– Гадаю, коротка прогулянка освіжить нас... провітрить наші мізки... – заявив він, неприязно глипаючи на "Les Petits Oiseaux de l'Europe"(Дрібні птахи Європи). – Я думаю пройтися містом і вернутися по еспланаді, як ти на це, га? Чудово! Ну, не будемо гаяти час і перейдемо до розмовної практики. Отже, прошу, жодного слова англійською – тільки французька!
І от майже в цілковитому мовчанні ми блукаємо по вулицях. Найпривабливішим в цих прогулянках було те, що, хоч би який напрямок ми обирали, нас так чи інак неодмінно виводило до пташиного ринку. З нами відбувалось приблизно те саме, що з Алісою в саду Задзеркалля: ми рішуче крокували в протилежному напрямку, однак все одно опинялися на маленькому майдані, де на прилавках шикувалися ряди плетених з верболозу кліток, а повітря дзвеніло від пташиного співу. Французька мова одразу забувалась. Вона відпливала далеко-далеко, де мріли алгебра, геометрія, історичні дати, адміністративні центри графств і таке інше. Очі в нас сяяли, обличчя пашіли, ми ходили між прилавками, жадібно роздивляючись птахів і завзято торгуючись з продавцями. І помалу навантажувалися клітками.
Потім нас зненацька вертав на грішну землю передзвін годинника в жилетній кишені Кралевського.
– Боже мій! Дванадцята година! Хто б міг подумати?! Потримай цю коноплянку, будь ласка, а я зупиню годинник... Дякую... Нам слід поспішати... Ой леле! Навряд чи ми дійдемо пішки з отаким вантажем. Мабуть, краще взяти візника. Екстравагантно, але що вдієш?
Ми перебігаємо майдан, складаємо наші щебетливі придбання на візок і котимо до будинку Кралевського. Дзвін упряжі, цокіт копит зливаються з веселим джеркотанням птахів.
Я провчився в Кралевського вже кілька тижнів і лише тоді довідався, що живе він не сам. Під час занять він іноді замовкав на півслові і схиляв голову набік, немов дослухаючись до чогось.
– Вибач, – чув я не раз. – Мені треба вийти на хвилинку, провідати маму.
Спершу мене це дивувало, бо я вважав Кралевського дуже старим і ніяк не чекав, що його мати ще жива. Добре поміркувавши, я дійшов висновку, що це просто ввічливий привід для того, щоб вийти в туалет. Я прекрасно усвідомлював, що не всі люди можуть говорити на цю тему з такою ж невимушеністю, як мої домашні. Одного разу я з'їв за сніданком забагато мушмули і відчув це якраз під час уроку історії. А що Кралевський так делікатно ставився до цього питання, то я вирішив скористатись його власного вишуканою термінологією. Твердо глянувши йому в вічі, я заявив, що хотів би провідати його маму.
– Мою маму? – вражено перепитав він. – Провідати маму? Зараз?
Я не міг збагнути, чому він так дивується, і лише хитнув головою.
– Гаразд, – сказав він невпевнено. – Звичайно, вона залюбки побалакає з тобою, але краще я все-таки піду взнаю, чи зручно це зараз.
Кралевський вийшов з кімнати з трохи розгубленим виразом обличчя і невдовзі повернувся.
– Мама з радістю поговорить з тобою, – оголосив він, – тільки перепрошує, що вона трохи неприбрана.
Це вже була вершина ввічливості. Я відповів, що аніскільки не заперечуватиму, якщо його мама буде дещо неприбрана, з нашою це також іноді трапляється.
– А... е-е... авжеж, я так і думав, – промимрив він і глянув на мене знервовано.
Кралевський провів мене по коридору, відчинив двері і, на мій превеликий подив, завів у простору темну спальню. В кімнаті було справжнє царство квітів: вази, глечики, горщики стояли скрізь, а в них – міріади гарних суцвіть, що сяяли в напівтемряві, ніби мінливі коштовності на стінах печери.
На величезному ліжку, серед купи подушок, бовваніла тендітна, майже дитяча фігурка. Коли ми підійшли ближче, я побачив, що жінка ця стара, як світ. Глибокі зморшки суціль вкривали її тонке, хворобливе обличчя. Але найбільше привертало увагу чудове волосся, що густим каскадом спадало на плечі й розсипалося по ліжку. Золотисто-каштанове, з незвичайним червонястим відтінком, воно мінилось і яскріло пломенисто, нагадуючи осіннє листя або блискуче зимове хутро лисиці.
– Мамо, – тихо звернувся до неї Кралевський, сідаючи на стілець коло ліжка. – Мамочко, Джеррі прийшов до вас.
Тендітна жінка підвела прозорі, бліді повіки і глянула на мене карими очима, ясними й розумними, мов у птаха. З глибини золотистого волосся вона простягла мені тонку, гарну руку в каблучках і пустотливо всміхнулась.
– Мені вельми приємно, що ти висловив бажання поспілкуватись зі мною, – сказала вона тихим, хрипкуватим голосом. – В наш час люди мого віку багатьом здаються занудливими.
Я зніяковіло пробубонів щось у відповідь, а вона кинула на мене ясний погляд, засміялася сумним мелодійним сміхом і постукала рукою по ліжку.
– Сідай, – запросила вона. – Сідай, будь ласка, і давай трохи поговоримо.
Обережно відсунувши вбік пасма пломенистого волосся, я сів на ліжко. Волосся було м'яке, шовковисте й важке, воно струмувало у мене між пальцями вогненною хвилею. Пані Кралевська усміхнулась, взяла в руки пасмо і злегка покрутила його так, що воно заряхтіло.
– Тепер це моя єдина гордість, – промовила вона. – Все, що зосталось від моєї вроди.
І подивилась на свої коси, немовби на улюблену істоту, котра живе самостійним, незалежним життям.
– Дивно, – зронила жінка, ніжним рухом пестячи коси. – Просто дивовижно. Знаєш, я думаю, що деякі гарні речі самозакохуються, от як Нарціс. І починають жити самостійним життям, їхня власна краса так захоплює їх, що вони існують тільки заради неї. Власне, стають самодостатніми. Разом з красою зростає і їхня сила. Виходить замкнене коло. Отак і з моїм волоссям. Воно існує незалежно, росте саме по собі, і те, що моє тіло старіє, аніскільки не впливає на нього. Коли я помру, воно цілковито заповнить мою домовину і, мабуть, ще довго ростиме.
– Ну годі-бо, мамо, не говоріть так, – м'яко дорікнув їй Кралевський. – Мені не до вподоби ці занепадницькі настрої.
Вона лагідно подивилась на сина.
– Це зовсім не занепадництво, Джоне. Просто в мене така теорія, – пояснила вона. – Уяви лишень, який це буде чарівний саван.
Вона, щасливо всміхаючись, дивилась на свої коси. І раптом тишу прорізав передзвін годинника. Кралевський стрепенувся, витяг годинника з кишені й мигцем глянув на стрілки.