскільки вони сироти і без матері пропадуть з голоду. Як я і передбачав, це пояснення миттю привернуло на мій бік маму й Марго.
– Неприпустимо, щоб сіромашки загинули голодною смертю, – заявила Марго.
– Не розумію, чому їх небезпечно тримати, – сказала мама.